Михайло Матчак – від січового стрілецтва до радянських концтаборів

Михайло Матчак народився 28 лютого 1895-го, у селі Воля Якубова Дрогобицького повіту Королівства Галичини і Володимирії, що було складовою частиною Австро-Угорської імперії (нині Дрогобицького району Львівської області України). У тому ж селі, але чотирма роками раніше, з’явився на світ Андрій Мельник – один із провідників Українських січових стрільців, а надалі – творців і керівників Організації українських націоналістів.

Батьки Михайла Федоровича були селянами. Вони зробили все, щоби дати синові добру освіту. Михайло з відзнакою закінчив Дрогобицьку гімназію, аж тут вибухнула Перша світова війна. Австрійський уряд оголосив про набір добровольців до української національної військової частини – Легіону Українських січових стрільців. І хоча з 28 тисяч охочих зарахували тільки 2 500, Михайло потрапив саме до цього числа обраних.

Юнакові неодноразово довелося брати участь у запеклих боях проти російських військ – на горі Маківка, на річці Стрипа, на горі Лисоня. У вересні 1916-го він, як і Андрій Мельник, Михайло Матчак потрапив до полону. Бранців вивезли до табору аж під Царициним (нині Волгоград у Росії).

Та з початком революції 1917-го полонені, серед яких був і Євген Коновалець, самовільно залишили табір і виїхали до Києва, який перетворився на осередок відродження української державності. Тут, у місті над Дніпром, було організовано Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який охороняв Українську Центральну Раду, брав участь у боях проти повсталих більшовиків і їхніх прихильників на заводі “Арсенал” та в обороні міста від нашестя Михайла Муравйова. Командував куренем Євген Коновалець , а сотник Михайло Матчак став його ад’ютантом і членом стрілецької ради.

У 1919 році за дорученням стрілецької ради Матчак разом із Коновальцем на заході України займалися вербуванням добровольців до корпусу січових стрільців Армії УНР. У березні того року в боях проти “червоних” поблизу Бердичева Михайло дістав поранення, але невдовзі повернувся на фронт. Окрім ад’ютантських обов’язків, він ще керував вишкільно-мобілізаційним та інструкторським відділами штабу корпусу, деякий час був військовим інспектором.

Після інтернування поляками наприкінці 1919-го Михайло опинився у Львові. Як і Коновалець, він негативно сприйняв Варшавську угоду Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським, тому припинив участь у бойових діях на боці УНР. Проте активно долучився до творення Української військової організації (УВО) під орудою Коновальця, метою якої було згуртувати українських військових за кордоном задля подальшої боротьби за незалежність і соборність України.

У міжвоєнний період Михайло Матчак, окрім громадсько-політичної, займався редакторською та видавничою роботою. Редагував газету “Новий час”, створену на кошти українських емігрантів із Америки, належав до керівництва українського військово-історичного кооперативу “Червона калина”. Виявив себе як талановитий журналіст і публіцист, один із упорядників збірника з історії бойового шляху Українських січових стрільців. Був обраний депутатом польського парламенту.

1931 року одружився зі Стефанією Савицькою – економісткою, кооператоркою, активісткою українського жіночого руху. Мешкали на вулиці Коперника, 35, у Львові.

Під час Другої світової війни Михайло Матчак співпрацював із “Українським видавництвом” Володимира Кубійовича в Кракові. То був єдиний дозволений нацистами український видавничий дім на окупованих землях генерал-губернаторства.

Перед наступом Червоної Армії 1944 року Михайлові з родиною довелося емігрувати на захід і зрештою оселитися у Відні. Але радянські спецслужби пильно стежили за ним і ввечері 27 лютого 1947 року викрали просто посеред вулиці. Матчака вивезли до радянської зони окупації, а звідти літаком – до Києва. За “зраду Батьківщини” і “антикомуністичну пропаганду” його засудили до 25 років таборів і заслали до Казахстану.

Через тяжку працю та нестерпні умови перебування в таборах Михайло Матчак став інвалідом. За дев’ять років, у 1956-му, з’явився указ Верховного Суду СРСР про дострокове звільнення Михайла з правом повернутися до Відня. Але насправді його лише перевели до селища колишніх в’язнів Потьма Зубово-Полянського району Мордовії.

Клопотання про дозвіл виїзду за кордон залишилися без жодної уваги. Не допомогло й втручання дружини Стефанії, Міжнародного комітету Червоного Хреста та навіть Елеонори Рузвельт – колишньої Першої леді США. Австрійський уряд надав Михайлові громадянство та прислав запрошення на в’їзд до країни. Проте радянські урядовці його так і не випустили.

Там, у мордовській Потьмі, він і помер 19 листопада 1958 року. Із величезними труднощами родичам вдалося перевезти тіло Михайла до Львова та поховати на Личаківському цвинтарі. Так скінчився життєвий шлях українського патріота, який все життя боровся за волю і незалежність України, ставши однією з мільйонів жертв радянського тоталітарного режиму.

Мар’яна ШЕВЕЛЄВА

Джерело: Український Інтерес