Архівні фото: команда ELLE ділиться новорічними спогадами з дитинства

Різдвяно-новорічні свята — ідеальний час для теплих сімейних бесід біля каміну, жартів і перегляду тих самих альбомів, де ви у костюмі сніжинки чи зайчика, мама зі смішною хімічною завивкою, а Дід Мороз чи святий Миколай чомусь ну дуже схожий на вашу улюблену виховательку. Свої дитячі фото ми зазвичай показуємо особливим людям (погодьтеся, є в цьому процесі щось трохи інтимне й навіть сакральне). Але яким теплом і світлом наповнюється душа, коли ми поринаємо у ті найбезтурботніші спогади з паралельних галактик. Сьогодні, коли нам усім бракує святкового настрою, родинних посиденьок і безтурботних радощів, ми вирішили запросити на перегляд сімейних архівів вас, наші любі читачі. Щоправда, у цій добірці бракує двох альбомів — з Волновахи і Криму, які ми ще вам неодмінно покажемо. А зараз ділимося спогадами, які ніхто й ніколи не здатен у нас відняти.

Наталія Дунайська

директорка компанії Domio Publishing

Мої спогади з дитинства не стільки про Новий рік, як про зиму. Кучугури були вище голови, ми в них викопували печери і ховалися там. Замість санчат каталися на картонках з гори чи з довгих ковзанок. А Новий рік традиційно був пов`язаний із посиденьками за столом і «Вогником», який, звісно, був нудним.

Юлія Портарескул

артдиректорка журналу ELLE і ELLE Decoration

На Новий рік у нас завжди були гості, багато гостей, подарунки, хлопавки, ялинка та святкові застілля. Але досі пам’ятаю трепет, з яким я розгортала з пергаменту нову новорічну корону — не уявляю, скільки часу мама витрачала на створення цього шедевру. Це був витвір мистецтва — вишуканий візерунок, в кілька шарів вкритий мерехтливими прикрасами. Кожного року я отримувала нову корону. Моя улюблена — смарагдова, з переливами від трав’яного до глибокого зеленого, як наше море.

Світлана Кравченко

шеф-редакторка сайту ELLE.UA

У мене було дуже активне світське життя дитсадкового періоду: я з великим ентузіазмом перевтілювалася в сніжинок, білочок, принцес, лисичок, хлопавок і морквин, дуже прискіпливо ставилася до вбрання, вимагала, аби святкові туфлі неодмінно цокали, а на губах виднівся хоч маленький бантик маминої помади (так, саме тому на всіх дитячих фото я з red lips, а після запальних хороводів ще й зі smoky eyes). Та найбільше клопотів мамі доставляли мої новорічні вішлісти. ТЗ від мене звучало приблизно так: потрібно подарувати те, що я дуже хочу, при цьому це має бути абсолютний сюрприз (без сюрпризів новорічна ніч була зіпсована). Кількарічними пробами ми випрацювали ідеальну схему: я диктувала мамі всі свої бажанки (іноді це тривало тижнями), а потім з переліку вона обирала кілька позицій, які я вже знаходила під ялинкою. З цього витікають два факти про мене: 1. У Діда Мороза, здається, я так ніколи і не вірила; 2. Мій вішліст, як і 25 років тому, досі безлімітний, тож ані мамі, ані тепер хлопцю не доводиться нічого вигадувати, про всі мої бажанки вони чують частіше, аніж їм навіть хотілося б.

Дарія Вознюк

редакторка соціальних мереж ELLE.UA

Скільки себе пам’ятаю, Новий рік завжди був моїм найочікуванішим святом, а моя мама робила все можливе й неможливе, аби я вірила в новорічне диво якомога довше. Маю зізнатися, у неї це виходило бездоганно. Магія починалася з настанням грудня, коли мама нагадувала мені, що вже час писати листа Діду Морозу. А потім ми готувалися до свята в садочку чи початкових класах, де нам дарували солодкі подарунки. Запах цих картонних коробок, наповнених цукерками, й досі зберігся у моїх рецепторах. Найчарівнішою ж була саме новорічна ніч. У нас із мамою був малесенький ритуал: після святкування, коли усі бажання були загадані та вся родина вже вмощувалася спати, ми вдвох привідчиняли віконечко у кімнаті, де стояла ялинка (це щоб Дід Мороз зміг до нас потрапити), та лишали увімкненою гірлянду, а тоді я зручніше мостила собі місце пильнувальника, аби не проґавити гостя. На жаль, щороку я програвала битву зі сном та засинала швидше, ніж Дід Мороз приходив залишити подарунки. Але я не сильно через це сумувала, бо він (хоча насправді це завжди була вона) компенсував це подарунками з мого листа.

Маріанна Партевян

редакторка відділу «Краса», редакторка ELLE Decoration

Пам’ятаю, як підлітком трохи соромилась цього фото з вірменського дитсадочка: друзів завжди дуже веселив той факт, що в ролі Діда Мороза — перевдягнена вихователька. І лише подорослішавши, я усвідомила справжній контекст. На дворі початок 90-х, розвал СРСР вже запущено, на вулицях Єревана озброєні патрулі, а країна (на той час ще радянська республіка) стоїть перед обличчям війни та кількарічної блокади, коли навіть у столиці буде відсутнє енергопостачання та опалення, а люди вирубуватимуть парки й сади і встановлюватимуть буржуйки просто в себе у квартирах, щоб хоч якось зігрітися взимку. Настрій не зовсім святковий, тим більше що багато чоловіків вже тоді йшли добровольцями в армію. Мене перевезли до Києва саме в той рік, коли «все почалось», тому ті обривки подій, що я застала, сприймалися мною скоріше як пригода. І Новий рік для мене був таким самим казковим, яким він і має бути для кожної дитини. Пам’ятаю, як прокинулась серед ночі і крадькома пішла до ялинки: в кімнаті нікого не було, але телевізор ще працював, а під ялинкою лежали подарунки. «Отже, Дід Мороз був зовсім нещодавно, коли всі пішли», — пронеслося в мене в голові, і тут хлопнули вхідні двері. Досі пригадую те відчуття, як у цю мить завмирає серце від захвату. Це був мій останній Новий рік у Вірменії. А всі подальші чомусь втратили ту саму магію. Але бабуся з дідусем в Єревані щороку продовжували наряджати ялинку і не розбирали її з подарунками аж до літа, коли я приїздила до них на канікули.

Валерія Шебела

редакторка сайту ELLE.UA

Пам`ятаю, у початковій школі мій клас брав участь у невеликих зимових виставах — тоді я була більш впевненою в собі, тому завжди охоче виступала перед глядачами. Щороку для нових ролей — то Зими, то Чарівниці — потрібно було вивчати багато тексту, репетирувати по декілька тижнів, вигадувати костюми… Проте мені це дуже подобалося — на якийсь час я ніби потрапляла в зовсім інший, казковий світ. Найбільше мені запам’ятався різдвяний вечір в українському стилі — тоді ми одягали традиційне вбрання і розігрували різні сцени.

Анастасія Ткаченко (в центрі)

продюсерка спецпроєктів ELLE.UА

Дошкільне життя у мене пройшло з бабусею. У ньому було багато курчат, качок, кізоньок, а ще якимось дивом у це все вписався наймодніший на той час глянець — Burda. Мама купувала його регулярно, бо, по-перше, там були викрійки, по яких можна було пошити щось ультрасучасне, а по-друге, вона завжди любила і любить красиві речі. Я з великим задоволенням гортала глянцеві сторінки й надихалася на великі подвиги. Одним з таких став beauty-експеримент, коли я нафарбувала червоною помадою... ні, не губи, як у моделей з Burda, а брови. Памʼятаю, що з тими двома червоними дужками я собі дуже подобалася. Оскільки бабуся була до мене дуже лояльною і не мала нічого проти самовираження, то з цим мейком я й пішла з нею до магазину. Продавчиням, певно, я тоді зробила день, але ще у більшому «захопленні» були батьки, коли у такому екстраординарному вигляді побачили мене в кінці дня.

Нонна Паніна

керівник відділу реклами диджитал медіа

Одного разу в садочку, коли усім дітям роздавали ролі, якимось дивовижним чином мене обрали Снігуронькою. Я роздавала подарунки з Дідом Морозом і почувалася дуже поважною особою. Це магічне дійство я запам’ятала на все життя.

Юлія Николайчук

lifestyle-редакторка сайту ELLE.UA

Мій головний святковий спогад з дитинства — не про те, що мені дарували, й не про те, за якою програмою минало саме свято. Він про відчуття дива, яке незмінно ставалося кожного Дня святого Миколая, Різдва та Нового року (зараз я розумію, що це відбувалося силами батьків, але тоді це була магія у чистому вигляді). Я пам`ятаю, як, прокидаючись у День святого Миколая, заглядала під подушку з впевненістю, що знайду там саме те, що намріяла. Або як за годину-дві до Нового року батьки зачиняли двері в залу, а потім, коли вони знову відчинялися, з-під ялинки вже виглядали коробки з подарунками, і я фантазувала про те, звідки вони там взялися. Зараз я розумію, як все працює, але в дива хочеться вірити попри все.

Тетяна Ріміханова

керівник відділу реклами друкованих видань

На різдвяні свята ми зазвичай збиралися великою родиною у бабусі на Волині. І згадка про Новий рік, яка першою спадає на думку: я маленька в костюмі лисички перебираю ялинкові іграшки та довго-довго прикрашаю ними ялинку, яку мій тато чи дядько привозили з лісу і яка так пахла ялівцем. На відміну від «радянських кульок», якими мама з татом прикрашали ялинку вдома у Києві, у бабусі на Волині були старовинні іграшки на кшталт пташенят, сови, зайченят, скляних солдатиків, казкових будиночків та годинників з циферблатом, які мені дуже подобались. Минали часи, і коли в моєму вже дорослому житті з’явились діти, ми з чоловіком подбали про велику штучну ялинку, на яку поміститься багато-багато іграшок. Відтоді з подорожей я зазвичай привожу ялинкові прикраси, маю свою родинну колекцію і улюблену сімейну традицію — виділяти день та час, аби прикрашати цю ялинку разом з моїми трьома доньками, а потім запрошувати гостей з їхніми дітками і разом пекти імбирне печиво, сушити цитринові кружальця і додавати їх також до ялинки або до прикрас на святковому столі. У ці буремні часи наші дівчата далеко від дому, але сімейної новорічної традиції дотрималися навіть на відстані.

Альона Мельник

випускова редакторка журналів ELLE і ELLE Decoration

Тільки нещодавно, готуючи своїй доньці сукню ялинки на шкільну виставу, я усвідомила, як моїм батькам було непросто вигадувати і створювати новорічні костюми у моєму дитинстві. Адже тоді був час дефіциту геть усього. Може, тому я пам`ятаю майже всі свої карнавальні вбрання. Адже із задоволенням допомагала фарбувати картонні крильця метелика, наклеювала намистини і дощик на корону сніжинки, підшивала капелюшок Червоної Шапочки та вирізала гірлянди з гофрованого паперу. І саме в цій метушні з костюмами, у хвилюваннях, чи з`явиться під ялинкою саме та омріяна лялька, в пошуках апельсинів і абсолютно зелених бананів (бо інших не було) для святкового столу, мабуть, і є те саме незабутнє та неповторне відчуття свята та новорічного дива. Бо ми були маленькими, ялинки — величезними, а зими — дуже сніжними. А банани обов`язково дозрівали на серванті. Дуже хочеться, щоб і зараз, в новорічні свята, у нашої малечі був піднесений настрій, віра в казку і в те, що дива трапляються попри все!

Анастасія Білоус

fashion-редакторка журналу ELLE

Ми завжди святкували Новий рік із батьками вдома: 30 або 31 грудня ми з татом йшли купувати живу ялинку і потім наряджали її всією родиною. Але моєю улюбленою частиною, звісно, були подарунки. У нашій сім’ї не чекали до ранку: подарунки з’являлися під ялинкою одразу після опівночі. Це завжди було таким дивом: вдома панував особливий настрій. Памʼятаю, на один Новий рік я забажала отримати іграшкового бембі, і моєму щастю не було меж, коли під ялинкою я знайшла саме його.