«"Літаюча тарілка" на Либідській — один з універсальних образів спадщини, на яку всі плюють». Інтерв'ю з продюсеркою фільму про архітектора Флоріана Юрʼєва Любою Кнорозок

У четвер, 30 листопада, в обмежений прокат київських кінотеатрів виходить документальний фільм «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського. Стрічка розповідає про спробу рейдерського захоплення архітектурного твору Флоріана Юрʼєва — «Літаючої тарілки» на Либідській в Києві. Напередодні свого 90-річчя митець розкрив документалістам не тільки свої твори та історію життя, але і разом з активістами боровся за збереження культурної спадщини.

Критикиня та кіножурналістка Єлизавета Сушко поговорила з продюсеркою фільму Любою Кнорозок — про багаторічну роботу продюсерки з Олексієм Радинським, нагороду від премії «Кіноколо» й те, чи знайома проблема знищення архітектурної спадщини іншим містам України, читайте в ексклюзивному інтерв`ю для ELLE.UA.

Як починалася робота над цим проєктом з продюсерського боку?

Ми з Олексієм — співавтори багатьох фільмів, не тільки «Нескінченності за Флоріаном». Разом ми працюємо з 2013 року, і зараз я вже можу сказати, що робота над тим чи іншим проєктом не має як такого визначеного початку. В нас є певні зацікавлення: чи то архітектурою, чи то філософією, чи музикою, чи правами громадян, і той чи інший проєкт виростає з дослідження.

Перед цим фільмом був короткий метр про Флоріана («Колір фасаду: Синій» — Прим. авторки), але насправді робота з темою архітектури епохи модернізму в Олексія почалася дуже давно як, власне, дослідження. Він ще дуже давно познайомився із Флоріаном Юрʼєвим, а ми разом працювали на різних виставкових проєктах. Тому, коли зʼявилася можливість висловитися у формі фільм, ми обрали цю тему.

Коли ви зрозуміли, що це буде повний метр?

Ми не зрозуміли, поки не закінчили знімати. Ми спочатку зробили короткий метр, а потім зрозуміли, що твір може бути ширшим. Коли ти починаєш працювати з темою чи напрямком, він може тебе завести дуже глибоко. Особливо в документальному кіно.

Хоча в ігровому теж не знаєш напевно, вийде в тебе фільм на годину чи на три. Фінальний таймлайн визначається на монтажі. Ти можеш в голові собі намонтувати півтори або дві години, і воно буде тобі подобатися. Але потім ти розумієш, що для глядача не варто розмазувати історію в часі або навпаки — стислий до години фільм буде важче сприйматися в цій темі.

Загалом ми працювали над цим фільмом майже пʼять років. Досліджуючи таку постать як Флоріан, було дуже важко зупинитися. Ми, по факту, закінчили зйомки через те, що стався перший локдаун під час пандемії COVID-19. Це було поштовхом до того, щоб сісти і сконцентруватися на відзнятому.

Ви знали, для якої аудиторії ваш фільм? Це кіно для обізнаного в радянському модернізмі глядача чи для людей, які не знають і ніколи не чули про Флоріана Юрʼєва та проходять повз «Літаючої тарілки»?

Це фільм не про «Тарілку». Звісно, ми не знімали фільм для фанатів Флоріана Юрʼєва, бо їх не існувало. «Літаюча тарілка» на Либідській — це один з універсальних образів спадщини, на яку всі плюють. І не важливо це радянський модернізм чи ні, у нас пів Києва розвалюється — від найдавніших споруд.

Цей фільм — історія про ставлення людини до простору, про взаємодію людини і міста, про людину і капітал. Нам пощастило, що Флоріан — це супер філософ і шалено універсальна постать, який є яскравою особистістю в усьому: і в своїх філософських баченнях, і в своїх мистецьких пошуках, і в архітектурних, і живописних, і поетичних творах. Його шанує вузьке коло людей, але в дуже широкому просторі.

Щодо глядача: ще коли ми возили наш короткий фільм Україною, нам казали: «Це кіно для вузької аудиторії — для киян чи для тих, хто любить таку архітектуру». Але ми приїжджали в Білу Церкву чи в Херсон та Харків, і нам розповідали про такі ж будівлі, які намагалися захистити, але тепер там ТЦ, бізнес центр чи паркінг. Від великих до маленьких містечок — всі стикалися з цим.

Такий самий відгук мала «Нескінченність за Флоріаном» у критиків з Монреаля — їм теж було це близько. Ми були з Олексієм якось в Монреалі, і не бачили там того, що відбувається в Києві, але ми можемо зрозуміти, що у місцевих людей є свої проблеми у взаємодії громадян з містом. В усіх виникає питання щодо того, чи простір, в якому ми живемо, поважає людину, тож така споживацька поведінка влади чи забудовників зрозуміла всім. Тому, так, «Тарілка» привертає шанувальників, але ні — на них не закінчується аудиторія нашого кіно.

Ви сказали, що вам пощастило з Флоріаном, який став провідником в історію фільму. Як вдалося так до нього наблизитися? Зокрема, ви знімали і в нього вдома також.

Вони з Олексієм знайомі вже майже десять років. І такі речі як заслужити повагу — це теж робота, довга робота над фільмом. Флоріан на початку був скептично налаштований не до нас, а до історії загалом. Це вже не перша спроба захопити «Тарілку», але всі попередні забудовники відпадали через особисті причини чи економічні кризи. А цей не відпав (мова йде про Вагіфа Алієва, про чию спробу рейдерського захоплення «Літаючої тарілки» йде мова у фільмі. — Прим. авторки). Тут Флоріан побачив, що забудова триває, тому він знайшов в собі сили впустити в своє життя людей, зокрема і нас, щоб фільмувати процес.

Ми починали знімати його не в нього вдома. Поступово він бачив, що ми робимо, чим займаються люди з нашого оточення — від проведення Київського бієнале в «Тарілці» у 2017 році до створення альтернативної версії зали і його першої персональної повноцінної виставки в Національному художньому музеї. Він бачив, що ми не тележурналісти, які взяли якесь хайпове інтервʼю і побігли далі. Кожне інтервʼю — це глибинне багатогодинне дослідження.

Тож, зближення стало проявом поваги до Олексіїв — режисера Олексія Радинського та архітектора Олексія Бикова — і тієї команди, яка завжди були з ними. Якби у Флоріана не було поваги до цих людей, нам би не вдалося його змусити. Він сам запрошував, сам ділився багатьма історіями. З того, що ми зафільмували, можна зробити серіал про Флоріана.

Чи були у вас проблеми, до яких потрібно було знаходити креативні рішення? Бюджетування, інтервʼю із забудовником тощо.

Насправді, інтервʼю із забудовником було найважчим моментом. І воно в нас є, але нема. Бо він дуже закрита людина. Але в процесі роботи ми зрозуміли, що нічого нового він би не відкрив, а все що він нам міг сказати — воно у нас є.

Я думаю, що також складністю було не почати робити журналістське розслідування. Ми документалісти і ми також вважаємо, що люди мають робити те, в чому вони професіонали. Я, наприклад, розуміюсь на юриспруденції, але це не значить, що я маю йти і захищати «Тарілку» в суді, бо я не адвокат. Ми можемо долучитися до громадських активістів як фільммейкери, але це не значить, що ми маємо робити у цій справі щось ще. В нас часто питають: «Чому ви не пішли в суд?». Ми знайшли людей, які почали працювати в цьому полі. Але зі свого боку мали робити фільм — документувати епоху та велику боротьбу, яка досягла і певних успіхів, і певних невдач.

І третє — це, звісно, монтаж. Хочеться розповісти все, але ми мали сконцентрувати увагу на одному. Тому ми в монтажному процесі знаходимося всі разом, передивляємося фінальну версію мільйон разів, і все одно завжди чимось ти залишаєшся незадоволений.

Мені здається, що це вічний процес для всіх в кіноіндустрії.

Тут є певна схема. Перший раз ти дивишся — і тобі подобається. Потім в кольорі все взагалі ідеально. Потім, на премʼєрі, тобі дуже соромно і здається, що це просто жах. Через якийсь час — після премʼєр, показів, прокату — ти відпускаєш. Просто усвідомлюєш, що дитина виросла, пішла в школу, потім випустилася з університету і вже живе своїм життям. А ти тільки можеш спостерігати збоку.

Світова премʼєра фільму відбулася на Роттердамському кінофестивалі. Чи були інші варіанти і як сприйняли фільм там?

Варіанти були. Ми чекали інші відповіді, але Роттердам першим нас підтвердив. Це поважний фестиваль для кіно з експериментальним підходом. Премʼєра на тому чи іншому фестивалі говорить про фільм, має охарактеризувати його. Наприклад, такий фестиваль як Берлінале — дуже поважний та серйозний, але в той же час дуже широкий. Від фестивалів та їхніх програм можна очікувати чого завгодно, і не обовʼязково хорошого. Плюс документальна програма не дуже потужна. В Роттердамі, в принципі, теж, але там показують фільми, які шукають нову форму або відкривають нові методи висловлювання.

Вони відповіли ще до офіційного прийняття рішень, що дуже зацікавленні, а ми тягнули, бо вели переговори з іншими фестивалями. Зрештою вирішили зупинитися на Роттердамі. Ми про нього мріяли, але прем`єра була дуже сумною, бо Роттердам закрили на локдаун в черговий раз, і ми так туди і не поїхали. Все це пройшло онлайн. Була шалена кількість відгуків і зірочок, але це не взаємодія з публікою, тому дуже сумно.

Проте фестиваль сказав, що фідбек був дуже класний, і вже в цьому році вони запросили нас показати фільм Флоріана Юрʼєва, який є у «Нескінченності за Флоріаном», офлайн. Тож, так, світова премʼєра стрічки «Фільм, присвячений воді та деревам», яку ми спродюсували, теж відбулась в Роттердамі.

Українська премʼєра була теж за складних умов — Docudays 2022 року, під час повномасштабного вторгнення. Як сприйняла аудиторія фільм не про війну?

Нам пощастило, що показ не перервали. Ми дуже хвилювалися, бо це був вечірній сеанс, прийшло дуже багато людей, але це був період відключень і ніхто не знав, коли саме це станеться. Слава Богу, на нашому показі не вимкнули світло, ще і на Подолі, що нас здивувало.  Я дуже сподіваюсь, що і зараз люди дійдуть. Бо після тієї премʼєри нам багато писали і питали, коли можна буде знову подивитися фільм в Києві.

Покази фільму за участі команди розпочинаються 28 листопада. Всього їх буде три. Більше інформації, а також квитки — на сайті дистрибʼютора.

Є фідбек, який вас здивував?

Мене приємно здивувала нагорода кінокритиків (фільм отримав звання Найкращого документального фільму 2022 року за версією премії кінокритиків та кінокритикинь «Кіноколо». — Прим. авторки). Бо це військовий рік, початок повномасштабного вторгнення, і в нас багато створювалося і створюється класного документального кіно. Але здобув цю нагороду фільм не безпосередньо на військову тему. І це є дуже класним показником про якість українського суспільства і зокрема критиків, які його віддзеркалюють. Те, що тоді вони дали нагороду цьому фільму, а не «хайпанули» на темі війни — це показує міцність, свідомість та рівень громадської залученості в проблеми кожного окремого громадянина в соціумі та нашому місті.

Авторка: Єлизавета Сушко