Залучіть до діяльності. Поради психотерапевта, як допомогти людині з ПТСР

Останні тільки загострювали ситуацію погрожуючи силою. Скоріше за все вони не мали уявлення, як діяти і робили, як звикли, коли проблему створював якийсь алкоголік. Подібних історій з кожним днем ставатиме все більше тому Texty.org.ua вирішили звернутися до психотерапевта Антона Семенова, засновника волонтерського проєкту “Як ти, брате?”. У рамках цього проєкту вже підготовлено і видано посібник “Як ти брате, як ти сестро?”, про травматичний досвід і як про нього розмовляти, а 16 грудня відбудеться презентація нового посібника про групи підтримки.

Соціалізація і дружнє середовище

Антон Семенов: Перед війною вийшло велике дослідження ізраїльської дослідниці Захави Соломон, де вона проаналізувала всі дані з 1948 року по всім ветеранам ЦАХАЛ, і вона виявила, що єдиний чинник, який збігається з профілактикою ПТСР - вони всі пов'язані з соціалізацією. Ті люди, які мають багато контактів, друзів, і вони можуть з ними взаємодіяти - такі люди легко справляються з ПТСР.

Люди, які десоціалізовані - їм майже нічого не допомагає. Саме тому у нас проблема з чіткими методиками лікування ПТСР, тому що просто медичний підхід тут не працює. Якщо людина не соціалізована - тут нічого не допомагає. обов’язково треба робити соціалізацію - щоб людина соціалізовувалася, працевлаштовувалася, аби у неї з’являлися близькі друзі. Якщо цього не стається - то все марно.

Якщо ми підвищуємо соціалізацію, якщо в людині є дружнє середовище - вона цей травматичний досвід легше переробляє.

Звичайно, якби люди самі дуже легко соціалізовувалися, то б взагалі не було проблем. Але, на жаль, чим більше людина отримала травматичного досвіду, тим більше допомоги вона потребує від інших, а з іншого боку їй складніше за цією допомогою звертатися. І люди закуклюються в своїх середовищах, і добре ще, якщо у них такі середовища взагалі є.

Ветеранська спільнота це вже добре, хоча самої спільноти переважно ніколи не вистачає. Практика, що хай вони самі з собою тусять - це погана практика. Це уникання з боку суспільства взаємодії з цими людьми.

Треба на усіх рівнях допомагати таким людям. І мова йде не лише про військових, але й про їх родини, поранених, полонених, внутрішньо переміщеним особам. Усі фактори стресу впливають, усім потрібна допомога. А допомогу можуть надати лише ті, хто є навколо.

-А яку допомогу можуть надати, наприклад, рідні військового?

Головне почати залучати військового до якоїсь корисної діяльності. Не перевантажувати відповідальністю, а залучати як помічника. “Допоможи ось тут, допоможи тут…” Приготувати їжу, відновити паркан, полагодити дах чи автівку. Аби людина відразу з першого дня почала відчувати себе корисною. Це головна річ, яку людина не розуміють і не роблять, а це принципово важливо.

Фото з Інстаграму проєкту "Як ти, брате?"

У людини на війні є відчуття, що вона дуже цінна і вона знаходиться в середовищі людей, яким вона дуже потрібна і цінна. Вони готові за неї ризикувати своїм життям. І коли людина повертається до цивільного життя, вона здебільшого втрачає це відчуття корисності для інших, своєї приналежності до зграї. Вони ходять якби на самоті містом, наприклад, і бачать, що у всіх людей навколо є свої інтереси, спільноти, а вони ніби нікому не потрібні. І це їх дуже ображає. А їх потрібно одразу залучати до спільної діяльності.

Бути корисним

Основне - одразу зробити щось корисне. Навіть саме просто - просто заварити чай. Це таке просте рішення, яке самі знайшли багато військових, коли відвідують своїх у шпиталі. Вони приходять, їх побратим на милицях, але вони йому говорять - ти нас чаєм будеш пригощати. І він підривається, скаче, аби зробити їм чай. І вони дякують йому, хвалять його. І він одразу розуміє свою цінність, що життя триває, що він не інвалід, не обуза, що він може бути корисним. Оце ключовий момент.

-А які ще конкретні інструменти подібної допомоги?

У нашому проекті ми просто робимо посібники, як можна заговорити з людиною, поговорити з нею про складний досвід. Як надавати базову психологічну допомогу, такий собі такмед з боку психології. Будь яка людина може поговорити з іншою людиною, щоб її попустило, стало легше, Це вже допомагає людині переробити частину свого травматичного досвіду.

З іншої сторони, повинні бути зусилля і зі сторони держави. Потрібно залучати ветеранів до життя в суспільстві. На жаль, поки що з цього нічого не робиться. Але можна і треба залучати всіх цих людей в політичні процеси, в життя громад, будь які волонтерські центри підтримки.

У нас все суспільство має перетворитися на волонтерів в психологічному сенсі і допомагати, і на рівні окремих людей, і на рівні державних організацій, громад, і на рівні бізнесу. Це теж дуже важливо. Бізнес має більшу увагу звертати на соціалізацію, на зв’язки. Щоб співробітники між собою були у більш дружніх зв’язках. Потрібно організовувати волонтерські заходи, якісь події, спільну діяльність.

Окремий вид діяльності - це реінтеграція ветеранів. Думаю, повноцінно ми зможемо впоратися, якщо будуть продумані заходи і зі сторони держави, і комплексні дії з боку громад. Компанія повинна бути готовою прийняти ветерана після його повернення. Зараз я розробляю для кількох компаній пропозиції, як заздалегідь встановлюють зв'язки з військовослужбовцями, які будуть повертатися, підтримують зв'язки з їх родиною.

Дані обов'язки можуть виконувати як ейчари, так і співробітники на правах волонтерства. Після того як ветеран повертатиметься, ці люди стане його помічником та амбасадором в компанії. Для подібних амбасадорів може бути й окрема посада в компанії, зараз це намагаються впровадити, подивимося, наскільки це буде практичним рішенням.

Я знаю компанії, які вже цим починають займатися. У нас дуже гнучке суспільство, за потреби воно йде і підлаштовується. Про державу поки що так сказати поки не можна, але думаю з часом і вона доєднається.

Антон Семенов та учасники проєкту

-Як поступати в ситуаціях, коли поряд людина, яка потребує допомоги?

Є декілька найбільш поширених критичних ситуацій - вибуху, приступу гніву, та панічної атаки. Ситуація вибуху - це коли людина просто вибухає зсередини, починає голосно щось кричати. Тут, якщо для вас немає безпосередньої загрози, варто зробити невеликий крок назустріч, підтримуючи зоровий контакт, не витрачатися звісно, і просто перечекати вибух.

Оцей маленький крок назустріч потрібний для того, щоб показати людині, що ви не відчужуєтеся і не лякаєтеся. І, звичайно, не сперечатися, не реагувати, а просто слухати і чекати, коли закінчиться цей вибух. Це найкраща стратегія, будь яка людина заспокоїться за хвилину - дві. Після цього найкращий варіант - спитати, як я можу вам прямо зараз допомогти. От оце “прямо зараз” - це дуже важлива штука.

Якщо ми говоримо про “панічні атаки”, про прояви страху, то потрібно підійти, спитати чи можна доторкнутися, взяти за руку, якщо людина реагує, чітко каже “ні” - це означає, що вона сама справляється, і ваша допомога тут не потрібна. А якщо людина нічого не відповідає, або погоджується - треба взяти за руку, потихеньку почати її стискати не сильно, і після того, як ви відчуваєте, що вона йде на контакт, попросити її стиснути руку навзаєм. І після цього почати будь яку легку розмову.

Неважливо про що, важливо сам факт, що ви починаєте говорити. Іноді треба відвести людину з того місця, де у неї почалася панічна атака. Можливо, їй саме це місце спровокувало атаку.

-Я був свідком ситуації, коли у військового стався “вибух” - він хотів купити навушників, але саме таких навушників у продажу не виявилося. Військовий зірвався, продавець не міг якось адекватно відреагувати. Як, наприклад, у цій ситуації мав повестися продавець?

Він мав вислухати не реагуючи, а потім спитати, чим він власне може допомогти в цих умовах. Якщо відповідних навушників у нього не було , треба було запропонувати допомогу пошукати у інших магазинах. Головне, відповідати спокійно, доброзичливо і постійно нагадувати про факти або правила: “Вибачте, на жаль зараз саме таких навушників немає. Як я вам можу допомогти? Мабуть, вам можуть підійти інші навушники? Мабуть мені варто пошукати їх в інших наших магазинах і підказати, де вони є?”.

Головне, відповідати спокійно, доброзичливо і постійно нагадувати про факти або правила

Звісно, непогано було б організувати продавцям якийсь тренінг - навчити їх цим технологіям. Думаю, ми до цього дійдемо, тому що таких випадків, на жаль, і надалі буде багато. Але, насправді, і люди самі потрохи адаптуються, находять свої рішення виходу з подібних ситуацій.

"Як ти зараз?"

-А можна якісь приклади подібних рішень?

Ну, наприклад, якщо люди звертаються до тебе, хочуть з тобою про щось поговорити, і до вас вже є багато довіри, можна спитати “як ти?” і потім діяти певним чином. Але, насправді, така комфортна ситуація трапляється рідко. Зазвичай, ситуація не настільки спонукає до спілкування, і відповідно питання “як ти?” не так добре працює.

І тут виявилося, що питання “як ти/ви зараз?” - воно просто чарівне. Всі люди на це питання абсолютно адекватно відповідають. Це питання, на яке легко відповісти, людина починає розповідати щось про себе, чіпляється одне за одне, і вона починає розповідь. Тобто якщо ви хочете розговорити людину, треба спитати “як ви зараз?”.

Інша чарівна пігулка це фраза - “як ти, чи можеш ти трохи допомогти?”. Це універсальне питання, щоб вивести людину із травматичного стану. Це прекрасно працює, коли людина відчужена чи дезорієнтована після бою чи повертається до своєї домівки, яка зруйнована. Наприклад, наш алгоритм виконували волонтери, які їздили до Херсонської області після того, як спала вода, щоб допомагати місцевим відновлюватися.

“як ти, чи можеш трохи допомогти?”

Там була величезна проблема, що багато місцевих мешканців просто не могли прийти до тями. Вони були наскільки приголомшені тим, що відбулося, коли вони повернулися до своїх осель, а там все зруйновано, що опинилися в типовому посттравматичному стані. І ось це питання - “як ви, чи можете ви трохи допомогти?” і залучення до якоїсь дуже простої справи, наприклад, показати дорогу, позичити лопату, навіть,попросити потримати кавун - відновлює контакт з людиною.

І якщо до цього вона була на самоті і розгублена, і не знала, що відбувається, то тут вона стає з кимось, вона комусь потрібна, цінна, і вона керує ситуацією. І перехід з безсилля в силу відбувається напрочуд легко, людина швидко оговтується, і після цього через п'ять хвилин може вже почати піклуватися про себе, проявляти певну ініціативу, брати справи у свої руки.

-На жаль, зараз вже достатньо масове явище - людина на милицях. Іноді видно, що не дуже з ними справляється, можливо, хочеться підійти, допомогти. Варто таки робити чи ні?

Запропонувати допомогу, якщо вам здається, що вона доречна - правильна дія. Але для цього потрібні дві умови - потрібно робити це спокійно, звичаєво, якби між іншим. Потрібно бути спокійним, нейтрально дружнім. У багатьох людей, коли вони бачать покалічених військових, приливають свої емоції, і вони вже не можуть впоратися зі своїм власним станом. І допомагати в такому стані все одно не вийде, це погана ідея. Треба спочатку впоратися з собою, а потім вже йти допомагати комусь.

Дистанція має значення

Ще одна важлива річ - пропонувати свою допомогу необхідно на правильній дистанції. Це одне з відкриттів, яке здивувало нас у свій час. Під час війни дистанція, просто відстань між людьми стала принциповим моментом. Неправильна дистанція руйнує взаємодію, взаєморозуміння між людьми. Якщо ви занадто близько - ви небезпечні для людини.

Вона відчуває тиск і загрозу, і буде намагатися від вас відійти, розірвати контакт. Тому звісно не буде приймати допомогу. Якщо ви занадто далеко, це виглядає ніби ви не поважаєте людину. Тому потрібно наближатися, але чітко дивитися на мову тіла. Якщо людина починає відчужуватися - це достатньо, мабуть, треба трохи відійти подалі. І лише з комфортної дистанції можна спокійно пропонувати людині допомогу.

Якщо людина спокійно відмовляється, йдете собі спокійно далі. Тобто дві ключові умови - спокій та дистанція.

-А яка все ж ідеальна дистанція для подібного спілкування?

Звичайно, для кожного випадку треба підбирати свої індивідуальні дистанції. Але, наприклад, у випадку, коли потрібна допомога військовому сісти на потяг, то певно безпечною дистанцією буде відстань у два метри. Якщо наблизитися ближче, людям вже стає некомфортно.

-Зараз у суспільстві спостерігається певний розлам між тими, хто на фронті, і тими, хто поки у тилу. Чи можна це якось подолати?

Ми маємо зрозуміти ключову річ - війна роз’єднує суспільство. І не лише на тих, хто воював і не воював. Але, наприклад, і на тих, хто поїхав, а хто залишився, у кого є в родині загиблі, чи у кого немає, і кого є зниклі безвісти чи в полоні, і тих, у кого в родині таких немає.

війна роз’єднує суспільство. Завдання зберегти єдність

Люди отримують дуже різний досвід і перебувають у дуже різних соціальних станах. І попри все це у нас завдання зберігати єдність. Війна нас розлучає, а нам треба постійно докладати зусиль, щоб залишатися єдиним організмом.

Все, що зараз ми робимо - спрямовано на підтримку тих, хто поруч, У незалежності - військова ця людина чи цивільна. І це правильно, тому що всі люди сьогодні отримують травматичний досвід - і військові, і цивільні. Головне, треба розуміти, наскільки соціальні зв'язки важливі. Звісно, подібні стосунки найлегше налагодити між близьких людей.

Ми зробили посібники “Як ти ветеране”, для того, щоб усі цивільні знали, як їм краще поводитися в перші дні, тижні після повернення ветерана, коли він на відновленні, у відпустці, щоб зберегти стосунки. З часом ми плануємо ще один посібник з тактичної психології для ветеранів та членів їхніх родин, щоб пояснити ветеранам, як їм краще повертатися до цивільного життя, що їм краще робити, щоб легше відновлювати контакт з цивільними.