Вбивці квіткової повні / Думка

Текст містить спойлери!

Не бачу сенсу ходи довго навколо, тож скажу прямо: фільм мені не сподобався. Попри те, що початкові сцени, аж до прибуття героя Леонардо Ді Капріо на вокзал, виглядали обнадійливо, але ці хвилини аж ніяк не рятують жахливо нудні перші дві години фільму. Далі справа пішла жвавіше, проте в мене з’явилося відчуття, что Мартін Скорсезе відчув брак часу і почав “гнати коней”, ігноруючі дійсно цікаві події. Тому я маю чималі претензії як до хронометражу, так і до реалізації його потенціалу. 

За всієї поваги до акторського таланту вже згаданого Леонардо Ді Капріо, роль в цьому конкретному фільмі я вважаю найгіршою в нього за багато років. Невиразний лиходій, не дуже розумний, що легко піддається впливу інших – зіграти таке можно було по-різному. В результаті маємо одноманітний вираз обличчя, з яким Ді Капріо проходив понад трьох годин. Проте я схиляюся до думки, що відповідальність за саме таку презентацію “героя” несе режисер. Хоч фільм мені і не сподобався, звинувачувати його в тому, що він хаотичний або в ньому відсутня рука режисера, неможливо. Навпаки, є відчуття, що Скорсезе знає, що він знімає і чому. Інша справа, що від цього до режисера з’являється лише ще більше питань. 

Найголовніше, що розвалило для мене цей і без того крихкий та неповороткий фільм, це правда. Або її відсутність. Або інтерпретація. 

Невеличка ремарка. Мартін Скорсезе не соромиться своєї думки щодо фільмів по коміксах; особливо дісталося фільмам зі всесвіту Marvel. На мій погляд, деякі з його претензій справедливі та обґрунтовані, інші – дискусійній, ще є певна кількість безглуздих. 

І ось в чому справа. Критикуючи фільми по коміксах, Мартін Скорсезе в фільмі по реальних подіях зняв таке, що я скоріше повірю в існування Таноса. 

З самого початку нам демонструють головну героїню (Лілі Гладстон м’яко, навіть з ніжністю грає свою роль) як жінку сильну та розумну. У неї немає жодних сумнівів щодо залицянь персонажа Ді Капріо, якого вона влучно порівнює з койотом, тобто шахраєм та падальником. Але потім з нею відбуваються незрозумілі метаморфози. Коли індіанка нарешті починає розуміти, що її труять, вона чомусь підозрює майже всіх білих, крім свого чоловіка. На чому базується така довіра – сказати важко, адже хімії між персонажами немає. Якщо не вважати за таку – появу, завдяки монтажу і одній млявій несекуальній сцені, одразу трьох дітей. Менше з тим. Я не міг повірити, що розумна жінка – добре, приймається, в неадекватному стані – продовжує роками довіряти людині, яка її труїть, навіть коли вже інших підозрюваних просто немає. Це фантастика. Це неможливо. Це нонсенс.

Тож я не міг повірити і пішов почитати, що ж там було насправді. Це не складно, адже фільм знятий по реальній історії, і про неї є стаття в англомовній вікіпедії. 

І ось тут я знайшов відповідь. Адже в реальному житті Моллі дійсно не була такою дурепою, як нам її чомусь показав Мартін Скорсезе. Вона зрозуміла все набагато раніше, пішла від чоловіка, вилікувалася і розлучилася, а не вірила в нього до останнього під час судового процесу. Пішла від нього “всього лише” за три роки до його арешту. І ось в це я можу повірити. А в те, що показав режисер – ні. На контрасті з численними заявами про те, що Скорсезе зняв майже документальне кіно, я би сказав, що він трошки зайшов на територію ненависних йому екранізацій коміксів. І зайшов туди з поганими картами.