Канцелярщина. Чому бюрократична мова така живуча й що поганого в тому, що люди сприймають її як норму

У Львові на вулиці Івана Франка є мурал. На стіні національного музею того-таки Івана Франка зображений чоловік у військовій формі. І підпис: «П.Франко».

«П.» — це ініціал. Скорочувати слова, зокрема імена, до однієї букви почали ще в античності. Робили це з міркувань економії — аби вмістити в обмежений простір напису більше змісту. Але на львівській стіні не бракує місця для ще кількох літер.

Повідомлення має сенс, лише коли його можуть розкодувати ті, кому воно адресоване. Ім’я сина Івана Франка — це не те, що кожен пам’ятає зі школи, тож доведеться вгадувати. А це вже лотерея: крім правильного варіанту (Петро), «П.» може символізувати «Павло» і ще кільканадцять менш поширених імен, від Пантелеймона до Пилипа. Не кажучи вже про Памва; вулиця «П.Беринди» у Львові також є.

(Згодом, прийшовши знов до муралу з «П.» Франком, я таки знайшов ім’я на цій композиції — воно написане під кутом, дрібними стилізованими літерами, й розгледіти його можна, зайшовши за ріг. Якщо на той час ви ще не встигли загуглити.).

Як звати П. Франка?

Прізвище з ініціалом, значення якого треба вгадувати чи гуглити — приклад явища, про яке «Тексти» писали позаторік: мертвої радянської мови. Це частина підходу до публічної комунікації, в якому зміст має другорядне значення або взагалі небажаний.

Відома байка про радянського героя-трудівника Стаханова: коли 1935 року в Москву повідомили, що на Луганщині шахтар «А.Стаханов» багатократно перевиконав план, партія наказала терміново нагородити героя. Часу на з’ясування імені не було, тож для повідомлення в газеті «Правда» обрали одне з поширених імен на «А». Так Андрій Стаханов став Олексієм і згодом мусив змінити ім’я.

Держави, яка перейменувала Стаханова, нема вже тридцять два роки.

Але її мертва мова лишається з нами й панує в офіційній комунікації. Нещодавно це визнав навіть уряд, зобов’язавши державних службовців писати відповіді на запити людською мовою.

уряд, зобов’язав державних службовців писати відповіді на запити людською мовою

Щоправда, вже у другому абзаці документа читаємо: «враховують необхідність викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття особами з інвалідністю та особами з порушенням інтелектуального розвитку» — тобто втриматись від канцелярщини навіть у наказі про відмову від канцелярщини держава не змогла.

Втім проблема не лише в державі. Метастази радянської мови проповзли в різні сфери нашого життя. Симптоми є в медиків, юристів, освітян, журналістів, громадських діячів і навіть священиків. І я впевнений, що комунікація, яка передбачає форму без змісту, шкодить нашому суспільству.

Порожня шкаралупа слів

Отче наш, яким здійснюється діяльність у сфері небес,

Нехай буде здійснено комплекс першочергових заходів із свячення найменування Твого,

Нехай буде реалізовано впровадження юрисдикції Твоєї у найкоротші терміни,

Нехай має місце воля Твоя згідно чинної нормативно-правової бази,

Хлібобулочні вироби в межах обсягу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів щодо розміру прожиткового мінімуму та споживчого кошика, нехай буде Тобою надано нам у даний день,

І нехай буде вчинене Тобою списання поточної заборгованості нашої в обсязі, еквівалентному обсягу, в якому нами здійснене списання поточної заборгованості осіб, якими взято на себе боргові зобов’язання перед нами,

Нехай Тобою буде вжито заходів, спрямованих на невведення нас у спокусу,

і позбавлено нас від даних осіб, які створюють загрози національній безпеці України,

Адже дана сфера належить до Твоїх визначених чинним законодавством і підзаконними актами виключних повноважень і посадових обов’язків,

А також до регуляторних функцій Сина Твого

І Святого об’єкта нематеріальної спадщини

На даний момент і у визначені законом терміни,

Копія вірна,

Згідно зразка,

Амінь.

Цей жартівливий переклад молитви канцеляритом з’явився, коли я знічев’я заґуґлив словосполучення «молитовна діяльність». І виявив, що воно вживається часто й на повному серйозі.

я знічев’я заґуґлив словосполучення «молитовна діяльність»

Слово «діяльність» — один із наріжних каменів радянської мови. У словнику його пояснили так: «застосування своєї праці до чого-небудь». Вікіпедія дає складніше визначення: «процес активної взаємодії суб'єкта з об'єктом, під час якого суб'єкт задовольняє свої потреби чи досягає мети». Інакше кажучи, діяльність — це те, що людина робить або чим займається. Молитовна «діяльність» — людина молиться. «Здійснення природоохоронної діяльності» — охороняє природу.

Апологети мертвої мови часто кажуть, що вона додає формулюванню точності. Слово «діяльність» — доказ облудності цього аргументу, адже саме по собі воно порожнє й не значить нічого конкретного. Його значення треба пояснювати через точніші і, власне, людські слова. Важко уявити вечірній діалог на кухні: «Що ти сьогодні робив, любий?» — «Здійснював діяльність».

Логіка в тому, щоб використовувати одні й ті самі формулювання (не забувши навести їхнє точне значення) в нормативних документах, без сумніву, є. Це звужує можливості тлумачити ці документи на чиюсь приватну зловмисну користь. А ось ідея використання бюрократичних формулювань у публічній комунікації не має, як співає «Крихітка», «ні сенсу, ні сексу».

— Що ти сьогодні робив, любий?

— Здійснював діяльність.

Точність — а радше відповідність до нормативних документів — ні до чого, якщо аудиторія не розуміє слів, мусить вдумуватись чи вгадувати значення. Можете провести експеримент, запитавши своїх дітей, хто такі «здобувачі освіти першого (другого, десятого) року навчання»; чи впізнають вони себе?

Здобувачі освіти людською мовою це учні

Кілька років тому, коли почалась епідемія коронавірусу, перед державою й громадянським суспільством постав виклик: пояснити людям, що відбувається, й переконати дотримуватись обмежень, а потім — робити щеплення. Натомість людей бомбардували добірною медичною канцелярщиною.

Вимірювання температури називали «температурним скринінгом» (ні, лікарі так не кажуть), а вакцину від коронавірусу — «лікарським засобом для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію коронавірусної хвороби (COVID-19)» (не жарт). А ще державний комунікаційний геній вигадав замінити вже звичне слово «вакцинація» на нове й нібито вільне від поганої карми — «імунізація».

Коли з людьми говорять мертвою, шаблонною мовою формулювань із законів, вони точно знають: це говорить держава. У (пост)радянських людей завжди були поважні причини не довіряти державі, не чекати від неї нічого хорошого й не сподіватися, що вона діятиме в інтересах громадян. Тож канцелярська мова могла лише посилити недовіру до антикоронавірусної кампанії. Долаючи цю недовіру, державі довелося вдаватись до залякування і до підкупу. Пам’ятаєте ж «ковідну тисячу»?

Кимвал брязкучий

«Коли я говорю мовами людськими й янгольськими, а любові не маю, то я — мідь дзвінка і кимвал брязкучий», — пише апостол Павло в посланні до коринфян.

У комунікаціях прояв любові — це турбота про читача/глядача/слухача, аби він якнайточніше і якнайповніше зрозумів і правильно сприйняв повідомлення. Від цього, власне, залежить ефективність комунікації.

У радянському світі, натомість, комунікацію намагались ритуалізувати, зробити символічною, закладаючи в неї якомога менше інформації. Поінформоване суспільство, яке цікавиться суттю, було не в інтересах більшовиків. Читачу/слухачу/глядачу має бути байдуже, як саме звати П.Франка, О.Довженка чи Л.І.Брежнєва; які саме «другие официальные лица» зустрічали іноземного диктатора в аеропорту; за яку саме «антирадянську діяльність» посадили сусіда, тощо.

Офіційні повідомлення наче навмисно пишуться так, аби вкласти якомога менше корисного змісту в якомога більшу кількість брязкучих слів

Державні й комунальні пресслужби незалежної України зберегли й плекають цей підхід. Повідомлення більшості з них наче навмисно пишуться так, аби вкласти якомога менше конкретного, корисного змісту в якомога більшу кількість брязкучих слів.

• Постраждалі отримали травми різного ступеня тяжкості [якого — різного? які саме? звідки ми знаємо ступені тяжкості травм?]
• Триває комплекс протиепідемічних заходів [яких? хто і що саме робить?]
• Створено групу оперативного реагування з метою розслідування причин виникнення випадків захворювання [хто її створив? у чому полягає оперативність і реагування? хто увійшов до групи? що саме ці люди будуть робити?]
• Курсування електротранспорту відбувається з відхиленням від графіка [що це значить? трамваї чи тролейбуси, чи і трамваї і тролейбуси, запізнюються? на скільки?]
• Відбудеться оновлення рухомого складу комунального автотранспорту [що таке рухомий склад? як саме його оновлять? щось куплять? поремонтують?]

Стандарт порожньої канцелярщини бережуть і боронять. Одна знайома, прийшовши на роботу в пресслужбу міністерства, написала повідомлення людською мовою й отримала від керівництва зауваження: «ми використовуємо офіційно-діловий стиль».

А коли я сам запитав пресслужбу «Львівелектротрансу», чому б не написати все те саме по-людськи й без одиниць рухомого складу, мені відповіли, що відхід від офіційних формулювань у комунікації «викличе питання до підприємства».

Насправді, звісно, ніхто за людську мову на сайті чи фейсбук-сторінці пальці не рубатиме. Це доводить живий приклад притомної комунікації київського метрополітену, розробленої «Агентами змін» ще 2014 року.

Чому ж посадовці так тримаються за мертву мову?

Думаю, тому, що вона вигідна. По-перше, написати багато слів і при цьому не сказати нічого конкретного — дієвий спосіб прикрити невдачу або неефективність.

канцелярщина дозволяє зняти з себе відповідальність і підвісити її у вакуумі

За «комплексом заходів із недопущення та належною роз’яснювальною роботою з особовим складом» важко розгледіти, де робота, а де — імітація. По-друге, канцелярщина дозволяє зняти з себе відповідальність і підвісити її у вакуумі. Тому бюрократи обожнюють пасивні, та ще й безособові конструкції.

Порівняйте:

— Ми не зробили дві третини роботи, яку планували на 2023 рік;

— Зазначену в календарному плані на 2023 рік діяльність виконано на 35%.

Пасивні конструкції потворні й неприродні. Нормальна людина не скаже «мамою зварено борщ» чи «колорадських жуків зібрано з половини городу» — ну, хіба жартома. Але, стикаючись із канцелярщиною, люди потроху звикають, що речі на які влада витрачає їхні податки, робляться чи не робляться невідомо ким — і спитати нема з кого.

Тому що згідно зразка

Ще одна причина живучості мертвої радянської мови в тому, що вона відбиває у громадян бажання ставити запитання «чому?»

Ось повідомлення про режим світломаскування на сайті Борщівської міської ради: «Відповідно до рішення ради оборони Тернопільської області від 5.04.2022 №35 “Про запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в області”, фізичним та юридичним особам на території області у період з 21 год 00 хв до 06 год 00 хв необхідно дотримуватися режиму світломаскування шляхом вимкнення вуличного освітлення, освітлення територій, будівель, споруд та будинків, рекламних вивісок, банерів, вітрин тощо, освітлення в будинках та довкола них».

Звучить достатньо поважно, аби «фізичні та юридичні особи» (в перекладі на людську мову — люди й організації) дослухались. І закон про воєнний стан справді дозволяє державним адміністраціям і органам місцевого самоврядування встановлювати режим світломаскування. Щоправда, про жодну «раду оборони» в законі не йдеться, як і про наслідки для тих, хто проігнорує вимогу вимикати світло в себе на кухні.

Але головне питання: навіщо вимикати освітлення на Тернопільщині, куди за час повномасштабного вторгнення і близько не підлітав жоден російський літак? Який у цьому сенс? Із повідомлення ради випливає відповідь на це питання: «бо так вирішила рада оборони». Із повідомлення ради оборони — «відповідно до закону». В законі ж пояснення просто немає.

Можливість діяти на свій розсуд, нічого не пояснювати, не мотивувати свої дії й рішення, не звітувати по суті, обмежуючись порожніми словами, комфортна для посадовців, але суперечить інтересам суспільства. Тому, коли ми говоримо про прозорість органів влади й місцевого самоврядування, про їхню підзвітність громадянам, не маємо обмежуватись вимогою публікувати рішення й відповідати на запити. Важливо, щоб комунікація була предметною, інформативною і зрозумілою без словника.

Мертва мова заразна

І тут багато залежить від журналістів. Здорова функція медіа — ставити питання, вимагати від посадовців, політиків, інших важливих людей пояснювати свої дії чи рішення зрозумілою мовою, або ж розбиратись і роз’яснювати самотужки.

Однак в Україні робота багатьох медіа звелася до копіювання й дослівного відтворення пресрелізів і офіційних повідомлень, які чомусь називають «новинами». Або підтакування гостям в ефірі телемарафонів. Читаючи і слухаючи подібні «новини», аудиторія призвичаюється до такого способу комунікації як нормального.

І теж небезпека: мертва мова заразна. Брязкуче мовлення з писемної комунікації за сприяння медіа переповзає в усну, а звідти — в повсякденну. Незчуємось, як самі почнемо казати «здається, я вчився в закладі вищої освіти з даною особою» чи «мною було придбано продукти харчування для одинокопроживаючої сусідки».

Незчуємось, як самі почнемо казати «здається, я вчився в закладі вищої освіти з даною особою»

Деякі елементи радянської мови давно пішли в народ — наприклад, любов до абревіатур, точного розшифрування й значення яких люди не знають і знати не хочуть. Більшовицькі держпромбуди і робселькори 1920-х досі живуть в охматдитах, «собєсах» і комісії «з ТЕБ і НС».

Без сумніву, мова — живий організм, що постійно змінюється. Але перетворення порожнього бюрократичного бряжчання — того, що англійською зветься gobbledygook, — на норму живої мови є найгіршим напрямком змін, який я можу уявити.

І найменше, що кожен може зробити, аби цьому запобігти, — це використовувати людську мову в усіх сферах і форматах комунікації. Тобто знати, що хочеш сказати, й говорити саме те саме тими словами, якими сформулював би це іншій нормальній людині. Тоді ж, коли до нас звертаються мертвою радянською мовою, — не сприймати це як належне, а вимагати перекладу на людську.