Нації повинні померти?

Коли я мала 11 років, ми з мамою поїхали в Дрогобич і зайшли до книгарні. Мама спитала у продавців, чи є у них "Собор" Олеся Гончара і "Неопалима купина" Сергія Плачинди. Бог знає, звідки вона дізналась про вихід цих книжок, які згодом не те що заборонили, але замовчували. Вона дуже зраділа, коли купила ті книжки, і як тільки я приїхала додому, то взялася за "Неопалиму купину" і вона викликала в мене шалений захват. Я дізналась про Настю Лісовську (Роксолану), композиторів Максима Березовського та Артема Веделя, релігійного діяча Феофана Прокоповича і пережила їхню долю дуже глибоко, навіть болісно. Мені пощастило, що в моєму дитинстві не було рожевих поні, єдинорогів і всілякого чужоземного літературного кічу і що батьки формували мою українську ідентичність.

У школі я не могла дотямити, як це "Слово про Ігорів похід" може бути спільним спадком трьох народів — українців, росіян та білорусів. Тоді, наприкінці 70-х, після короткої відлиги, яка мала на меті виявити національно-буржуазні елементи в культурі, почали уникати назви "Київська Русь" і замінювати її на "Давню Русь" (тепер знову з’являються подібні спроби заперечити існування в минулому державності). В університеті нас переконували, що при комунізмі нації зникнуть, а замість них буде єдина історична спільність "радянський народ".

Зараз ведуться балачки, що в нас досі немає української нації, а є "мудрий український нарід", який нічого не навчився, але може прийняти до себе вчителів-варягів, які його швидко навчать і просвітять.

Читайте також: Зближення з історією

На тему "німців", що розкажуть нам нашу історію, писав ще Тарас Шевченко. І досі розповідають, хіба ні? А ще я не розуміла, чому українські націоналісти "буржуазні", коли практично всі класики української літератури вийшли зі селянського стану або жили в селі,  й українське село трималось української мови й продовжувало їй життя, доки телевізор не вліз у домівки й не почав витісняти діалекти й місцеві говірки, породжуючи суржик, який намагаються тепер навіть легітимізувати. З мовою значно легше впоратись, уніфікувавши та звівши її лексичний запас до мінімуму.

Нема нічого нового під сонцем. Ті самі сценарії КГБ, й ті самі методи боротьби з незгідними.

З настанням Незалежності становище української мови ще більше погіршилось, що парадоксально, бо вона отримала статус державної. Тридцять років суспільство стрясають мовні війни. І якщо зі зросійщенням ми тепер боремося досить успішно, завдяки війні, що її розв’язав проти нас "братній народ", то в тилу  починає підмерзати майбутніми репресіями проти "націоналістів". 

Назвати себе в публічному просторі націоналістом означає:

• відрізати себе від усіх культурних фондів;
• втратити репутацію;
• бути висміяним і зневаженим.

Той самий наратив, що на початку вісімдесятих – нації повинні померти, нова історична спільність і т.д. Тільки замість комунізму — глобалізація. За кожної нагоді уникають вживати слово "національний", з острахом озираючись.

Це нагадує мені "народну етимологію" православних, які вважають, що слово "католицький" походить від "кат". Що візьмеш з неосвічених попів та їхніх парафіянок. Але  для дуже багатьох освічених людей націоналізм і нацизм одне й те саме. Ні, це в мене не параноя – це нова стара тенденція формування  малоросійства в Україні, що, безумовно, вдарить по дітях і молоді, бо саме вони найбільш піддатливі до комплексу меншовартості. І мова окупанта їм зрозуміла, бо вона домінує в соцмережах і на всіх сайтах культурно-розважального змісту. Вони з колиски приречені її розуміти. Це не польська, не німецька чи угорська.

Читайте також: Де Україна?

Подібне явище характерне для всіх постколоніальних суспільств,  де тон задає інтелігенція, трудівники освіти та культури. Але тільки тон, бо влада  не зацікавлена у стратегії створення національної держави. Щоб ця стратегія з’явилась, потрібна тотальна україноцентричність, бо держава у нас унітарна, а колоніальний спадок дуже токсичний.

Причому у нас провалились технології "хороших росіян"," мистецтва над політикою", "російськомовні українці", але спокою все одно нема, бо елітарний україноцентричний продукт  витісняється низькопробністю малоросійського культурного продукту, за який просто соромно. Досить подивитися на рейтинги, премії та нагороди, які отримують творці нового малоросійства, та сама п’ята колона, внутрішній ворог України. Бо зараз вельми зручний момент для того, щоб зупинити будь-які протести та зацитькати дискусії.

До перемоги ще далеко, апатія занурює суспільство в стан анабіозу, і є шанси поповнити п’яту колону людьми, які ще вчора були радикально налаштованими, а зараз готові прийняти якийсь компромісний мир з ворогом, подарувавши йому здеградовані морально і фізично окуповані території. Вони, правда, не можуть ще це заявити публічно, але невідомо як воно буде далі.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.