Без розвалу Росії перемоги України не буде. Як цьому сприяти і які регіони можуть почати “парад незалежностей”

Щоб досягти серйозних заворушень в російському суспільстві та запустити процес розвалу останньої імперії Європи, необхідно тиснути на окремі больові точки, особливими для кожного регіону. Десь це будуть проблеми хаотичної забудови, десь ‒ руйнація екології.

Олег Магалецький у новому інтерв’ю розповів Текстам, чому весь цивілізований світ повинен не тільки допомагати Україні на полі бою, а й активно працювати над розвалом Росії і на які саме больові точки російського суспільства потрібно тиснути.

Картина "Палаючий Кремль" згенерована штучним інтелектом

Санкт-Петербург. “Ингрия будет свободной”

‒ На яких регіонах треба фокусуватись, щоб підштовхнути Росію до розвалу?

‒ Зміни в певних регіонах Росії можуть запустити каскадні ефекти по всій країни.

Не треба далеко ходити в історію за прикладами, щоб зрозуміти, як це відбуватиметься. Протягом останніх 100 років в цій же імперії два рази відбувалось ті самі події. В 1991-му році Естонія, Литва, Латвія насамперед і в меншій мірі Сакартвело (Грузія - ред), Україна і Азербайджан, проводили національно-визвольну боротьбу. Завдяки цьому ці країни стали незалежними, а також Киргистан, Таджикистан, Узбекистан і Туркменістан, в яких відцентрові рухи були не такими активними, також здобули незалежність.

Всі ці речі стали можливими не тільки завдяки дисидентським та національно-визвольним рухам в названих вже незалежних державах, а і завдяки тому, що в Москві, митрополії, відбулись події, пов’язані з ГКЧП. І хоча в Україні на той активно діяв Народний Руху, що виступав за незалежність, але його прихильники були в меншості.

Але коли в митрополії змінився контекст, всі ті партійні функціонери, які все своє свідоме життя були частиною імперської вертикалі і бюрократами імперії до мозку кісток, за три дні змінили свій значок комуністичної партії на значок незалежної України і проголосували за незалежність України.

Світова практика показує, що в нашому індустріальному суспільстві важливу роль відіграють великі міста та столиці. Будь-які визвольні рухи на Північному Кавказі, в Бурятії, звісно, важливі, їх також треба підтримувати, але глобально вони не змінюють картину.

А запустити масштабні зміни можуть декілька великих міст ‒ це Москва, Санкт-Петербург, Єкатеринбург, Новосибірськ, Владивосток, Хабарівськ. Найбільше значення матимуть ключові міста.

З Москви зміни навряд можуть початись, адже це місто є центром імперського управління, туди стягнуті всі силовики, спецслужби і немає якогось умовного Єльцина, який міг би очолити опозицію.

Другим логічним варіантом є Санкт-Петербург, адже побудова незалежної держави Інгрії набуває все більшої популярності у цьому регіоні. Санкт-Петербург ‒ це постіндустріальне місто з сучасною розвиненою економікою, де живе середній креативний клас, який звик частіше їздити у Таллін та Хельсінки, ніж у Москву.

Це місто має економічну спроможність достатньо швидко розвинути власну державу і за 10-15 років досягнути такого ж рівня життя, як в Естонії чи навіть у Фінляндії. І найголовніше ‒ в цьому регіоні є команда людей, яка щиро прагне і працює над тим, щоб надати Санкт-Петербургу і Ленінградській області, що оточує це місто, суб’єктності.

Навколо цієї ідеї останні 30 років виникла міська субкультура людей, які мають спільне бачення майбутнього цього регіону, власний прапор, масову культуру. Наприклад, популярний російський мультфільм Масяня створив два ролики, присвячених майбутньому, де є незалежна Інгрія. Цей мультфільм вивів цю ідею в маси.

Відомий російський реп-виконавець Оксимирон записав трек “Ойда”, в якому є рядок “Ингрия будет свободной”. Цей трек має 20 млн переглядів, а на концертах цього виконавця (які проходять поза територією Росії) повний зал співає ці слова в унісон.

До того ж, Інгрія ‒ це не національна республіка, а там живуть ті, кого ми можемо назвати “етнічними росіянами” (так, цей термін ‒ це кліше, і питання, хто ж такі насправді “етнічні росіяни” досі викликає питання, але все ж для ясності я вживатиму цей термін). І якщо від Москви незалежність першим оголошує саме “етнічно російський” регіон, то це може змусити всі інші регіони зробити те ж саме.

Калмикія. Ойратська республіка

Ще одним ключовим регіоном може стати Ойратська республіка (колоніальна назва, яку вживає Кремль на позначення цього регіону ‒ це Калмикія). Ойрати ‒ це єдиний народ-буддисти в Європі. Це ‒ монголоїдний народ з дуже специфічною і давньою історією, особливою культурою, яку вони частково змогли зберегти попри усі акти геноциду. Цей народ, як і кримські татари, були у 1944 році депортовані за наказом Сталіна, і вони пам’ятають цю історичну травму.

Ойратська республіка розташована у вкрай важливому для нас геополітичному регіоні ‒ між Каспійським і Чорним морями. Незалежність цієї республіки відсіче від Росії весь Кавказ, Кубань і Південний прохід до Індійського океану і Середземного моря. Це буде держава, яка зможе об’єднати Україну з Казахстаном.

Сама територія республіки не дуже велика. Там проживає (за даними неточної російської статистики) близько 240-270 тис. людей, причому десь половина з них живе в столиці Елісті ‒ десь 110-130 тис. людей. Тобто це дуже щільна спільнота, де всі один одного знають.

В Калмикії існує Конгрес Ойрат-Калмикського народу, це щось схоже на Меджліс Кримськотатарського народу. Це ‒ репрезентативний орган цієї республіки, який існує вже декілька років.

Лідери цього Конгресу ‒ дуже освічені люди, які є кандидатами історичних наук, деякі зараз працюють в Німеччині, деякі ‒ це колишні міністри республіки, і все невелике населення їх знає. Тож цей регіон зможе швидко забезпечити транзит влади від імперського центру управління до незалежної держави.

Окрім Інгрії і Орацької Республіки ще є декілька інших ключових точок, які, відділившись від Росії, спровокують масштабні зміни в цій імперії ‒ це Республіка Саха (Якутія), Башкортостан, Смолендія (сучасна Смоленська область) і Уральська Республіка.

Активна меншість

‒ Чи виникають в цих регіонах ідеї того, що можна відділитись від Росії? В нас є стереотип, що все російське суспільство ‒ доволі пасиве, яке не може виступити з протестом проти центральної влади, і яке не має самосвідомості. Тож як вони зможуть розвалити Росію?

‒ Ми не можемо дивитись на росіян через призму української історії. Ми не можемо думати, що у росіян, татар, калмиків чи інгермаланців буде свій Майдан. Не буде. Але він і не потрібен. Не потрібно, щоб ідею розвалу Росії підтримувало 70, 50 чи навіть 30% населення. Потрібно, щоб цю ідею підтримало 2-3% пасіонарної меншості.

Як показує досвід, через ту рабську ментальність, яка плекалась на просторах Російської імперії, сучасні жителі Росії готові прийняти будь-що. Півроку тому під час “парадоксу Пригожина”, ми бачили, як люди швидко змирились з тим, що вагнерівці керуватимуть державою. Отож чи вийде активна меншість з прапорами НАТО чи з прапорами Інгермаландської чи Ойратської республіки, народу буде все одно.

Більшість населення Росії не є свідомими політичними громадянами. Тому критично важливо зараз співпрацювати з лідерами, які можуть очолити процес відділення держав від імперії, щоб саме вони змогли його реалізувати.

Потрібно пам'ятати, що в багатьох країнах, навіть більш політично зрілих, на момент прийняття їхньої незалежності, ситуація була схожою. 100 років тому ідею незалежності Латвії й Естонії підтримували десятки, максимум сотні людей. Ніхто не сприймав цю ідею серйозно, адже державності Латвії й Естонії не існувало на той момент. Люди, які вперше заявили про незалежність цих держав, були сприйняті як провокатори.

Так само, коли на території України, окупованою Росією, Міхновський заявив про необхідність боротись за незалежність, це сприйняли як якусь дивну ідею. У 1916 році, за рік до оголошення Третього Універсалу, був Брусилівський прорив ‒ українці мільйонами воювали в царській армії і ніхто тоді не думав про незалежність України. А через рік вже все змінилось.

Тобто нам не треба, щоб ідею відділення якогось регіону від Росії підтримав 1 млн людей, треба співпрацювати з організованими групами активістів. І в Башкортостані, і в Калмикиї, і в Інгрії, і в Уралі є такі люди, вони знають, що суб’єктність їхніх регіонів є, і прагнуть незалежності від Москви.

Больові точки

‒ Коли ви говорите “ми”, кого ви маєте на увазі? Мова йде про Форум вільних народів чи українські спецслужби, розвідку?

‒ Коли говорю “ми”, я говорю про позицію всього українського суспільства і держави, включно і зі спецслужбами. Але також цим має займатись весь цивілізований світ, насамперед представники Литви, Латвії, Естонії та Польщі, бо якщо Росія переможе, а Україна впаде, вони стануть наступними.

В цьому мають бути зацікавлені й інші країни, бо якщо Росія нападе на країну НАТО, всі інші країни цього Союзу будуть втягнутими у війну. Також цим мають займатись і країни-сусіди Росії на Сході, такі як Казахстан, Монголія і Японія.

Вони вже мають налагоджувати зв'язки з потенційними новими державами. Адже якщо у Східних і Північних регіонах Росії виникнуть нові держави, буде набагато краще, якщо вони почнуть співпрацю з Японією, США і Канадою, а не з КНР.

‒ Розкажіть, які вже існують лінії розколу російського суспільства і як втрати на фронті впливають на російське суспільство?

‒ На жаль, російське суспільство має дуже високу толерантність до будь-яких проблем і готові перетерпіти будь-що. Жителі Якутії, яка має величезні запаси алмазів, золота, нафти і вугілля, терплять те, що їм доводиться різати лід в озерах і потім топити його, щоб помитись, бо в деяких “глубинках” не проведена вода і каналізація.

Так само і втрати на фронті майже ніяк не позначаються на схваленні дій імперії. Росіяни досі живуть в своєму комфортному світі “вне политики”. Лише коли жителі великих міст, замість піти в п’ятницю в ресторан і нічний клуб, підуть працювати на воєнні заводи, тоді для них щось зміниться.

Але є декілька точок на які ми можемо цілитись, щоб викликати розкол в російському суспільстві. Це ‒ дружини загиблих росіян, які обурені великими втратами своїх чоловіків чи відсутність виплат за їхню смерть.

Також ми можемо тиснути на середній клас, яким є що втрачати. Наприклад, в Санкт-Петербурзі молодих людей хвилює хаотична забудова міста. А в Башкортостані, наприклад, населення непокоять екологічні проблеми.

В тих районах з низьким рівнем освітою, наприклад, в тій же Якутії, ми можемо показати, що різати лід в озерах не обов’язково, і може бути по іншому.

Псевдоопозиція

‒ Що тоді пасіонарна меншість має зробити для того, щоб здобути незалежність? Бо я не бачу активних виступів за здобуття незалежності від центру. Вся опозиційна діяльність, яку я бачу в Росії, зводиться до закликів голосувати на наступних виборах за кого завгодно, окрім Путіна.

‒ Ви і не зможете цього побачити. Та опозиція, яку ви згадуєте, ‒ це насправді псевдо-опозиція, створена і повністю або частково контрольована російськими спецслужбами. Їхня ціль ‒ не змінити систему, а змінити прізвище царя.

Більше того, вони не є російською опозицією, вони є московською опозицією, і на всю російську територію вони дивляться через імперську призму. Серед цих опозиціонерів немає представників від етнічних меншин Росії. Навіть якщо нинішні опозиціонери не народжені в Москві, вони все одно мають московоцентричний світогляд.

Ні Навальний, ні Ходорковський не є ліберальними опозиціонерами, вони є представниками “освіченого абсолютизму”. Якщо Путін є представником такого “гопівського” напряму імперіалізму, і його можна порівняти зі Сталіним, то те, що хочуть зробити Ходорковський чи Навальний, можна порівняти з царизмом Миколи ІІ.

В Росії в останні десятиріччя був авторитарний режим, протягом останніх років, особливо після початку повномасштабного вторгнення в Україну, цей режим перетворився на тоталітарний. І за будь-яку справжню опозиційну активність одразу заарештовують. Тому так, як було під час падіння Радянського Союзу, коли люди масово виступали з демонстраціями в Баку, Вільнюсі, Києві, проводили марші, ланцюги єдності ‒ цього зараз в Росії не буде.

Зараз ситуація схожа на 1916-1917 рік перед розвалом Російської імперії, коли нічого не відбувалось, а в лютому 1917 року змістили царя, і більше не стало імперії, яка існувала 300 років.

Для України зараз важливо, щоб ці утворення, які виникнуть після розвалу Росії, не перетворились в такі ж держави з імперіалістичними амбіціями, як і РФ, і не захотіли знову на нас напасти. Тому нам потрібно налагоджувати зв’язки з потенційними лідерами нових держав і сприяти тому, щоб ці країни стали успішними.

Бо якщо умовно незалежна Інгрія не буде через декілька десятків років своєї незалежності жити, як Естонія і Фінляндія, і більшість її жителів будуть ностальгувати за життям у “великій Росії”, якщо там буде бідність, криміналітет, розгул “часних воєнних компаній”, тоді до нас з війною повернеться та сама імперія.

Важливо, щоб Україна була модератором цього процесу. Треба, щоб наша країна стала для нових державних утворень тим, чим Польша останні 30 років є для України. Щоб ми були такими собі цивілізаторами і промоутерами демократії. Якщо ми не вкладемося в це, біля наших кордонів постійно перебуватиме ворожа держава і навіть у мирний час ми витрачатимемо багато грошей і людських ресурсів на мілітаризацію. Або ж ми зможемо мати дружні держави, з якими зможемо торгувати, обмінюватись досвідом, матимемо звідти туристів.

Якщо нам здається зараз, що ми ніколи не зможемо подружитись з державами, що виникнуть після розвалу Росії, то і тут у нас є історичний приклад Франції і Німеччини. Між 1870 і 1945 роками ці дві держави постійно воювали між собою. Через 5 років після завершення Другої світової війни була підписана Декларація Шумана про створення Європейської спільноти з вугілля та сталі, яка стала основою для Європейського союзу. Хоча ще декілька років до того здавалося, що ніякого союзу між Францією і Німеччиною не може бути.

Тож якщо після розвалу Росії на її території виникнуть цивілізовані держави, то я не бачу проблем з тим, щоб Україна мала з ними нормальні взаємовідносини.

Демонтаж імперії

‒ Уявімо ідеальний сценарій, в якому Україна виграє війну, а Росія розвалюється. Ми ж напевно захочемо отримати якісь репарації від РФ. Як ми отримаємо ці кошти від новоутворених держав?

‒ Є дуже важливий аспект: Україна переможе лише тоді, коли Росія розвалиться. Ми маємо зрозуміти, що розвал Росії ‒ це не наслідок нашої перемоги, а її передумова. Україна є світоглядною альтернативою Росії ‒ те, чим би вона могла стати, якби обрала інший шлях розвитку. Росія не дозволить на своїх кордонах мати таку державу.

Тож навіть якщо нам вдастся вийти на кордони 1991 року, то це не буде остаточною перемогою, адже Росія через 3-5 років відновить свій запас зброї і спорядження і знову нас атакує. Вони мають більше людей (та ще й не цінують життя свого населення), більше ресурсів і будуть воювати до останнього.

Тому нам необхідний демонтаж Російської Федерації, адже саме це забезпечить нам спокій.

Повернімося до теми репарацій. Якщо Росія буде існувати, як єдина держава, то вона або буде занадто слабкою, дезорганізованою і бідною, щоб платити нам ці репарації, або ж буде занадто сильною і матиме такі інструменти впливу, як-от ядерна зброя, щоб ці репарації не платити. Можливо до влади в Росії прийде новий “ліберальний” цар, який 2-3 роки виплачуватиме репарації, а потім перестане, бо як же це цар буде платити комусь гроші.

А виплата репарацій триває десятиліттями. От Німеччина, наприклад, закінчила виплату репарацій Франції за Першу Світову війну лише у 2010 році.

Я вважаю, що набагато ймовірніше, що новоутворені адекватні держави будуть виплачувати нам кошти. Ми маємо сфокусуватись на головному зараз ‒ допомогти російським республікам отримати незалежність і досягти своїх інтересів, наприклад, можемо поставити умову: визнати їхню суб’єктність лише якщо вони відмовляться від ядерної зброї. І я, як людина, яка спілкується з представниками національно-визвольних рухів у Росії, можу сказати, що вони адекватно сприймають ці перспективи.