Вілла “Полонія”, або готель для Закладу Єзуїтів в Хирові

Будівництво Закладу Єзуїтів спричинило чималий будівельний бум у Хирові. В цей період у місті було споруджено кілька важливих будинків, найбільшим і найкрасивішим з яких була вілла «Полонія».

Власне вілла «Полонія» з’явилася завдяки Закладу. Оскільки Хирівський заклад о. Єзуїтів був школою закритого типу, то учні весь навчальний рік проживали на території школи у конвікті. Натомість батьки могли інколи відвідувати своїх дітей.

З’явилася потреба у наявності доброго готелю, де батьки зможуть зупинятися. Ідея будівництва такого готелю виникла у Яна Стшелецького – хирівського бургомістра та підприємця, одного із найбагатших мешканців Хирова. Ян Стшелецький управляв різними бізнесами, зокрема у своєму будинку на площі Ринок мав магазин та медівню, крім того він був одним із співласників першої в Галичині фабрики повстяного взуття.

Ще одним бізнесом став готель, збудований неподалік Закладу Єзуїтів на сучасній вулиці Січових Стрільців. Поки що не вдалося встановити точної дати будівництва вілли, але можемо стверджувати, що це відбулося у 1890-их роках. З 1898 року маємо найстаріше відоме фото будівлі.

На найстаріших фото, на яких ми бачимо віллу «Полонію», можна також зустріти підпис «Вілла др. Менжика». Можна припустити, що на цьому етапі цей будинок використовувався також як апартаменти. Доктор Менжик впродовж 22 років працював лікарем у Хирівському закладі о. Єзуїтів. Помер 21 березня 1909 році, його могила на хирівському цвинтарі збереглася до наших днів.

На початку ХХ століття вілла «Полонія» деякий час використовувалася польським товариством «Сокіл», яке тут проводило свої заходи. Збереглася програма урочистої академії з нагоди дня польської конституції, яка відбулася у віллі «Полонія» у 1909 році. Як бачимо у програмі концерту були представлені музичні твори, вокальні виступи, декламації, вистава.

У 1920-21 роках у цьому будинку проживала сім’я відомого польського письменника Ксаверія Прушинського. Його мати Анна Прушинська у книзі «Між Бугом і Случчю» описала перебування у цьому готелі, а також про його інших мешканців, які виявилися дуже цікавими людьми.

Після мого приїзду я винайняла єдине вільне місце, а саме бальну залу готелю “Полонія” з маленькою кухнею поруч. Незабаром виявилося, що весь другий поверх цього готелю орендували три близькі родини, які, як і ми, постраждали від війни. Правда вони були не здалеку, а з околиць Перемишля, а їхні домівки були зруйновані під час облоги Перемиської фортеці російськими військам на початку І світової війни. Серед них були дуже різні, але надзвичайно милі княжні Сулковські, які походили із недалеких Городович. Одна з них була одружена з бароном Каролем Чечем, а друга з графом Єжи (Орцьом) Конарським. Був також кузен обох цих дам, молодий князь Роман Сулковський (з австрійської лінії), вихований у Відні, який погано розмовляв польською мовою. Він служив у польській авіації, і його відділ дислокувався у Перемишлі, тож час від часу він пролітав над нашим готелем, де жила його молода віденська дружина з маленькою донькою Нушеріх, і дивилася, як він для них робив своїм літаком дивні піруети в повітрі. У сім’ї Конарських був син, який був трохи молодший за моїх хлопців і також називався Ксаверій, а пестливо Ксанек. У нього була французька гувернантка, тож оскільки я з хлопцями постійно говорили по-французьки, діти незабаром зблизились і зав’язали дружбу, яка тривала аж до смерті Ксанека в Єгипті в 1945 році.

 Ми вже знали своїх співмешканців з другого поверху, ще до того, як познайомилися з ними особисто, тому що, коли нам доводилось щось купувати в місті, продавці не соромлячись запевняли нас, що це і те купував «барон», а це «граф»,  а тамте “графиня”, «баронеса» чи «княжна». Імен вони ніколи не називали, тому що в цьому малому містечку і так всі знали, про кого йде мова… Завдяки ним влітку двадцятого року пляж на березі річки Стрвяж виглядав ніби престижний французький курорт у Трувілі, Абації чи Довілі. Дами використовували для купання в Стрвяжі сучасні купальники і засмагали разом із чоловіками, що мене страшенно дивувало, адже у нас на Південному Бузі жінки купалися у сорочках, що закривали тіло до колін і, зазвичай, подалі від чоловіків. Пан Орцьо ходив з готелю на берег  Стрвяжу у білому халаті (таких ми в Україні також не бачили) та в червоній … турецькій шапці – фесці. За ним йшов його маленький син, також у білому халаті і маленькій червоній фесочці на голові, такий усміхнений, ніби його веселили всі ці незвичайні наряди.

У 1921 році Ян Стшелецький вирішив перепрофілювати будівлю, оскільки з плином часу готель перестав приносити бажані прибутки. З Відня була замовлена спеціальна парова машина, були зведені додаткові споруди, і у віллі запрацював тартак та млин. В обидвох цих підприємствах працювало біля 20 людей.

Дуже цікавий спогад про цю парову машину зберігся в журналі Закладу Єзуїтів «Przegląd Chyrowski»: «Значне зацікавлення викликала у нас гігантська машина, яку майже місяць тягнули з Посади і лише нещодавно успішно переправили через міст і доставили до колишнього готелю «Полонія», в якому одна спілка заснувала тартак та млин, таким чином Хирів потрохи індустріалізується».

У міжвоєнні роки у будинку оселилася дочка Яна Стшелецького Марія з чоловіком Юзефом Сосновським, майором польського війська. У подружжя було 3 дітей – Станіслав, Ванда і Софія. Станіслав Сосновський був учнем Хирівського закладу Єзуїтів.

Після смерті Яна Стшелецького Сосновські продали більшу частину підприємства єврейській родині Каганських. З цього часу Каганські проживали на першому поверсі, натомість Сосновські – на другому. Так тривало до початку ІІ світової війни.

З початком радянської окупації у 1939 році нова влада виселила мешканців будинку, а пізніше в квітні 1940 року вся родина Сосновських була вивезена до Казахстану. Доля родини Каганських невідома, ймовірно вони загинули під час Голокосту.

По завершенні ХХ світової війни у будинку були органи радянського міністерства державної безпеки, які займалися репресіями проти місцевого населення, зокрема українського підпілля. У будинку катували і фізично знищували в’язнів, а їхні трупи закопували у подвір’ї.

Про те, як виглядали допити у цьому будинку згадує Теофіл Зубальський у книзі «Я боровся за Україну».

На наступний день допит в Хирові в МДБ (Міністерство державної безпеки). Туди привезли трупи, які були в криївці, привели батька одного з хлопців, Єдлінського. Показали йому сина, але він не зізнався, що це його син. Потім трупи закопали біля річки так, щоб ніхто не знав, де вони.

На допиті біля мене поклали наган, а самі пішли. Я знав цей трюк – клали наган, але в ньому не було патронів, або були холості. Ну і людина кидалася до нагану, і на тому йому статтю і “шили”. Але я знав про це і не повівся на провокацію. Кажу на допиті: “Я хочу на вулицю”. Москалі запитують: “ Что он хочет?” Потім зрозуміли і кажуть одному своєму: “Иди, принеси парашу”. Відкрили вікно, перевернули мене на правий бік, щоб я міг зробити свої справи. Одним словом, було важко на допиті через таке становище.

Прийшов генерал з контррозвідки з такою більшовицької мордою, як у Будьонного. Каже: “Як себе почуваєш? Куриш?” Я йому: “Ні”. А він: “Де ваш радіопередавач?” Я лежу і сприймаю це наполовину з гумором. “Який радіопередавач? У нас його не було”. А він впевнено каже: “Я питаю – де ваш радіопередавач?” Витягнув з-за спини папірець, на якій азбука Морзе написана: “А це що?”. Я кажу: “Це таке, що ми в сьомому класі вчили. Це азбука Морзе”. Приводять до мене двох молодих хлопців і кажуть: “Ось ці хлопці кинули гранату. Вони представлені до нагороди”. Я кажу: “Ну, а мені що з того?”. Одним словом, якась комедія була, а не допити. Начебто через те, що ці хлопці представлені до нагороди, я повинен покаятися і все їм розповісти!

Так мене допитували по черзі – контррозвідка і МДБ. Один дурень з МДБ підходить одного разу до мене і по нозі як дав палицею. І кричить те саме, що й всі вони кричать: “Сколько русских убил!?”. Його прізвище було Андрухін, його потім усунули від допитів. Він уже хотів доробити протокол і тому від злості вдарив. Він пішов, а я лежу. Близько дев’ятої години вечора приходить молода жінка, приносить їжу, хоче нагодувати. Я питаю: “Що це за їжа?”. А сам дивлюся – їжа солідна. Вона не говорить, взяла ложку і давай мене годувати. Я попросив, щоб вона мене трохи перевернула, бо не міг їсти лежачи на спині. Трошки поїв, а то, що не доїв, то вона поставила на шафу. Каже: “Ви, якщо захочете, то попросіть, Вас погодують”. І пішла. Потім поклали мене в якусь бочку, яка стояла в коридорі. У ній постелили солому і мене поклали. Між іншим, в коридорі сиділи люди, які мене знали, але ніхто не видав. Приходить один слідчий і питає мене, що я робив останні роки, хто я взагалі такий. Ну і я почав йому байки розказувати. Кажу: “Був у Німеччині … Їхали підводою …”, і тут я заснув. Він мене чоботом штовхнув і каже: “А далі що?”. Я кажу: “Їхали лісом, якісь хлопці мене з підводи стягнули, кудись потягли …” Він все це описав, а на ранок приходить і каже: “ Что ты мне городишь?”. А я не знав слова “городиш”, дивлюся на нього і не розумію про що це він. “Городиш” – це “огорожу робиш”, чи що? Порвав він всі папери, подзвонив кудись, і прийшли два стрілки з автоматами, які повезли мене в село Бісковичі в лікарню.

Після НКВД у віллі «Полонія» функціонувала початкова школа, тут навчалися діти 1-4 класів Хирівської середньої школи.

З проголошенням незалежності України, з’явилася можливість упорядкувати масові поховання. У дворі будинку відбулися розкопки, а останки людей були перепоховані у братській могилі на Хирівському цвинтарі. Позаду вілли «Полонія» був збудований пам’ятний хрест на честь закатованих тут людей.

У 1995 році колишній житель вілли Cтаніслав Сосновський відвідав Хирів і описав свою поїздку у книзі «Наш давній Хирів»:

«Для мене це був сумний досвід. Зараз у нашому домі є школа. Ми не змогли зайти всередину, бо була неділя, і будинок був зачинений. Ми ходили навколо, мої ноги були як з вати. Спереду немає більше красивих дерев – каштанів та лип. Невідомо, чому познімали балкони? Ззаду, де раніше був невеликий сад, не ростуть вже ні сливи, ні яблуні. Залишились лише дві старі липи. Я дивився на них, як на родичів. У дитинстві я любив на них лазити».

Остання довоєнна мешканка вілли «Полонія» Ванда Каліта, з дому Сосновська, померла 17 лютого 2020 року в Клодзьку (Польща).

На початку 2020-их років будинок перебуває у занедбаному стані. За свою довгу історію він бачив бали, концерти, світські бесіди, звуки пил та механізмів, тортури та дитячий гамір. Чи судилося йому побачити ще щось?

Богдан СИВАНИЧ

Джерело: Chyrowiacy.info