«Те, що ми втрачаємо сьогодні в Новій Каховці — не просто спадок минулої епохи»: колонка Анни Лодигіної

Те, що ми втрачаємо сьогодні в Новій Каховці, — не просто спадок минулої епохи, а втілення сміливих ідей провідних архітекторів і художників України, з любов’ю до півдня та до українських традицій, що спростовували балаканину про «ісконно русскій юг».

У моєї бабусі завжди був пишний сад. Між малинником і рясними кущами бузку тісно зживались жоржини, півонії, бульденеж і різноколірні тюльпани. Свій квітник бабуся облаштувала поруч із садком, в якому росли яблуні, груші, абрикоси, посаджені ще моїм прадідом. Усе дитинство минуло між тих кущів і дерев, біля яких виросло кілька поколінь моєї родини. 

Садок бабуся доглядала з особливою любов’ю. Зламати якусь гілку було страшним гріхом. Бабусине дитинство припало на 1940–50-ті роки. Саме тоді Радянський Союз до численних оподаткувань — наприклад, на картоплю, молочні продукти, солому, присадибні території, — ввів ще й податок на фруктові дерева та кущі. Він був вищим у кілька разів за податок на зернові культури. Оскільки люди не мали чим платити, повсюдно по селах почали масово вирубувати сади. Оподатковувались не плоди, а стовбури. Але передбачити, чи буде врожайним новий рік, неможливо, а податок селяни мусили платити. Тож люди мали своїми руками знищити десятки старовинних сортів яблунь, груш, слив, айви, черешні, вишні, суниці, смородини, горіхів, малини. Цей «геніальний» податок скасували у 1954 році. Майже два десятиліття після цього була відчутна суттєва нестача фруктів. Але що найгірше — тоді ми назавжди втратили багато рідкісних сортів дерев і кущів.

Коли податок скасували, люди почали засаджувати деревами не тільки присадибні ділянки, але й ділянки за межами своїх дворів. Так робила і моя родина. Груші, яблуні, сливи були висаджені навіть на пагорбі за хатою. Це було зціленням для тих, хто на власні очі бачив, як показово бригади з червоними зірками рубали їхні садки або ставили перед вибором, тож доводилось брати сокиру та робити це самостійно. Тому родинний сад — то святе місце. Бабуся ним страшенно пишалась.

На другий рік війни, позбавлена можливості потрапити додому через окупацію рідного міста, я будь-що хотіла поїхати в село, щоб доторкнутись до свого квітучого спадку, а разом з ним — до свого другого дому, де пройшла третина мого дитинства. У нашому селі я не була майже п’ять років, відтоді як хату продали й бабуся переїхала до міста, ближче до дітей. Трішки менше, майже два роки, я не була вдома, у Новій Каховці. Російські військові зайшли на танках у моє місто в перші години повномасштабного вторгнення. В окупації опинились рідні, друзі, однокласники зі своїми дітьми, вчителі, будинки, вулиці, наша набережна ніби з кіно і, звісно, ГЕС. Тоді я думала, що це найгірше — не знати, чим допомогти, окрім як зібрати гуманітарку та кошти, не мати впливу і постійно відчувати тривогу через небезпеку, в якій перебуває все твоє рідне. Але найгірше сталося потім.

У ніч на 6 червня я не могла заснути, проте телефон вирішила не перевіряти. Коли нарешті провалилась у сон на одну годину, прокинулась від повідомлення брата. Він надіслав відео, і я побачила те, чим нас лякали в дитинстві: окупанти підірвали ГЕС, вода нестримним потоком з Каховського водосховища ринула затоплювати спочатку моє місто, а потім весь регіон. Ті, хто виріс там, миттєво зрозуміли, що буде далі.

Люди у місцевих чатах написаними словами кричали, як вода затоплює їхні будинки, і вони не знають, що робити. Хто міг, рятував себе та рештки свого життя. За кілька годин у мережі з’явились нові відео. На них по вінця затопленими стояли альтанки в парку та Літній театр, підтоплений був до першого поверху Палац культури, а перед ним плавало двоє лебедів; вода підбиралась до історичного центру міста і на сусідню з нашим будинком вулицю. Було зрозуміло: на диво сподіватись не варто. Те, що росіяни не покрали, знищить вода. З найціннішого вдома — сімейна бібліотека, вишиті рушники бабусі, фото рідних, кого вже немає з нами й чиї обличчя тепер залишились навіки тільки в пам’яті: їх неможливо передати у спадок дітям і онукам.

Вода знищувала не тільки родинні скарби, вона знищувала спадок дідів-прадідів усього міста. Нова Каховка зводилась поруч із гідроелектростанцією. На будівництво з’їхались найяскравіші, найталановитіші інженери, архітектори й художники. Багато з них потім залишились жити у молодому місті. Тобто ми, усі мешканці Нової Каховки, є нащадками тих, хто це місто збудував. І от воно на наших очах руйнувалось: спочатку під обстрілами російських військових, а потім від води внаслідок підриву окупантами ГЕС.

Трагедія Херсонщини супроводжувалась історичними екскурсами в усіх ЗМІ: про те, що через зведення гідровузла у 50-х роках совєти затопили історичну місцевість Великий Луг з її унікальною рослинністю та осередками проживання багатьох видів тварин і птахів. Ця територія належала колись Запорозькій Січі. Затоплено було і десятки сіл. Це правда. Але завадити великому будівництву, яке задумав тоді Сталін, було неможливо. Тому в основу зведення і ГЕС, і міста лягла філософія Олександра Довженка: коли щось руйнується, потрібно будувати. Кінорежисер приїхав на зведення гідровузла, щоб закарбувати у своєму новому кіно історичну мить, яка обернулась драмою для регіону та для багатьох родин.

На тлі нової трагедії, вже у 2023 році, мене дивувало, що ніхто серед медіа не говорив про те, що саме ми губимо сьогодні. Це не просто радянський спадок, а втілення сміливих ідей провідних архітекторів і художників тодішньої України — з любов’ю до Півдня, до його українських традицій, що розбивало балаканину про «ісконно русскій юг».

Місто не було хаотичним чи випадковим. Нову Каховку звели відповідно до єдиного плану. За основу взяли концепцію міста-саду. Таких міст в усьому світі лише одиниці. Вздовж Дніпра на сипучих південних пісках розбили розкішний парк, який гармонійно переходив у житлові квартали. Було відчуття, що ти живеш у саду, який постійно цвіте.

Окрім проєктувальників, інженерів та архітекторів до роботи над образом міста долучився Олександр Довженко, який віддавав увесь свій час і мистецький досвід. Він став співавтором Палацу культури. Зокрема, на фінальному етапі майстер запропонував не перекривати черепицею ротонду та облаштувати на ній літнє кафе з видом на Дніпро, плавні й ГЕС. Також на даху постав омріяний Довженком сад у вигляді панно на фронтоні ротонди, у техніці різьблення по сирому тиньку з мозаїчним заповненням, що зображував казкового птаха в центрі пружного візерунка із квітів. Сам дах втілений з натхненних мрій кінорежисера про морські хвилі — у полив’яній темно-зеленій черепиці, щоб вона переливалась, як наше море... А підлогу виклали малюнком із червоних, чорних і білих кольорів, типових для українських килимів.

Для оформлення Каховського водосховища Довженко запропонував постаті князя Святослава та Богдана Хмельницького, а для комплексу споруд гідростанції — дві запорозькі чайки на воротах і баштах шлюзу, фризи з барельєфами скіфських баб. І це у 1950-х роках!

Саме на прохання кінорежисера з Академії архітектури до Нової Каховки відрядили групу художників і архітекторів, серед яких був учень Михайла Бойчука, розстріляного у 30-х роках НКВС, — Григорій Довженко. На вшанування ідеї свого вчителя разом з іншими майстрами він узявся за оздоблення будинків і адміністративних споруд унікальними яскравими орнаментами та різьбленими панно, які повністю змінили вигляд міста. Цими «кам’яними вишиванками» з неповторними куманцями, птахами, деревами життя, з яких ростуть соняшники, кукурудза чи колоски пшениці, прикрасили понад двісті будинків. Жоден орнамент не повторювався. Майже сто років тому під час репресій совєти навмисно знищували витвори бойчукістів — сьогодні ж унікальна робота одного з послідовників Михайла Бойчука під загрозою знищення через уже повномасштабну війну, яку розв’язала Росія.

Усе, що руйнується, — не просто будинки з майстерно вирізаними панно, не просто музеї, наповнені картинами часто маловідомих широкому загалу художників, і не просто гарні мозаїки, які гармонують з ліпниною на стелі. Усе це створено та надихнуте українською землею, її багатовіковими традиціями. І окрім ностальгійних спогадів місцевих мешканців це докази нашого існування, які формують колективну свідомість та ідентичність. Щоб через сто, двісті чи п’ятсот років діти наших дітей, які не бачили цієї чи попередніх воєн, отримали у спадок час, закарбований в архітектурі, монументальному мистецтві, живописі чи навіть у парку з багатовіковими деревами, яких напевно не буде ніде більше у світі. Саме тому росіяни намагаються залишити за собою випалене поле. «У вас так красіво! Жаль, єслі будєм отступать — нічєво тут не оставім». Ці слова вони кажуть місцевим.

У серця немає спокою, коли ти не можеш потрапити додому. І підсвідоме постійно відтворює одні й ті ж самі сюжети снів: як ти йдеш протоптаними стежками свого міста, звертаєш до дому й відчуваєш навіть уві сні знайомий оркестр ароматів квітучих дерев.

Я не знаю, чи зможу колись показати все це своєму трирічному сину в реальному житті ще раз, тому влітку ми сіли в авто і поїхали в бабусине село, щоб він доторкнувся до ще одного важливого родинного місця разом зі мною.

Хвилювання накривало. Знайомий поворот, наша вулиця, хата... І от я стою у бабусиному дворі — а садка немає. Немає пахучого бузку, немає прадідової яблуні, немає й улюблених бабусиних жоржин. Замість них — вулики з бджолами. А наш сад новий власник вирубав. Мабуть, їм не годяться наші груші. Не думала, що серце може розбиватись двічі, але це сталось.

Нам дозволили зайти всередину будинку. А там — майже все як раніше: скрипливі двері, мазана піч, бабусині ряднинки й шафи, навіть частково бібліотека! Дім продавали поспіхом, і все вивезти не встигли. В одному з кутів — стара ікона зі штучними квітами, тільки над нею немає рушника, як було раніше. Я не втрималась і зазирнула в одну з шухляд. Видно, що в хаті не живуть, а використовують як місце зберігання речей. Тому й шухляда порожня. Але в дальньому кутку лежить щось схоже на шматок відірваного конверта. Беру його, а там — малесенька фотокартка. На ній мій прадід! Той самий, чиї груші з абрикосами зрубали. Для того, хто втратив майже всю матеріальну сімейну пам’ять, це як золотий злиток! Отже, приїхали недарма.

Наостанок, на виході з двору, я вирішила зробити на пам’ять світлину. Сонце якраз заливало подвір’я, заповнювало порожнечу, яка утворилась на місці садка. Щоб композиція склалась у кадрі, я зробила ще кілька кроків назад, до пагорба за парканом. Потім ще кілька кроків назад, спустилася сходами нижче — аж раптом у кадр влізає непоказне дерево, затиснуте між старою липою та щільним некошеним бур’яном. Це ж бабусина яблуня! Враз знищений родинний сад ожив вдруге в єдиному вцілілому дереві, а з ним і всі мої діди-прадіди. Бабусі немає вже два роки, а її яблуня є, і вона пахне так само, як і тоді, коли вона з двору кричала: «Діти, не зривайте яблука, ще зелені!»

Текст: Анна Лодигіна

Колажі: Юлія Портарескул