Зірка в пітьмі сяє

Україна святкує перше Різдво за «новим» календарем. Святкує вже вдруге за цей календарний рік. Але все це, звісно, чиста формальність. Самі собою числа нічого не означають. Коли народився Христос, користувались іншими календарями. А історики стверджують, що Він узагалі не міг народитися взимку — найімовірніше, восени. Але що це змінює? Головне, що ми маємо цей Святвечір, коли запалюємо різдвяну свічку і збираємо навколо неї свою родину.

Втім, цьогорічного Різдва далеко не всі з нас зможуть дозволити собі таку розкіш. Світ дав тріщину. Для багатьох — геть розсипався, наче картковий будиночок. Що ми усвідомили за останні майже два роки війни — то це те, що наш світ нестерпно крихкий. А ще те, що людина, виявляється, — одна з найміцніших основ світобудови. Міцніша за стіни, в яких вона звикла жити, наче равлик у будиночку. Твердіша за метал, із якого вона побудувала свою цивілізацію. І все, зрештою, залежить від неї та від її вибору.

Якщо для раціоналіста є привід повірити в Бога, то він такий: сила духу, прихованого в немічному тілі. Диво Різдва — це про всемогутнього Бога, який одягає на себе смертну, вразливу людську матеріальність. Утілення Нового Завіту між Богом і людьми.

Різдво — це завжди про нове. Або хоча б про подолання старого. Волхви йшли до Немовляти крізь темну ніч — темрява давала змогу бачити зірку й не відволікатися на світ навколо. Їхній шлях виявився безпомилковим і прямим лише тому, що вони ясно бачили мету.

Темрява, що згустилася довкола, й нам дає шанс побачити свою зірку та вийти з проклятого кола, яким ми раз у раз, наче до зачарованого місця, повертаємося назад. До імперії, до СРСР, до статусу «нічийної території», «нейтральної смуги», «буферної зони». Ми знову маємо шанс і надію стати чимось і кимось, надати своїй землі форми та змісту, незалежно від того, в якій ролі, як і в яких кордонах хочуть нас бачити інші.

Ще один шанс. Бог щедрий на шанси.

У своєму прагненні України, у бажанні «бути собою» ми завжди були й залишаємося невиправними романтиками. Це наша сила — ми готові за потреби покласти життя за своє право бути собою. Але й наша слабкість — тому що романтична ідея України ніяк не перетворюється на раціональний проєкт, про який можна дискутувати, шукати консенсус, вносити правки та зрештою приймати за робочий план. Він витає в повітрі. Нам бракує лише одного кроку, щоб «зловити» його та сформулювати, що таке нова сучасна Україна. 

Що ж, принаймні ми знаємо, що вона можлива. І знаємо, що цього хочемо.

На жаль, не лише ми. Саме тому Путін розпочав війну — щоб не дати нам перейти від романтичної стадії мрії про Україну до стадії робочого проєкту модерної України, розробленого українцями для себе, без урахування інтересів «старшого брата», який максимально далекий від будь-якої модерності. Росія має багато цілей — імперія, «сухопутний коридор», «буферна зона». Але її основна стратегічна мета — не допустити реалізації проєкту модерної незалежної України. Затягнути нас назад, у старий світ — не стільки навіть в імперію чи в СРСР — ще далі в глибину століть, точніше, в псевдоісторичне фентезі, в міфічний Золотий вік російської величі, коли всі «дослухалися», а краще — «боялися».

Війна — не найкращий час для формування творчих проєктів. Хоч би що говорили про те, що «війна формує націю», війна ж її й руйнує. І фізично — забираючи життя найкращих представників цієї нації. І символічно, тому що війна повертає нас у категорії, далекі від модерності, — до «старозавітного» способу формування та функціонування, зосередженого навколо героїки, «жертв, предків і кордонів». До верховенства Закону, що панує над особистістю та править суспільством.

Легко повірити, що заповідь любові — для мирного часу. Новий Завіт нам варто відкласти до кращих часів. Спертися на Закон. Поставити за основу загальне та знехтувати особистим. На війні як на війні. Волхви не мають ані часу, ані сил, аби підняти голову й побачити зірку. Пастухи приголомшені вибухами й не чують голосу янгола, який несе їм дивовижну звістку. Гнів — надійніше джерело сили, ніж надія. Ненависть — надійніший орієнтир у світі, де одна-єдина помилка або зайва емоція може коштувати життя.

Саме тому війна була диявольською, але по-своєму вдалою ідеєю Кремля. Війна веде нас геть від проєкту України як модерної європейської держави, де стосунки в суспільстві можуть будуватися на праві та довірі, а не лише на примусі та законі. Війна перекидає нас у Старий Завіт і не пускає у світ Нового — у світ, що ґрунтується на особистому виборі та любові до людини, яку не можна підмінити жодними іншими конструктами.

Найбільшим романтиком України, якого я зустрічала у своєму житті, був старий патріарх Любомир Гузар. Про любов до України він говорив дивні, майже єретичні речі. «Любити Україну — звичайна справа. Усі люблять Україну. А я вам скажу так: не треба любити Україну. Любіть українців. Нічого не варта ваша любов до України, якщо ви не любите українців». Здавалося б, нічого особливого: справжня любов завжди має у фокусі саме людину. Не «людей загалом» — сферичного українця у вакуумі — а конкретну, недосконалу, можливо, геть несимпатичну людину. Завіт такої практичної любові до конкретної людини був запропонований Богом у Вифлеємській печері, засвідчений волом та ослом, прийнятий від імені людства царями та пастухами.

Війна змушує нас діяти згідно з обставинами, привчає до того, що в нас немає вибору. Що вибір — це якась розкіш, яку можна дозволити собі хіба що на дозвіллі в неозначеному майбутньому. Але це не так.

Глибокі зміни рідко відбуваються за благополучних часів — вони припадають на періоди глибоких криз. Найперше Різдво відбулося на тлі майже апокаліптичному. Юдея — далека, вічно бунтівна провінція Римської імперії, де під покровом кожного із Законів — хоч імперського, хоч Мойсеєвого — світом правили інтриги, гроші та самодури. Це світ, де для вагітної жінки немає місця в будинку й вона змушена народжувати в хліву. Де солдати виривають немовлят із материнських рук і розбивають їм голови об каміння, і їхня совість чиста — вони виконують наказ. Найнезбагненніший для нормальної людини епізод різдвяної містерії за останні два роки перестав бути для нас таким незбагненним.

У кожному локальному апокаліпсисі ми можемо впізнати себе — дивовижна універсальність сюжетів Писання. Це гарна новина: щороку ми отримуємо шанс приєднатися до царів і пастухів. Розірвати спіраль вічного повернення в апокаліпсис.

Підняти голову.

Побачити Зорю.