Почаївська лавра у спогадах Миколи Костомарова

Успенська Почаївська лавра протягом століть привертала увагу не лише віруючих, але й численних науковців, письменників, художників. Їх приваблювала довершеність монастирської архітектури та специфічне місце розташування обителі на Преславній Горі Почаївській. Першим українським науковцем, якого покликала до себе Почаївська обитель, став визначний громадський діяч, історик та літератор Микола Іванович Костомаров.

В 1844–1845 роках він перебував на Волині, де працював вчителем історії у Рівненській чоловічій гімназії (тепер це приміщення Рівненського обласного краєзнавчого музею). Потягом лише одного навчального року йому вдалось відвідати відомі історичні місцевості, познайомитись з різноманітними пам’ятками, що збереглись на Волині. Ці поїздки Костомаров називав «пілігримства». Про своє перебування в Лаврі історик згадував, як в своєму епістолярії, так і власних спогадах [1]. Частина мемуарів Костомарова, де йшлося про відвідини Почаївської лаври, була надрукована в 1884 р., за рік до його смерті [4]. До кінця своїх днів Костомаров не забував про свій візит до найбільшої волинської обителі, яка сильно вразила відчуття науковця і християнина та в подальшому змушувала його неодноразово повертатися у спогадах до тих Великодніх днів 1845 р., що він провів на славнозвісному «Волинському Афоні».

Подорож до Почаївської лаври стала особливим моментом, пам’ять про який дослідник зберігав усе своє життя. Завдячуючи М. Костомарову сучасні історики мають можливість аналізувати діяльність обителі, яка лише чотирнадцять років перед тим змінила юрисдикційну належність, здобула офіційний статус православної Лаври. Його спогади вказують і на ті усталені традиції, які залишились в монастирі, після довготривалого перебування обителі в складі Унійної Церкви (1712–1831). Проживаючи на Волині «старший вчитель історичних наук» Рівненської чоловічої гімназії Микола Костомаров, безперечно, вирізнявся серед інших колег. В одному з листів він відзначав цю деталь власної біографії та вказував про своє зацікавлення Почаївською лаврою: «Тільки мене не зовсім щось люблять, називають мене диваком за те, що я не слухаю їхніх музичних вечорів, а часто приводжу лірників співати мені про почаївську битву з турками» [3, с. 52–53].

Велику кількість народних пісень Костомаров почув від своїх учнів та записав їх. «Я наказав усім учням перевезти мені пісні та багато отримую від них» – вказує він у цьому ж листі [3, с. 53]. «Ці пісні, – наголошує Володимир Міяковський, – що зібрані були в Рівному, Костомарову пощастило видати лише року 1859, в Саратові… Вони з’явились друком в… «Малоросійському літературному збірнику» Данила Мордовця [3, с. 33]. В. Міяковський виділив дві пісні, які так чи інакше виявлялися пов’язаними з Почаївською Лаврою. Це «Битва під Почаєвом» та «Ще про битву під Почаєвом» [3, с. 34]. Микола Костомаров, в свою чергу, також акцентував увагу на пісенні сюжети про напад татар та турків на Почаївську обитель, що стався 1675 року. «У мене їх чотири, три доставлені, четверту списав сам і наводжу тут: «Над Почаєвим темная хмара Сила татарськая, бусурманьская На Почаєв наступала. Ой обточила, і обішила; Хотіла б Почаів завоєвати; Матко чудовно почаєвська! Ходи нас рятувати! Отець Залізо з келіі вийшов Сліз[ь]мі ся обливає. Ой рятуй, рятуй, Божая Мати, Монастир загибає…» [3, с. 60]. «До інших пісень, – наголошує В. Міяковський, – Костомаров додає, як коментар, записи народніх легенд, що йому довелось чути під час своїх подорожів по Волині, (напр.: Потоцький і Почаївська божа мати» [3, с. 34].

Збір фольклорного матеріалу про Почаївську лавру став своєрідною підготовкою до майбутньої подорожі до неї. Маючи певне уявлення про монастир, сформоване, завдяки аналізу зібраних вченим пісенних джерел, Костомаров прибувши до Почаївської обителі намагався осмислити її велич та познайомитьсь з іншими джерелами, що знаходились на Почаївській горі. Перебуваючи у квітні 1844 року в Почаївському монастирі, він залишив чимало цікавих спостережень про тогочасну Лавру, її насельників, прибулих прочан, особливості монастирського богослужіння. Наприклад, він відзначає: «Мені не дуже втішно було почути такий довго не чутний (хоч і не повний) спів і побачити блискуче православне богослужіння, небачене з часу приїзду на Волинь» [3, с. 57]. Однак особливе враження справило на Миколу Івановича велике Великоднє богослужіння, яке він спостерігав у головному храмі обителі. «У Заутрені на Світлу Неділю був хід із плащаницею із печерн. Церкви в головну: вперше я увійшов до неї при співі Христос Воскрес і вона була прекрасна понад очікування: за смаком вона набагато краща за всі старі київські церкви… Вся церква така велика, що просторіше я ще не бачив, і навіть світла; живопис гарний» [3, с. 57].

Дослідник відзначає, що більшість ченців в Успенській обителі «була уродженцями великоросійських губерній» [1, с.124]. Під час урочистого обіду в чернечій трапезній після Великодньої Літургії Костомаров нарахував лише 18 осіб братії [4, с. 329]. «…Почаївський монастир користується великою повагою не лише в православних, а й у католиків та уніатів. Я бачив там, – зауважує історик, – безліч прибульців обох статей з Галичини, заговорював із ними і знайшов, що в них мова та говірка нічим не відрізняються від волинців» [1, с. 125]. Водночас М. Костомаров підкреслює: «Наспів у Почаївському монастирі здався мені відмінним від звичайного російського» [1, с. 123]. Проте ці доволі незвичні обставини скоро знайшли своє пояснення. У спілкуванні з лаврським архімандритом, вчений відвідувач дізнався, що на Волині «…ще свіжі уніатські та католицькі звичаї», тому в обителі «порушення прийнятих у православному чернецтві звичаїв і терпиться, і дозволяється» [1, с. 124].

Більш як столітній період перебування Почаївського монастиря в юрисдикційному підпорядкуванні Унійної Церкви не міг не залишити свій слід в житті вже православної обителі. Микола Іванович у своїй розповіді звертає увагу на численні ознаки попереднього василіанського життя Успенського монастиря, які він вважає за можливе частково ототожнювати з римо-католицизмом: «Церква Почаївська одна з найпросторіших, які я бачив у Росії, зберегла сильні сліди колишнього католицтва. За низеньким іконостасом, приробленим після приєднання до православ’я, виднівся високий католицький іконостас; по інший бік престолу, біля капітальної стіни, у багатьох місцях біля стовпів стояли вівтарики, вживані католиками і уніатами для тихої обідні і ніяк немислимі в православному храмі, оскільки вони звернені не на схід і сам престол примикався прямо до стіни, а замість образів були скульптурні речі; на хорах залишавсь ще великий орган, хоча зовсім без уживання» [1, с. 123–124].

Історик не оминає своєю увагою і численні монументальні споруди, що знаходились поблизу Почаївської лаври, вже на території сусідньої Австрійської імперії. Він не відмовив собі у задоволенні оглянути далеку перспективу, що відкривалася з висоти Преславної Гори Почаївської. «З монастирської тераси, – пригадує М. Костомаров, – відкривається мальовничий вид на Підкамінь з католицьким монастирем і на розсіяні там і сям села з руїнами замків у межах Галичини» [4, с. 331]. Звичайно як історик він не міг не поцікавитись джерельним надбанням обителі. Особливе враження на М. Костомарова справила величезна книгозбірня Почаївського монастиря: «Я оглянув монастирську бібліотеку, яка виявилася дуже багатою на стародруковані руські книги благочестивого змісту, але я не мав часу ознайомитися з ними» [1, с. 124]. Дослідник звернув увагу на «…одну стародруковану глаголитського письма в малому четверку…» книгу, яку він не зміг ідентифікувати [4, с. 330].

Та братня та доброзичлива атмосфера, яку відчув простий вчитель під час перебування в Почаївській лаврі, була створена завдяки монастирській братії і, в першу чергу, наміснику славної обителі. «Я перебував два дні у Почаєві надзвичайно приємно. Ченці нас прийняли добряче. Намісник малорос з-під Канева, говорить малоросійською і сипле анекдотами: людина премила і водночас уособлення добродушності», – згадував історик у листі до Сементовського [3, с. 57].

Час роботи в Рівненській гімназії Микола Костомаров активно використовував для ознайомлення з історичними та культурними об’єктами Волинської губернії. З багатьма пам’ятками він познайомив своїх колег з числа істориків та літераторів, які доволі мало знали про землі, що порівняно нещодавно стали складовою Російської імперії. Найбільший православний монастир Правобережної України цілком природньо викликав величезний інтерес у науковців, заохочуючи їх до нових досліджень та творчих звершень. Саме до Почаївської лаври, серед усіх відвідуваних Костомаровим історичних об’єктів, приїздили в майбутньому його друзі-колеги, залишаючи власні доробки про неї.

У жовтні 1846 р. київська Археографічна комісія доручила відвідати монастир співробітнику «тимчасової Комісії для розбору давніх актів вільному Художнику Шевченку» [10, арк. 1]. Одним з поставлених перед ним завдань було наступне: «Вирушайте в Почаївську Лавру і там зніміть: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) внутрішній вид храму та в) вид на околицю з тераси» [7, с. 51]. Всі три завдання, що мав виконати Тарас Шевченко, стосувалось саме тих монастирських об’єктів, які за рік перед тим бачив та ділився інформацією про них М. Костомаров. І хоча Микола Костомаров не проводив окремого історичного дослідження про діяльність Почаївського монастиря, його переказ про минуле цієї обителі, що містився в листі до Олександра Сементовського, можна вважати одним із перших фахових викладів її історії. У майбутньому ця оповідь могла спонукати члена-кореспондента Московського археологічного товариства О. Сементовського до створення власного дослідження, присвяченого Успенській Почаївській лаврі. Олександр Сементовський також усім серцем прикипів до величних споруд та затишних покоїв Почаївської лаври. Під час перебування в святій обителі він зібрав рукописні, друковані та усні джерела, що стали основою для створення серйозної роботи з історії монастиря [6].

В подальшому й М. Костомаров, й О. Сементовський неодноразово з приємністю згадували про своє перебування в гостинних монастирських стінах. Дослідження О. Сементовського завершували такі рядки: «Православний мандрівник почувається тут якось легко, звільненим від скорбот, що засмучували душу, і печалів; так принаймні було з нами…спогад про хвилини, проведені в мирній обителі Почаївській, серед христолюбивої братії її, вливає цілющий бальзам у мою душу і освітлює благодаті весь, пройдений вже мною шлях життя» [6, с. 45]. Під цими влучними словами, напевно, зміг би підписатися й Микола Костомаров, який свого часу зумів зародити в душі свого колеги великий інтерес до волинської святині.

Перший відомий нарис історії Почаївської обителі, який здійснили її православні насельники датується 1841 р. «Опис Почаївської Успенської Лаври»  створено через десять років після повернення монастиря у підпорядкування Православної Церкви [10, арк. 3]. Він призначався для розміщення у книзі «Історія Російської Ієрархії». Головним джерелом його написання стало видання під назвою «Гора Почаївська», яке побачило світ у василіанський період діяльності Почаївського монастиря. У своєму описі Костомаров також згадує про це джерело. Крім того, він міг використати і монастирську працю 1841 р., адже вчений так само, як і автор «Опису Почаївської Успенської Лаври», датою зміни юрисдикційної належності Почаївської обителі у ХVІІІ ст. називає 1713 р., хоча в дійсності це сталося на рік раніше.

«Пілігримство» М. Костомарова до Успенської Почаївської лаври, весною 1845 р., сприймалося ним не лише як відвідання відомого чернечого осередка, але викликало й значний суто історичний інтерес. Свої християнські потреби Микола Іванович, без сумніву, задовольнив. Що стосується наукової зацікавленості, то, знаходячись у монастирі, він лише переглянув ті рукописні та друковані джерела, які йому вдалося знайти в місцевій бібліотеці. Проте науковець, за його власними словами, не став їх ретельно вивчати з огляду на відсутність часу. Крім того, у цей час наукові інтереси Костомарова були спрямованні, головним чином, на добу Богдана Хмельницького. Шкода, що історик тоді не мав можливість оглянути монастирський архів, де могли бути документи, що пов’язували обитель з подіями Берестецької битви 1651 р. [8, c. 182].

Спостереження вченого про перебування в Почаївській лаврі відображені у його спогадах та листуванні. Вони дають змогу дослідникам зрозуміти деякі внутрішні процеси, що відбувалися в той час в самій обителі, а також дозволяють оцінити конфесійну політику російського уряду, яка проводилася на нещодавно приєднаній території. Тому вони і досі залишаються цінним джерелом, яке допомагає осягнути життя та діяльність найбільшого волинського чернечого осередку на чотирнадцятому році його перебування в юрисдикції Православної Церкви московської патріархії.

Рівненська епістолярна спадщина Костомарова викликає великий інтерес та зацікавлення у істориків. Вона неодноразово ставала предметом серйозного наукового аналізу [9]. Із численних спогадів вченого дослідники найчастіше послуговуються автобіографією [5]. Про цінність таких джерел авторитетно стверджує один із відомих біографів Миколи Івановича – Юрій Пінчук: «Мемуаристика М. Костомарова (як, до речі, і його епістолярна спадщина) – актуальна проблема (тема) для наукового пошуку» [2, с. 186].

Спогади та листування Миколи Костомарова про перебування в Почаївському монастирі, відображають життя обителі після входження Волині до складу росії, дають змогу зрозуміти конфесійну атмосферу на новоприєднаних імперських теренах. Вони є своєрідними джерелами, що допоможуть починаючим науковцям усвідомити багатогранність праці історика, яка ґрунтується на документальному різноманітті досліджуваної ним епохи. Продовження пошуку та опрацювання нових матеріалів, що стосуються біографії Миколи Костомарова ще більш повно розкриє науковий потенціал цієї особистості, доповнить його досягнення на ниві історіографії.

Та частина біографії науковця, що пов’язана з Волинською землею, поза сумнівом, потребує ще більш глибокого осмислення і продовження дослідження. Так само, як і особлива увага вченого до Преславної Гори Почаївської.

Олександр БУЛИГА

1. Автобиография. Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. Киев, 1992. С. 77–328.
2. Мемуарна спадщина М.І. Костомарова. Пінчук Ю. Вибрані студії з костомаровознавства. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2012. С. 178–186.
3. Міяковський В. Костомаров у Рівному. Україна: Науковий Двохмісячник Українознавства / Під ред. акад. Михайла Грушевського. Кн. 3. Київ, 1925. С. 28–66.
4. Костомаров Н. Из прожитых на Волыни дней. Киевская старина, 1884. Кн. 2. С. 325–332.
5. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992. 232 с.
6. Почаевская Лавра. Сборник в память первого русского статистического съезда 1870 года. Составлен А.М. Сементовским. Санкт Петербург, 1872. С. 1–45.
7. Сергієнко Г.Я. Діяльність Т.Г. Шевченка у Київській археографічній комісії (1845–1847 рр.). Український історичний журнал, 1991. № 3. С. 43–54.
8. Универсал Иеремии Корыбута Вишневецкого, выданный игумену Иоану Железо 20 июня 1651 года на охранение Почевского монастыря. Материалы по Истории Почаевской Лавры изданные Василием Левицким. Почаев, 1912.184 с.
9. Шевчук С.І. Листи М. Костомарова до братів Сементовських – джерело для вивчення народного трактування Берестецької битви. Берестецька битва в історії України. Рівне, 1992. С. 30–32.
10. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). Ф. 258. Оп. 3. Спр. 90. Описання Почаївської Успенської лаври в книзі «Історія Російської ієрархії» і листування з цього питання. 28 січня 1841 р. 30 січня 1842 р.
11. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1312. 3 арк. Розпрядження Волинської Духовної консисторії про дозвіл художнику Шевченку на малювання видів Лаври та її околиць. 30 листопада 1846 р. 2 грудня 1846 р.