Чи є українці «селянською нацією»? Ще один живучий міф

Донині серед українців, включно з частиною інтелектуалів, побутує стереотип, буцімто український народ історично завжди був селянським. Цю думку не похитнули навіть новітні дослідження науковців на раніше заборонені теми. Досі митці черпають наснагу й зразки художньої творчості саме в традиційній, як вважається, «сільській» чи «селянській» культурі, часто ототожнюючи їх, що неправильно.

Як вважається, саме селяни — єдині, хто зберіг традиційні українські цінності, підвалини моралі, звичаї, самоусвідомлення. Сучасну вишиванку — один із символів модерної нації — навіть науковці найчастіше теж виводять саме від «селянської» — «сільської» вишивки на одязі. Про те, що «українська нація історично формувалася як селянська», заявляють навіть такі знані націологи, як Ярослав Грицак.

От і виходить, що український народ є серед європейців якимсь нетиповим. Усі народи Європи, як відомо, мали повну суспільну структуру — і селян, і містян, і неодмінно власну соціально-політичну еліту, включно з аристократією. Й саме це, поряд із іншими чинниками, забезпечило європейцям цивілізаційний успіх. Адже еліта творила державу, рядові її представники захищали країну під час численних війн, містяни розвивали промисловість і торгівлю, а вже селяни забезпечували всіх продуктами та сировиною. А от український народ, відповідно до згаданого поширеного стереотипу, виявляється, складався із селян, не відрізняючись у цьому плані від первісних племен. Щоправда, в Давній Русі нібито були якісь князі, бояри, містяни, але вони геть загубилися в мороці століть. Зрідка можна набрести на доволі глухі згадки про українську шляхту, проте вона, як вважається, давно спольщилася, а майже всі нащадки козацької старшини перетворилися на російських дворян. Тому соціальна верхівка в Україні, мовляв, була практично всуціль інонаціональною. Пани, котрі неодмінно вимахували нагаями над злиденними селянами-українцями, були спочатку поляками, пізніше росіянами, а на Закарпатті та Буковині — ще й угорцями та румунами.

Смію запевнити читача, що цей стереотип є міфом, накинутим іззовні українській громадській думці. Насправді українці в плані суспільно-політичної структури практично не відрізнялися від тих-таки англійців, австрійців, іспанців, скандинавів, а тим більше від ближчих нам поляків чи хорватів. Але спочатку про співвідношення «сільського» та «селянського», адже ці поняття аж ніяк не тотожні.

Річ у тім, що перше є набагато ширшим за друге. Селяни — це ті жителі села, чиїми головними заняттями є вирощування сільськогосподарських культур і тваринництво. Натомість не всі сільські мешканці є селянами, адже, живучи в сільській місцевості, люди можуть мати за головні заняття аж ніяк не селянські практики. В доурбаністичний період, який закінчується в Україні фактично лише в ХХ столітті, в селі проживали бояри, шляхта, козаки, духівництво й навіть магнати та князі. Саме в селах були розташовані маєтки дворян. Щоправда, українські міста аж до модерного часу мали значною мірою аграрний характер, проте це не робило їх селами.

Вчені, вивчаючи наше середньовічне та ранньомодерне місто, встановили, що воно, як і міста Західної Європи, базувалося на магдебурзькому праві, мало таку ж соціальну структуру та систему самоврядування. Магдебурзькі порядки було впроваджено навіть у таких східноукраїнських містах, як Харків, що виник уже в ранньомодерний час.

Традиційні міські структури, звісно, зазнаючи неминучих трансформацій, існували практично до початку ХХ століття й так званих соціалістичних перетворень. Так, останній цеховий похорон за участю всіх ремісничих об’єднань у Києві відбувся 1900 року. А в невеликих містах, наприклад, у Гадячі на Полтавщині, цехова організація діяла ще в 1920-х роках. На заході ж України, скажімо, в Старому Самборі Львівської області, — до приходу «совітів».

Невеликі міста України здавна відігравали значну роль у розвитку культури. Згадаймо Глухів — колишню столицю Гетьманщини, де у XVIII столітті діяли перші аматорський і професійний театри, співецька капела, музично-співецька школа, від яких веде початок неперевершена в світі традиція українського хорового співу. Малі міста Лівобережжя були осередками кобзарства.

І якщо великі міста, зазнаючи наприкінці XVIII — у ХХ столітті модернізації, паралельно зросійщувалися (а на заході України до середини ХХ століття спольщувалися), то малі та середні міста завжди залишалися українськими. А за радянських часів вони перетворилися на своєрідні резервати українства в хорошому розумінні. Саме в райцентрах, на відміну від знищуваного колгоспною системою села, найбільше зберігалися традиційні українські звичаї, мова та культура. Сюди тікали з колгоспів селяни, підживлюючи українськість, а не втрачаючи її, як у великих містах.

Але досі в населенні малих міст теж нерідко схильні бачити селян. Водночас підстав для цього таки немає. Адже, незважаючи на присадибні городи й дрібне тваринництво, головним для мешканців малих і середніх міст завжди було аж ніяк не сільське господарство, а ремесла й торгівля, а впродовж ХІХ–ХХ століть додалася ще й праця в машинній промисловості. Про головні заняття містян досі свідчать назви вулиць і мікрорайонів як у малих, так і у великих містах: історичний район Гончарівка та вулиці Чоботарська й Коцарська — в Харкові, квартали Гончари та Кожум’яки — в Києві, мікрорайони Квашенці й Кустівці — в Прилуках тощо.

Була в українців і власна аристократія — князі та магнати, а про вельми численний шляхетський та козацький загал і казати нічого. Верхівка суспільної піраміди в Україні свого часу й справді переважно спольщилася та зрусифікувалася. Проте рядові маси української шляхти та козацтва завжди, принаймні мовно та культурно, були українськими. Згадаймо епізод із фільму «Вогнем і мечем», де Богдан Хмельницький просить кримського хана віддати йому рядових полонених шляхтичів: «Вони — русини (тобто українці за тодішньою самоназвою. — В.Б.), і я їх заберу до свого війська» (серед них був і майбутній гетьман Іван Виговський). І хоча політична ідентичність у той час у більшості української (русинської) шляхти була пов’язана з Річчю Посполитою, проте етнокультурно та мовно вона здебільшого так ніколи й не зазнала полонізації.

На Лівобережжі ж еквівалентом шляхти було козацтво полків Гетьманщини та Слобожанщини. Воно мало дещо нижчий за шляхетський статус, проте теж входило до соціальної верхівки. Козаки, як і шляхта, належали до воїнського стану, головним заняттям якого була війна, і їх не можна плутати із селянами, для яких таким було сільське господарство. Адже саме шляхта й козаки платили найпочеснішу та найважчу подать — «податок кров’ю» у війнах.

Так от, російська імперська пропаганда ще в ХІХ столітті запустила, а за радянських часів розвинула ІПСО про те, що шляхта — це всуціль польські гнобителі «мирних гречкосіїв» українців і соціальні паразити. А те, що, наприклад, саме українські шляхтичі в XVI–XVII століттях гинули в постійних війнах на кордоні з Диким Полем, і тому шляхтянки мусили виходити заміж у середньому по два-чотири рази, замовчувалося.

Водночас козаків подавали як озброєних селян, хоча вони теж не відпочивали від воєн. Їхню долю змалював Семен Климовський у пісні «Їхав козак за Дунай»: «Як не згину, повернуся через три года», або Тимко Падура в «Соколах»: «Як загину, поховайте, тай на рідній Україні, біля милої дівчини».

Не бралося до уваги й те, що рядове дворянство, яке походило з козаків і шляхти, завжди залишалося українським у побуті та значною мірою за самоусвідомленням. Суспільно-політична еліта — як її найвищий прошарок, так і рядові шляхтичі та козаки — турбувалися про освіту для дітей, а ще були відкритими для культурних запозичень в одязі, кухні, предметах побуту, знаряддях, техніці тощо. Саме через них серед селян упроваджувалися світові культурні й технологічні досягнення. І прирівняні в ХІХ столітті імперськими практиками й пропагандою до селян нащадки лівобережних козаків і правобережної шляхти, як і навколишні селяни, добре пам’ятали, хто вони є.

Нащадки шляхти й козаків, яких, щоправда, в ХІХ столітті вже «людьми війни» не називали (хоча на базі козацьких полків створили гусарські, кавалерійські, карабінерські), відрізнялися від сусідів-селян звичаями, одягом, власною гідністю, з погордою ставилися до селян і навіть не одружувалися з ними. Випадки спротиву одруженню з «мужиками» в колишніх шляхетських сім’ях зафіксовані етнографами навіть у другій половині ХХ століття (1968 і 1979 роки), та ще й у Фастові, поряд із Києвом.

За радянських часів не акцентували уваги на тій обставині, що козаків із колишньої Гетьманщини до початку так званих соціалістичних перетворень навіть у офіційних документах визнавали належними до козацького, а не селянського чи міщанського стану. Але за радянських часів тоталітарній пропаганді вдалося майже повністю викорінити серед українців пам’ять про всі інші соціальні верстви, окрім селян, і втовкмачити всім думку про відсутність в українського народу власної суспільно-політичної еліти. Якраз те, що треба нинішній путінській пропаганді: мовляв, про яку державотворчу здатність українців — неодмінно нащадків злиденних селян, які працювали на польського чи російського пана, можна говорити?

Тому при всій повазі до трудового селянства, до якого, до речі, належала й частина моїх предків, маємо пам’ятати, що не лише воно є творцем традицій, цінностей, народної моралі тощо українського народу. Й український народ завжди в дорадянський час мав повну соціальну структуру, як і решта європейців. А українська вишиванка походить не лише від вишивки на одязі селян, а й від вишитого вбрання містян, шляхти, козацтва, найвищої суспільної верхівки, починаючи від князів, магнатів і закінчуючи козацькою старшиною, котра таки не відцуралася повністю українства.

Так само й скарби фольклору та інші надбання культури нашого народу походять від творчості всіх суспільних верств, а не лише селянства: згадаймо козацькі думи та історичні пісні чи балади, як-от «Бондарівна» (тобто дочка ремісника-бондаря з Богуслава), тощо. До речі, українське селянство в усі часи в дорадянську добу славилося підприємливістю, з власної ініціативи колонізувало вільні землі й не було настільки задавлене роботою на пана та злиднями, як селяни Європи чи Росії.

Як відзначає дослідниця ранньомодерної історії Наталя Яковенко, «прикладів подиву гідної селянської заможності в цих краях, де, як говорили ревізорам брацлавські бояри ще в 1545 р., мужик пишніший i багатший, аніж пан, можна навести чимало». Адже великий масив вільних земель на порубіжжі з Диким Полем, що зберігався до кінця XVIII — початку ХІХ століття, не давав змоги поміщикам посилювати експлуатацію. Справжня несвобода та злидні прийшли до українського селянства аж із так званою колективізацією та голодоморами в радянський час. Саме тоді й українських підприємливих і заможних селян перетворили на забитих «селюків», якими Москва донині намагається представити всіх українців.

Тож пишаймося своїми предками й історією, які були нічим не гіршими за предків та історію англійців, німців, французів, поляків та інших європейців.