Як зробити українську спадщину популярною: інтерв'ю з кураторкою Олександрою Сторчай

Олександра Сторчай опікується текстильною колекцією Музею Івана Гончара – амбітної інституції, яка робить українську спадщину цікавою, зрозумілою та популярною

"Мені вперше було цікаво в музеї", – такі відгуки 35-річна Олександра Сторчай, старша наукова співробітниця Музею Івана Гончара, часто отримує після своїх майстер-класів, лекцій та екскурсій. Гарна новина: цієї осені вона розпочала новий цикл лекцій на тему автентичного українського одягу. На цей рік заплановано чотири виступи – про дитяче вбрання та стрій Київщини, Слобожанщини, Львівщини від початку XIX до початку XX сторіччя, які будуть проходити наживо та записані на відео. Олександра розробила цю програму у відповідь на чисельні запити аудиторії – під час екскурсій виставкою українського та кримськотатарського традиційного одягу "Свято", яка тривала в Музеї Гончара з травня до вересня.

Instagram

(@honchar.museum)

Публічні виступи – це видима частина її роботи. Сторчай опікується третиною колекції музею, що налічує понад тридцять тисяч експонатів: предмети ужитку, наївні картини й ікони. Її парафія – одяг, рушники та побутовий текстиль, який вона з колегами вивчає, каталогізує, доглядає та диджиталізує. До того ж Олександра працює як співкураторка виставок. Сьогодні результати її праці можна побачити на сайті музею: там представлені віртуальні образи з кожного регіону у високій якості. Їх можна наближати та роздивлятися з різних ракурсів: намітки, головні убори заміжніх жінок або популярні у XIX сторіччі на Київщині спідниці "з перцями", аплікаціями із червоної вовни; борщівське вишиття із Заходу України, славнозвісна лиштва чи шиття білим по білому. Влітку текстильний відділ оцифрував 700 фрагментів і зразків – планують видати друком мистецький альбом.

Instagram

(@honchar.museum)

Сторчай працює в Музеї Гончара 12 років. Уперше потрапила туди на практику під час навчання в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Закінчивши виш, повернулася до музею: "Було байдуже, на якій посаді працювати, тільки б тут". Символічно, день її народження збігається з датою, коли відзначають міжнародний День музеїв – 15 травня.

"Я художник", – каже Олександра, маючи на увазі передовсім освіту. Проте її діяльність у Музеї сама собою є повноцінною художньою практикою. Перша складова цієї практики – лекції, майстер-класи та семінари про автентичний український одяг. Кілька років тому, під час Тижнів моди в Києві, ми разом з Олександрою проводили для іноземної преси бекстейдж-тури. Вона влаштовувала ефектні перформанси з одяганням костюма на манекен і демонстрацією найцікавіших текстильних виробів домашнього ужитку. Після одного з таких виступів Тоні Гленвіль, креативний директор школи медіа та комунікацій Лондонського коледжу моди, під враженням повторював, що українська вишивка нагадує йому французьке кутюрне шиття. "Мені важливо, щоб через емоції люди зберегли відчуття співучасті й співдотичності до традиції", – говорить Олександра.

Саме це слово – традиція – в лексиконі музейників повторюється часто. Інституція, яка почалася у 1950-х як проєкт збереження української культурної спадщини дисидентом та мислителем Іваном Гончаром, отримала статус музею 1993 року. Зараз він перетворився на організацію з більш амбітними планами, які реалізує через насичену програму співпраці з сучасними митцями та дизайнерами й активну диджатилізацію. На меті – презентувати цю саму традицію як життєздатну основу та фундамент розвитку суспільства. У часи екзистенційної загрози, які нація переживає з 2014 року, це завдання стало ще актуальнішим.

Як це працює, можна побачити на численних прикладах з екскурсій Олександри. Попередній цикл з 18 частин про історію костюма, якій пройшов з аншлагом у Музеї чотири роки тому, можна знайти на ютубі. Тоді аудиторія цікавилась символікою шиття, регіональними відмінностями та ритуальним значенням одягу. Зараз, наприклад, під час екскурсії "Святом" для військових Сторчай розповідала про обряд проводжання воїна на Черкащині: руки та тулуб хлопця перев’язували стрічками й рушниками хрест-навхрест. Один із вояків розповів, що мати проводжала його саме так.

"Основа нашої традиції – свобода, – вважає Олександра, – і це дозволяє мені впевнено почуватися в сучасному світі". Під час виступів вона любить цитувати історика Вадима Щербаківського, який писав, що ще з XVII сторіччя іноземців вражала соціальна мобільність українських жінок. Ефектну цитату Сторчай доповнює прикладами з колекції музею. Ознаки свободи вбачає в динамічному силуеті українського автентичного одягу та в досить вільному ставленні до того, щоб підкреслити фігуру за допомогою крою речей, а не ховатися за ними. "Я хочу, щоб люди бачили не просто красивий одяг, а свідчення нематеріальної складової української традиції, того, якими українці були та залишаються".

У вільний час вона вишиває сама – це окрема складова її художньої практики. Через її чуле ставлення до тканини мені завжди здавалося, що руки – це її окремий орган чуття. Зараз це відчуття зміцнішало. Її руки – у квітах: від пальців до ліктів вони татуйовані фантазійними квітками, що нагадують півонії та троянди. Татуювання цілком руйнує поширене уявлення про музейних робітників як консерваторів, а ще працює як мудборд. Флористичний "делікатний і плавний малюнок" – це про риси характеру, які їй хочеться в собі розвинути, а захована серед квітів восьмикутна зірка – "символ гармонії та рівноваги".

Цей прийом – серед декору заховати символи – Олександра запозичила з традиційних вишитих виробів, а навчилась його під час вишивання. Вона вишила вже понад п’ятдесят сорочок, використовуючи автентичні орнаменти з тих регіонів, де народився майбутній власник чи власниця, з мінімальними змінами (бо, наприклад, автентичне шиття робилось на домотканому полотні, а вона працює з фабричним). Після початку повномасштабного вторгнення багато хто зізнався, що її вишиту сорочку поклав у тривожну валізу найпершою. Традиція живе.

Текст: Тетяна Соловей