Режисер Міхай Тарна: «Дон Кіхот навчив нас вірити до кінця»

29 грудня на головній сцені Франківського драмтеатру відбулася прем’єра іронічної драми «Дон Кіхот», яку режисер Міхай Тарна поставив на основі романів Сервантеса, Мігеля де Унамуно та кількох творів інших митців, котрі опрацьовували тему донкіхотстваза всі епохи, починаючи від оригіналу. Один з найновіших — роман «Кішот» Салмана Рушді.

Міхай Тарна — режисер театру та кіно — живе поміж Кишиневом і Парижем. Новий 2024 рік він зустрів у Івано-Франківську.

За його словами, «…іспанський філософ Мігель де Унамуно сказав, що Дон Кіхот — це іспанський Христос. А сьогодні як ніколи нам потрібен Дон Кіхот».

— Міхаю, підступаючи до такої масштабної теми, як Дон Кіхот, ти сказав акторам «надихаючі» слова: «Треба бути божевільним, щоб ставити «Дон Кіхота» на сцені». Вся постановча група піддалася цьому прекрасному божевіллю?

— Ми працювали в екстремальних умовах. Це була шаленість поезії і поезія шаленства. Ми щосекунди наближалися до всесвіту Дон Кіхота. І я отримав цікавий урок. Бо ж завжди працював у дуже комфортних умовах, дуже методично, ведучи два-три тижні дискусії з акторами — аж поки вони не почнуть жити в матеріалі. Інколи я починаю просто будувати матеріал, але нечасто. В ідеалі — даю акторам тренінги… А тут — жодних дискусій, ти просто будуєш спектакль. Можна робити й так. Кожен театр дає мені щось нове, ці екстремальні умови — а я вперше таке бачив — це дуже цікаво, незвично й постановка вийшла дуже динамічною. Це наче тебе підхопив оркестр — і тебе вже несе. Оце такий шалений оркестр — ваш театр. Ми всі разом упоралися, навіть за фатальної нестачі часу. І мій «Дон Кіхот» має всі інгредієнти, які я хотів. Це філософський спектакль. Там є талановиті актори, які починають жити. Скоро він почне змінювати свою групу крові. І мені вже цікаво подивитися 15 числа показ. Лицар Дон Кіхот — це світло. Ця робота — то був натхненний діалог про дух людини.

—У середині грудня ми були в Кракові на фестивалі «Боска комедія», і я читала інтерв’ю з Кристіаном Люпою. Його питали про «вєлікую русскую культуру». Він сказав, що вона «вєлікая» в тому сенсі, що може задушити. Ти давно живеш у Парижі. Чи бачиш ти сьогодні — на другому році війни — в Парижі українські книжки?

— «Вєлікая русская культура» — це імперія, це імперіалізм. Я тобі скажу так: у Франції все-таки є культ Росії. Багато хто не розуміє, що якби ще 2014-го ввели потужні санкції проти агресора, то не було б, можливо, 2022 року. Вони самі й виростили цю єхидну, бо за три роки до війни в Парижі відкрився найбільший — найбільший у світі — культурний центр Росії. Я з багатьма з французьких митців посварився, коли сказав, що завтра він і їх задушить. Біля Ейфелевої вежі центр, тобто вони викупили цю землю, а земля ж там коштує мільйони, там тепер і храм, російський, звісно.

Книжок українських авторів уже сьогодні більше. От я планую знайти переклади драматургії Лесі Українки, щоб прочитати.

Я теж відразу не міг зрозуміти багатьох людей, котрі заявляли: «Тепер я не можу чути про російську культуру». Та з часом збагнув одне: ця величність, величавість — вона є в Толстого, вона є в Пушкіна, вона є в Достоєвського, вона навіть у Чехова є… — нічим не обґрунтована. Вони говорять про себе як про щось дуже й дуже особливе, незвичайне, не такі, як усі… І навіть батраки в них кращі, ніж деінде. І всі там особливі. Не кажучи вже про Пушкіна, який відвідав Бессарабію й написав такого гидкого вірша про нас усіх, про моїх співвітчизників, що я дивуюся: як ти міг зайти в дім до людини й просто її принизити?! Це в них якась історична радіограма триває… «Вєлікая русская культура» покалічила багатьох і робить це зараз. Вони ж нікого більше не знають, нікого не читають. А про те, що Вольтер був джерелом для їхніх авторів, що Шекспір та інші давали поживу та ідеї туди — вони про це ніколи не скажуть.

— Що ти знаєш про Україну і що є джерелом цієї інформації?

— По-перше, Україна для мене особлива. Я виріс у Молдові, й ми родиною часто їздили на море в Одеську область, у Коблево, Затоку. Тато завжди казав: «Ми з тобою в іншій країні». Він не казав — республіці, він казав — країні. Він уже тоді чітко розумів, що щось не те. В 10 років я відвідав Київ, і коли дивився на Києво-Печерську лавру, це на мене вплинуло колосально. Я вперше бачив велике величне місто. Це мої спогади. А тоді почав читати українську літературу. Ти здивувалася, що я знаю й читав твори Остапа Вишні. Я читав Шевченка, Гоголя — хоча тепер про це не поговориш. Пізніше читав одеситів Ільфа й Петрова. Я люблю Жванецького, який ніколи не забував, звідки він. Захоплююсь режисером Олександром Довженком. А історія Параджанова — чому він тут і чому він в Україні — це також особлива історія. От днями напередодні століття Параджанова я відвідав Криворівню і був у музеї фільму «Тіні забутих предків».

Із Ростиславом Держипільським я познайомився в день, коли горів Нотр-Дам. Це було 15 квітня, й це неможливо забути, бо горіла перлина світової культури. Тоді він сказав: я знаю, що ти — особливий режисер, і я хочу, щоб ти щось зробив у нас.

Про ваш театр і його команду мені багато розповідав Жюль Одрі, коли працював головним режисером Франківського драмтеатру. А коли я вперше приїхав на його запрошення сюди на святкування 80-річчя театру, то подумав тоді: «Боже, це імперія!». Був вражений, який це великий дім і люди, команда тут надзвичайна й дуже талановитий харизматичний капітан. У Ростислава величезна інтуїція, фантастичне відчуття актора, він — неймовірний персонаж.

—Питати режисера про улюблену постановку — неправильно. Бо кожен скаже про найновішу свою роботу. І все ж таки… Питаю, щоб ти перелічив свої найкращі постановки.

— Сьогодні, тут — «Дон Кіхот». «Сто років самотності» — в Парижі, це мене перевернуло. А Дон Кіхот — це моє життя. А ще я завжди забуваю про одну зі своїх улюблених постановок — вона вже йде півтора року, й туди повсякчас не знайти квитків, — це «Маленький принц». Він у мене якийсь найбеззахисніший, і ще я також не знаю, як його зробив. «Макбет», і «Буря», і «Король Лір» — мої, всі вони найкращі й усі особливі. Шекспір мені дуже подобається. І коли я працював над «Дон Кіхотом», то подумав, що Шекспір і Сервантес померли в один рік — закінчилась епоха Відродження.

—Міхаю, що ще ти хотів би поставити найближчим часом?

— Я вже працюю над Шекспіровим «Річардом Другим». Ми відкриватимемо Дні Шекспіра в Кишиневі, куди я маю плани запросити й ваш театр із постановкою за Шекспіром. А до вас привеземо «Макбета» мого. Так, Макбет — це трагедія влади, трагедія амбіцій, а я його обернув на трагедію любові, бо думаю, що все пішло від того, що він надзвичайно любив цю леді, й у мене вона — пастушка, з пастушки перетворюється на леді Макбет. Вона пасе овець — він її побачив, і від цього все-все почалося. У моєму «Макбеті» ми бачимо піднесення й падіння.

А сьогодні я закоханий у «Дон Кіхота», я з ним і ним живу наразі, він мене змушував мучитися, плакати й сміятися, це дуже важкий процес. Гадаю, що спектакль — це коли ти бачиш поезію, не чуєш, а бачиш. Як ваші «Дзяди» чи «Лісова пісня на полі крові». Я бачу саме так.

—Ти бачив багато постановок Франківського драмтеатру. Протягом усіх днів інтенсивних репетицій ти майже не пропускав щоденних вечірніх вистав, особливо коли в них грали актори, зайняті в «Дон Кіхоті». Яким тобі видається наш театр? І який театр сьогодні у Франції?

— Гадаю, що всюди популярним є щирий театр. Так, я дивився дуже багато добрих театральних постановок, але люди виходили, покидали залу. Людям потрібна, напевно, якась простота. І я боюся цього. Боюся, коли театр іде за публікою. Так, є комерція: коли в залі є стільці, то їх треба заповнити. Але заповнювати їх лузгою не можна, бо цього повно на вулиці. Тому мені Театр.doc не дуже цікавий, бо я вважаю, що театр — це правда, правдивіша за правду, яку я бачу. І ще, якщо я бачив таке, то мене воно не надто цікавить. Мені потрібен великий фільтр. Мені потрібен Матіс, Модільяні, Далі, Бодлер, Леся Українка. Тому що там усе інакше. Бо коли треба зчитувати, то мені це нецікаво. У вас не зчитаний театр. Я бачив декілька таких постановок, яких не зчитував, вони спонукали мене думати. Одна з приголомшливих — це «Лісова пісня на полі крові» Лесі Українки. Це спектакль, який має ефект бомби. Мене дуже зачепила «Солодка Даруся», напевно, також і тому, що ми теж були під комуністами, я пам’ятаю це, і зроблена ця робота вражаюче. «Нація» — в ній дуже багато поезії, «Дзяди» — другий акт зриває дах. Я бачив постановку Йокубаса Бразіса за Сартром — він мені дуже імпонує, хоча я знаю, що він не всім зайде. Це робота для обраного глядача, там цікава режисура й складні та неймовірно добрі акторські роботи. Я впевнений, що для зростання театру, для його амбіцій ця постановка дуже потрібна. Бо не все, що не продається, — «недобре». Коли я був на ретроспективі Пазоліні в Парижі, нас було троє, а навпроти зал був повний на «Спайдермені». Це не означає, що коли там усі, то це добре. Я — не там, де багато й де всі. Я — там, де можу себе знайти, й театр — це там, де я себе знаходжу. Мені заімпонувала постановка Уривського у вашому театрі, й те, що тут Шиллер — не дуже Шиллер, як на мене, теж досить цікаво. Бо я роблю свої постановки як твори, я завжди прагну змагатися з автором. Мені це потрібно, бо коли я не змагаюся з автором, то програю. Й у вас є оці змагання. Мені дуже сподобалася постановка Олексія Гнатковського «Сватання на Гончарівці». Я йому сказав, що «так не можна робити», — оце і є круто: робити виставу так, як не можна робити. Театр — це як не треба. Це й мої студенти вже повторюють.

—Міхаю, читати для себе й читати для театру — то різні речі в тебе?

— Я читаю багато різних книжок. Скажімо, Гемінґвея, бо хочу поставити «Старий і море». Читаю Маркеса дуже багато, бо мене запросили поставити «Осінь патріарха» — адаптовую текст, займаюся авторськими правами. Читаю дуже-дуже багато Шекспіра. Коли мені погано — беруся за Шекспіра. Не знаю, чому саме так його відчуваю. Зараз читаю лекції Набокова про Дон Кіхота — поки що я ще весь у Дон Кіхоті. Бо це ж спектакль про віру й про все, що з нею пов’язано. Без віри в нас нічого не вийде. Якщо ми не віримо, то нічого не зможемо зробити. А Дон Кіхот навчив нас вірити до кінця. І цей конфлікт між фантазією і реальністю — для мене це велика тема в «Дон Кіхоті» — здається, в деяких місцях у нас із вами вийшло показати, відчути. Це зараз я багато про це розповідаю, роздумую, а зазвичай ніколи не дивлюся своїх спектаклів і не говорю про них. Мені завжди щось не подобається, завжди щось не так, а тут я вже на репетиціях розумів, що є багато моментів, які — звідти, вартісні й справжні.

Але маю підсумувати: коли читаєш для себе — читаєш і для театру. Воно все складається. Все потім працює.

—Протягом цього періоду, який у театрі називають «застольним», ти дуже багато говорив із нами. Це, як на мене, був найпрекрасніший час, час інтелектуального розкошування. «Говоріть з ними — але не дивуйте». «Актор має залишати слід у повітрі». Ну, й найчастіше: «Ми повинні всі збожеволіти»… Ти завжди так робиш із акторами?

— Так, завжди. Але у Франківському драмтеатрі я включився відразу на… четвертій швидкості. Й це не означає, що я все доопрацював, це означає, що актори мають піти в пошуки, доопрацьовувати, шукати суть того, що ми робили. Бо актор — це не тільки фізична присутність, це інтуїтивна присутність. Вважаю, що найвеличніші актори — це коли я їх не чую, а радше відчуваю. Тому…

— …вони залишають слід у повітрі…

— Так, саме так. Тому — говоріть, а не дивуйте, — це дуже важливо. Бо я проти перформансу. Коли бачу перформанс на сцені — мені це нецікаво. Бо актор грає спектакль, і лише потім — свою роль. Тобто в цьому спектаклі є твоя роль. Але все це — цілісне, тому я боюся перформансів. Я боюся, коли кажуть: «О, цей актор був геніальним». Та він був геніальним, бо там були інші актори, були поруч. Хоч ти їх і не бачив.

—І я не можу не спитати про трупу — після цих твоїх слів.

— Блискуча команда акторська у Франківському театрі. Я бачив дуже багато труп, але ця — одна з найкращих. Тому що вони можуть сконцентруватися зараз, у цю мить — на репетиції, і можуть грати ввечері виставу. І так щодня. Так, вони молоді. Це й тому, що їх качають щодня. У вашому театрі я побачив ритм роботи для дуже серйозних акторів, тут не уживаються інші. Ті, хто не тримає ритму, йде. Це блискуча прекрасна трупа. Я на фінальній стадії забрав деякі ролі, деяких персонажів зі своєї постановки — й це не тому, що актори були не такі, а тому, що око режисера так бачило. Я завжди відчуваю: це звідти чи ні. Хороша мізансцена — це така, що не має інших варіантів. А коли ти кажеш: а, можна ще й отак, то все — її треба переробляти, переробляти доти, доки твоє внутрішнє чуття не скаже: «Інакше — ніяк». Інакше бути не може. Й лише після цього відчуття можна йти далі. Саме таке чуття я розвиваю в собі роками. Так, «Дон Кіхота» я готував дуже довго, коли писав інсценізацію, увібравши тисячі сторінок, — я вже все бачив. Але коли потрапляєш у цей шалений ритм театральний, то знову стає непросто. Я працював у Британії, у видатного професора Фарімана, який мене запросив. І цей чоловік сказав мені: «Я ніколи не бачив такого відчуття імпровізації». І це правда, я дуже швидко, миттєво можу змінити мізансцену, відчуваю простір і наперед бачу: це зіграє там, у цій сцені спокійно можна це забрати, а це — в жодному разі ні. Хоч актори не завжди згодні, бо наша режисерська логіка інакша: ми беремо загалом, а актор — у деталях. Ось тому мені було дуже цікаво в цих складних, обмежених у часі умовах стежити за тим, як актори за мною встигали. І вони встигли. Тому що між режисером і актором є час, актори і режисер — вони різні, між ними є цей огром часу, бо я працюю давно, а вони — лише відтоді, як я приїхав і ми зустрілися. Тому актори Франківського драмтеатру, з якими я працював, блискучі, фантастичні. Я робив на початку з ними тренінги й бачив, як вони змінювались. Акторам треба завжди змінюватись. Бо спектакль — це нова мова. Треба вчити нову мову. І так щоразу. Якщо виставу зроблено тією мовою, яка була в попередньому, я не хочу його бачити. Бо там ми вже були. Спектакль — це щоразу нова мова, й усі разом повинні її вивчити. Я вас обожнюю й маю надію, що «Дон Кіхот» — наш спільний — принесе багато душевного спокою і гарної віддачі професійної. У вас я зустрів свій театр.

—Міхаю,коли б ти не був артистом, то ким би був? Або: коли б ти не міг бути артистом, то ким би став?

— Я візьму з Дон Кіхота — бо це для мене правда на сьогодні. Мені б сподобалося бути пастухом, бродити, бути близьким до природи. Мандрувати й думати — як Сковорода наприклад. Або квіти вирощувати. І повернутися до вашого театру.