Традиції та святкові обряди: Різдво в історіях українських класиків

Різдвяні свята з давніх-давен були важливою частиною культури українців. Чимала кількість звичаїв, що їх дотримувалися предки, притаманна лише нашому краю та незвична більше для жодного народу. І хоч би як Росія не намагалася впродовж сторіч винищувати все, що вирізняло нас з-поміж інших культур, ми й досі бережемо та намагаємось усіляко поширювати традиції наших пращурів. Приготування ароматної куті й 12 страв, прикрашання оселі дідухом, розспівування колядок та влаштування вертепу — мільйонів українців не лише в нашій державі, а й у всьому світі досі об’єднують одні й ті ж звички у Святвечір та в різдвяну ніч. 

Звісно ж, упродовж багатьох років наші традиції змінюються: щось забувається, а щось нове навпаки впроваджується. Проте ми маємо гарну можливість підглянути в тексти наших письменників, які у своїх творах в різні періоди життя українського народу якнайкраще відтворювали його повір’я та звичаї. 

Сьогодні пропонуємо й вам зазирнути до різдвяних історій наших класиків, щоб дізнатися, яким було Різдво українців раніше, і що з тих часів ми пронесли й дотепер. 

Микола Гоголь, «Ніч перед Різдвом» 

Напевно, одна з найпопулярніших українських різдвяних історій, яка по вінця наповнена магічною атмосферою та духом цього свята. Хоч сам Микола Гоголь більшу частину свого життя прожив далеко від рідної землі, у його творах ми все ж можемо між рядків прочитати трепетні й теплі спогади про справжню Батьківщину автора, зокрема й у повісті «Ніч перед Різдвом» та циклі, до якого вона входить, «Вечори на хуторі біля Диканьки». Сама історія поєднує в собі як і реальні традиції українців, так і містичний бік цього святкування з відьмами, чортами й чарами. Автор детально описує побут українців перед різдвяними святами, Святвечір, народні обряди й, звісно ж, страви, які з’являлися на столі кожної родини, передовсім кутю й вареники зі сметаною. Також Гоголь не оминув такі важливі складники наших традицій, як похід до церкви та колядування. 

«Розвиднілось. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Підстаркуваті жінки, в білих намітках, у білих суконних свитках, побожно хрестилися, біля самого входу стоячи. Шляхтянки в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із понашиваними ззаду золотими вусами, стояли перед них. Дівчата, що на головах мали понамотувані цілі крамниці стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукатів, намагалися протовпитися щоближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли шляхтичі і звичайні собі селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями, щойно попідголювані, мало не всі в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди оком кинь, сяяло свято: голова облизувався, бачучи, як то він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж коли, шептали молитви». 

Часто письменник також додає до тексту власні примітки, у яких зазначає про ті чи інші традиції, як, до прикладу, про співання колядок.

«Тому, хто колядує, завжди кине в торбу господиня, чи господар, чи хто там зостанеться дома, ковбасу, чи хліб, чи шага мідного, хто чим багатий. Розказують, нібито був колись такий ідол Коляда, котрого мали за бога, та ніби з того й повелися колядки. Хто його знає? Одначе, правду казавши, в колядках ні слова нема про коляду. Співається часто про народження Христа, а при кінці бажають здоров`я господареві, господині, дітям та всім у хаті». 

Михайло Коцюбинський, «Тіні забутих предків»

Хоч святкування Різдва й не є провідною темою цієї історії, воно там все ж згадується. Як ми знаємо, Михайло Коцюбинський перед написанням своїх «Тіней» завітав до села Криворівня, що на Івано-Франківщині, де й надихнувся життям і побутом гуцулів. У ньому ж він і дізнався про те, як відзначають Різдво у цьому краї, що й згодом описав в одному з епізодів. Тут у традиціях цього свята християнські вірування переплелися із язичницькими, що відобразилося в тому, як гуцули намагалися очистити власні оселі від потойбічної сили. 

«На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна».

До того ж цікавим моментом у цьому епізоді є звернення до злих духів, який вкотре показує зв’язок наших предків із язичництвом. Читачам зображують те, як головний герой повісті Іван перед тим, як сісти за стіл на Святвечір, вийшов на подвір’я з сокирою та мискою їжі й закликав на святкування надприродні сили — «чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів». А як ніхто не прийшов, то велів чоловік їм ніколи не показуватися у їхній хаті. 

Далі вони бралися за читання молитви, а потім обов’язково здмухували лаву перед тим, як сісти, щоб ніяка мертва душа до них не пристала.

Михайло Стельмах, «Щедрий вечір»

Ця повість — яскраве й динамічне продовження іншого твору автора — «Гуси-лебеді летять». Тут, як і в попередній частині, описується дитинство хлопчика Михайлика: його пригоди, стосунки з друзями та сім’єю, щасливі миті й негаразди. І одним із найчарівніших епізодів повісті стало святкування Різдва, коли вся родина збирається за одним столом, щоби відзначити народження Ісуса Христа. З пера Михайла Стельмаха вийшли деталізовані образи святкових страв, традиційних обрядів, а також оселі та її оздоблення. 

«Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили й вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, і святвечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров`я, і щастя, і червоного цвіту».

У цій повісті, як і в «Тінях забутих предків», теж помічаємо схожий обряд, що здійснюють перед тим, як сідати за стіл. Спочатку батько, голова родини, несе худобі кожну страву, приготовану на Святвечір. Потім він стає під зорями й закликає мороз, сірого вовка, бурю й вітри прийти до їхньої хати, щоб скуштувати вечерю. І, знову, як ніхто не схотів завітати до них, чоловік наказує їм і далі оминати їхню оселю. Також неодмінно варто відчинити ворота до подвір’я, щоб кожна людина, яка несе добро й хоче перепочити з дороги, могла зайти до них на святкування. І тільки після усіх цих обов’язкових звичаїв можна сідати за стіл і насолоджуватися приготованими господинею стравами.

Окрім цього, Михайло Стельмах не оминає і колядників, описуючи їхні костюми. 

«Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки — звіздоноша, «береза» й міхоноша попереду, а «коза» й «дід» у страшній машкарі позаду. I чого тільки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дід», лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар — і всі притихли, з’юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі».

Олександр Довженко, «Зачарована Десна»

Традицію співати колядки описано також в автобіографічній історії Олександра Довженка. Сама повість розкриває для нас спогади автора про його дитинство в рідному селі. Перед читачами постають краса природи дорогого Довженкові краю, родина письменника й чимало інших людей, які відіграли свою роль (хтось — лише епізодичну, а хтось — головну) у формуванні особистості Сашка. І які ж спогади про дитинство без святкування Різдва. У цьому творі змальована картина співу дівчатами колядок, які переповідають Сашкові його долю. 

«Потім співали другі й треті дівки. Чого тільки не чув я про себе. Там уже я і збирав війська, аж землі важко, і вибивав ворота у чужі городи, і орав поле сизими орлами, і засівав поле дрібним жемчугом, і мостив мости все тесовії, і постилав килими все шовковії, і сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. І лісами їхав — ліси шуміли. Мостами їхав — мости дзвеніли. Городами їхав — люди стрічали, поздоровляли, — святий вечір…»

Цей епізод сповнений тепла й чарівних згадок із дитинства, які, певно, кожного змусять пошукати у закутках своєї пам’яті спогади про схожі моменти. 

Богдан-Ігор Антонич, «Різдво»

Поезія також не оминула можливість оспівати Різдво. Чимала кількість символічних образів у такому, здавалося б, короткому вірші й унікальний стиль Богдана-Ігоря Антонича зробили свою справу та створили по-справжньому магічний дух цього свята. 

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Текст: Анастасія Поляк
Ілюстрації: Ольга Кваша