Cовєтська окупація Львова. Спогади Кароліни Лянцкоронської

Польська мистецтвознавиця й активна діячка руху опору Кароліна Лянцкоронська (1898–2002) під час Другої світової була арештована нацистами, сиділа в станиславівській та львівській в’язницях, а згодом потрапила до Равенсбрюка. Усі жахіття того часу вона описала в книжці «Воєнні спогади». Уперше українською публікуємо уривок про совєтську окупацію Львова 1939 року.

Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів .

Уранці я пішла закупитися. На вулицях невеликими групами крутилися солдати Червоної армії, яка вже ось як кілька годин була в місті. «Пролетаріат» і пальцем не кивнув, щоб її привітати. Самі ж більшовики ніяк не справляли враження радісних і гордих переможців. Перед нами були люди у поганій формі, з землистим виглядом, явно занепокоєні і навіть налякані. Вони видавалися обережними і страшенно здивованими. Довго стовбичили перед вітринами, в яких ще виднілися рештки товарів. Вони відважилися заходити в магазини тільки через кілька днів. А всередині дуже навіть пожвавлювалися.

На моїх очах офіцер купував дитяче брязкальце. Прикладав його товаришу до вуха, а коли воно бряжчало, обоє аж підстрибували з радісними вигуками. Врешті вони купили його й щасливі пішли собі. Після мовчазної паузи отетерілий власник крамниці звернувся до мене, безпорадно запитуючи: «А що ж буде далі, прошу пані? Адже це офіцери».

А ми тим часом стояли на порозі нового життя. Ми знали, що більшовики залишаться тут на всю зиму і з цим нічого не вдієш, і що ми повинні дочекатися тієї далекої весни. Ми мали радіо й слухали всі радіостанції Європи, тому самі себе переконували, що насправді не відрізані від світу, бо знаємо про всі події. Тож нам із самого початку було відомо, що Варшава не здається, і ми їй безмежно заздрили. Згодом через радіо ми також довідались, що в Парижі є польський уряд й цього разу «честь поляків Бог поручив» генералу Сікорському. Щойно відремонтували електростанцію, як на перехрестях центральних вулиць з’явилися радіогучномовці, з яких ми довідалися, що Львів – столиця «западной Украіни», яка як новий член сім’ї входить у велику родину щасливих народів Радянського Союзу.

«Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!» — дудніло зусібіч. А радіо транслювало образливі тиради про «панську Польщу» та її «колишнє» військо. Такі програми навіть мали ілюстрації: на стінах кам’яниць влада порозвішувала карикатури. Єдиним важливим результатом цього було те, що польський львів’янин-робітник із першої ж миті відвернувся від нової влади, його все це бісило, зважаючи на вроджений львівський темперамент.

Тим часом мов з-під землі почали виростати місцеві українські комітети. Палац наших друзів Ґолуховських призначили під садибу їхнього головного осередку. Це був один із перших актів, спрямованих проти приватної власності. Під час доволі непростого виселення дітей господаря я з горища вже націоналізованого палацу забрала одинадцять фракових сорочок світлої пам’яті міністра Аґенора Ґолуховського. Цінну здобич я відразу ж віднесла в так званий Краківський комітет, що опікувався прибулим із Кракова населенням. Комітет тоді очолювали професори Кот і Ґьотель. Такого попиту на найрізноманітніший чоловічий гардероб ніхто не сподівався. Тому міністерські фракові сорочки із грізними vatermördery Високі штивні коміри. сприйняли на ура і вони відразу ж лягли на спини тих, кому були потрібні.

Тоді Львів, либонь, перетворився на місто-мільйонник. Вулицями було важко протиснутися: сюди з’їхалася буквально вся Польща. Проїжджі частини забарикадовані різноманітними засобами пересування. Хідниками взагалі неможливо пройти. Там юрмилися сотні-тисяч людей, які сквапливо вдалися до втечі, яких у дорозі часто бомбардували, які втратили все майно, а нерідко й рідних, — вони з’їхалися звідусюди, а тепер уявлення не мали, що робити далі. З приходом більшовиків стало неможливо легально виїхати в Румунію, та й перейти в Угорщину було непросто. І все ж одні виїжджали або йшли звідси пішки, а інші — і таких більшість — прибували і прибували. І люди одні в одних постійно перепитували: «Що ж буде далі?»

Складною проблемою всіх біженців була відсутність їжі і даху над головою. Проте з кожним днем ситуація покращувалася. Пожвавішало постачання продуктів із сіл, a хвиля людей почала відкочувати на Захід, на «ту сторону», під німця, який відступив за Сян. Перейти річку було непросто, але все ще можливо. Вже за кілька днів вуличні натовпи помітно порідшали, а образ осіннього Львова збагатився новою деталлю — величезною кількістю людей у свитах і хутряних шапках. Це були зем’яни, яким удалося знайти прихисток у місті. Саме вони й привезли перші новини про вбивства – зрештою, поодинокі — і численні арешти «поміщиків» по селах. (…)

А більшовиків з’являлося все більше — чоловіків i просто потворних жінок. Вони скуповували все, що потрапляло під руку. Вони роїлися у всіх магазинах. Описана вже сцена з брязкальцем повторювалася десятки разів на день. А позаяк більшовики не завжди знали, яке призначення багатьох предметів, з ними траплялися й курйози, як, скажімо, коли їхні товаришки з’явилися в театрах у довжелезних шовкових нічних сорочках, купували хеґари, так звані кухлі Есмарха – спеціальна ємність для заповнення водою, за допомогою якої робили клізму, щоб підливати з них квіти, і багато іншого. Їхня жадібність при купівлі товарів дивним чином не збігалася з розповідями про заможність Росії, про те, що у Совітах буцімто є все, чого душа прагне. На запитання львів’ян: «А Копенгаген є?» — вони запевняли, що є, та ще й не один, а тисячі. «А помаранчі?» — «Та скільки завгодно! Їх завжди було вдосталь, але тепер, коли ми набудували нові фабрики — ще більше!» (…)

А ми все чекали. Здавалося, що провидіння веде нас в невідомість і нам було неймовірно цікаво. Зізнаюсь, що в мені взяло гору зацікавлення історикині, перед якою раптом відкривається можливість зустрітися з сучасною історією. Якщо вже так сталося, що вся країна на багато місяців — до самої весни — втратила незалежність, то я раділа, що опинилася на совєтській стороні. Безсумнівно, це був цікавіший досвід. А є ще ж поняття людської гідності, що лежить в основі нашого внутрішнього буття, займає чільне місце в теорії комунізму, і Гітлер його перекреслив, замінивши зоологічним культом раси.

Інформація, яка до нас долітала «з тієї сторони», це підтверджувала. По радіо передавали про масові розстріли в наших західних провінціях, арешти професорів Яґеллонського університету 6 листопада 1939 року німці в Кракові арештували 183 професорів Яґеллонського університету, Гірничо-металургійної академії та Торгівельної академії. і що їх вивезли до концтабору. Ясна річ, для нас це було громом серед ясного неба. Відтак полинули безперервні радіопрограми про ліквідацію культурних осередків, системне знищення бібліотек і архівів, затирання будь-яких слідів польського історичного минулого. У нас ще жевріла надія, що все неправда, що бодай дещиця новин — всього лиш антигітлерівська пропаганда. (…)

Життя зіштовхнуло мене з товаришем Павлишенком, капітаном Червоної армії: 19 листопада 1939 року в мене вдома з’явився совєтський офіцер i зайняв одну кімнату. Я йому пояснювала, що вже прийняла до себе родичів, на домівку яких у вересні впала бомба, а на три окремі кімнати я маю право як університетська працівниця, окрім того, я мешкаю з вихованкою (Ганею) і маю бібліотеку. Нічого не допомогло. Він нахабно ввійшов і облаштувався. Коли я була в квартирі, Кароліна Лянцкоронська жила у Львові на вулиці Зіморовича, 19. офіцер сидів більш-менш тихо, але тільки-но я виходила — починав бушувати.

Першої ночі Павлишенко носився кімнатою як одержимий, а ми з Ганею сиділи за стіною й чекали, озброївшись найбільшими пательнями, які тільки мали. Врешті близько другої він почав пересувати в себе меблі — будував барикаду в дверях до моєї кімнати. Видно, йому не давала спокою доля кількох совєтських квартирантів, яких у львівських робітничих квартирах посеред ночі відправили на той світ. Цей маневр Павлишенка подіяв на нас заспокійливо, і, схоже, його нерви теж його попустили, бо вже за мить почулося потужне хропіння. Тож і ми заснули мертвим сном. Уранці спектакль почався спочатку. Витягнувши від сторожа інформацію про мене, він вломився в квартиру і з несамовитим вереском почав вимагати від Гані віддати йому мої золоті меблі, які я від нього сховала. Буцімто йому добре відомо, що така «помєщіца» до війни мала меблі з щирого золота. І він не такий дурний, щоб повірити, ніби вона жила серед цього страшного мотлоху (в мене були старі італійські неполіровані меблі), який я зараз демонструю.

Він увірвався в мою кімнату, розглядав книгозбірню, де було чимало італійських книжок, і ошкірившись закричав: «Фашистська бібліотека!» Я саме повернулася додому і зайшла в кімнату. Павлишенко заявив: «Я вас арештую» . — «Я зараз не маю часу, — гідно і з повагою відповіла я. — Мені потрібно в університет» . Тоді він, уже значно тихіше, запитав, коли я звільнюся; ми домовилися на третю дня. Звісно ж, я не з’явилася на цю зустріч, натомість на неї прийшли три брати Гані, хлопи з наших околиць, які тепер працювали у Львові. На самий лише вигляд цих трьох богатирів Павлишенко, мабуть, зблід, вони йому дали ясно зрозуміти, що якщо з голови їхньої сестри впаде бодай волосина, то йому буде непереливки. Увечері наймолодший з них сказав, що мій квартирант виглядає як «тигр на малюнку». І це було дуже точне окреслення. У ті дні ми виносили з квартири все, що могли, і складали в знайомих. Тоді я ще подумала, що дуже незручно щось мати, а вже незабаром зрозуміла, що нічого не мати – теж незручно.