Українські міста після війни: вже зараз обираємо кінцеву мету або глобальна перспектива

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 183 днів. За цей час ми опублікували 22795 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?

В новій парадигмі цивілізаційного розвитку в епоху Антропогену центральне місце безперечно належить майбутньому укладові міст. Сьогодні в них живе понад 55% населення планети (в Україні міське населення до новітньої московсько-української війни складало 67,2%), й очікується, що до 2050 року цей показник зросте до 70-80%. Споживаючи 60-80% первинної енергії та понад 75% природних ресурсів, що їх видобувають у світі, міста продукують 80% ВВП. А ще – 60-80% світових викидів парникових газів, першопричини глобальної зміни клімату, та переважну більшість промислових і твердих побутових відходів.  При цьому, у вторинну переробку потрапляє лише п’ята частина, решта мандрує на звалища. Саме міста –  насамперед в найбільш економічно розвинених країнах – з їхнім нестримним апетитом слугують сьогодні еталоном добробуту для мешканців країн, де урбанізація розпочалась пізніше, та задають тон у чимраз швидшому знищенні живого й неживого природного довкілля.

Згідно зі звітом Міжурядової платформи з біорозмаїття й екосистем через господарську діяльність істотної деградації зазнали вже понад 75% суходолу та 66% морського середовища. Як наслідок – майже мільйону видів тварин і рослин загрожує зникнення вже в найближчі десятиліття. Темпи вимирання видів, спричиненого людиною, в 1000 разів вищі ніж за всю попередню історію планети. Найновіші дані свідчать, що у світі залишилось не більше 2,9% неторканої землі зі здоровими популяціями представників оригінальної місцевої фауни і флори та незбуреним середовищем їхнього поширення – головно фрагменти тропічних лісів Амазонії і Конґо, лісів і тундри Східного Сибіру і Північної Канади та Сахара.

Самі ж міста за різними оцінками займають разом заледве 3-5% площі суходолу.

За цих обставин єдиний спосіб для міст уникнути неминучого колапсу – це якомога швидше:

• зупинити знищення природного довкілля планети, звідки міста черпають усі життєво необхідні екосистемні послуги (воду, їжу, промислову сировину тощо) та куди скидають відходи;
• активно долучитись до природи у відновленні втраченого природного капіталу. Вже сьогодні для відновлення лише поновлюваних ресурсів, які людство споживає за рік, природі потрібно півтора роки або 1,6 нашої планети на рік.

Інакше кажучи, міста для власного ж порятунку повинні позбутись егоїстичного антропоцентризму, турбуючись тільки про здоров’я й добробут власних мешканців і покращення виключно внутрішньоміського середовища, та переорієнтувати частину своїх зусиль і коштів на відродження знищених ними – безпосередньо чи опосередковано – як прилеглих, так і віддалених територій. Це означає: стати врешті-решт РЕГЕНЕРАТИВНИМИ.

ЕВОЛЮЦІЯ ПАРАДИГМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Ідея сталого розвитку як такого, що «уможливлює задоволення потреб сьогодення без шкоди для спроможності майбутніх поколінь задовольняти власні потреби», підхоплена політиками у всьому світі після оприлюднення Організацією Об’єднаних Націй Звіту Брундтланд, попри свою незаперечну прогресивність, на ділі виявилась неспроможною змінити дотеперішній вектор цивілізаційного поступу, ані відчутно сповільнити самогубний процес. Під загрозою опинились потреби не майбутніх, а вже  сьогоднішнього покоління Homo sapiens. Тим часом одна із цілей сталого розвитку, задекларованих ООН, а саме ціль №8 (SDG 8), надалі залишається чинною і пропагує згубний курс на економічне ЗРОСТАННЯ (не РОЗВИТОК!), підриваючи можливість досягнення решти 16 цілей. Сталий розвиток у його сьогоднішній офіційній іпостасі – це дорога, що провадить у глухий кут. Відповідний міжнародний порядок денний потребує радикального оновлення і то негайно.

Втім, регенеративність не виступає антитезою до ідеї сталого розвитку, радше навпаки, вона є її найновішим вдосконаленням, і вперше не реактивним (post factum), як це траплялось досі, а проактивним, себто діє на випередження. Остаточно звільняючи сталий розвиток від обмежень механістичного й редукціоністського бачення світу, регенеративність робить його врешті-решт здійсненним. Природа перестає бути машиною, для керування якою досить знати, як влаштовано і працюють її окремі частини. Так само людина більше не стоїть поза і над Природою в ролі її всесильного – насправді ж вкрай недалекого – володаря: частина апріорі не може бути більшою і важливішою за ціле, від якого повністю залежить. 

Сьогодні концепція сталого розвитку переживає бурхливий період завершального оформлення (див. рисунки нижче) як з огляду на теоретичне підґрунтя, так і застосування теорії на практиці: від формального дотримання економічно обґрунтованих екологічних норм та застосування в різних сферах більш ефективних, проте непов’язаних між собою технологій і управлінських рішень до чимраз гострішого усвідомлення необхідності всеохопного бачення існуючих на Землі пов’язань та відновлення втраченої співрозмірності на всіх рівнях. Просто мінімізувати згубний антропогенний вплив на довкілля, зокрема, декарбонізувавши економіку й енергетичні системи – цього сьогодні категорично замало. Попереду повернення – тепер уже свідоме – до симбіотичних взаємин між соціальними й екологічними системами, що згодом переросте у взаємно корисну і вигідну коеволюцію людства та природного довкілля загалом. Завдяки регенеративному сталому розвитку кожне наступне покоління отримуватиме у спадок планету в дедалі кращому стані.

НА ПОРОЗІ НОВОГО ЕТАПУ ЕВОЛЮЦІЇ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ: РЕГЕНЕРАТИВНЕ МІСТО

Насправді концепція регенеративного міста не є чимсь новим, їй понад 10 років. Автори концепції –  Комісія з питань міст і зміни клімату Всесвітньої ради майбутнього та Університет архітектури і розвитку міст у Гамбурзі. Сьогодні вона – важливий інструмент для  досягнення цілей сталого розвитку та поборювання глобальної зміни клімату. Зокрема, концепцію було враховано при формулюванні принципів Нової міської парадигми (The City We Need 1.0, 2014), створеної в рамках Всесвітньої міської кампанії під координацією Програми ООН з населених пунктів. Торік оприлюднено оновлену (вже вдруге) версію парадигми – The City We Need 3.0, 2022. Принцип №6 парадигми стверджує: «Місто, якого потребуємо, є регенеративним і стійким».

Людству терміново потрібні міста, що не просто ефективно використовують ресурси та продукують мінімальну кількість відходів (парникових газів, зокрема), а міста, які, замість виснажувати, зміцнюють природні території поза своїми межами, коштом яких існують. При цьому відновлення знищених територій і життя на них не може довше зводитись до популярних короткострокових компромісів та клаптикових рішень місцевої і центральної влад, які зате гарантують їм переобрання на наступний термін. На часі ухвалення стратегічних рішень та справді довгострокового планування з максимальним залученням усіх фінансових, технологічних, політичних і бізнесових можливостей. Лише в цьому випадку на Землі наступлять глибокі трансформаційні зміни, які покладуть край війні сучасних міст із природним довкіллям, замінивши їх партнерським діалогом.

Впродовж тисячоліть міські поселення розвивались у тісній взаємодії лише зі своїм безпосереднім оточенням, керуючись насамперед міркуваннями продовольчої безпеки, та не завдаючи довкіллю, як правило, непоправної шкоди. Переломним моментом для міст стала Промислова революція та поширення в усьому світі індустріалізації, рушійною силою якої і досі залишається дедалі більше використання енергії викопного палива. Сьогодні людина засадничо відрізняється від решти живих істот тим, що за допомогою технічних засобів використовує на свої повсякденні потреби куди більше енергії, аніж отримує її з їжею: наприклад, у Європі в 60 разів більше, у  США – у 110. Поява ефективних транспортних систем забезпечила доступ міст до раніше недосяжних ресурсів  і ринків, глобалізуючи виробництво і споживання в них. Ба більше, автомобіль став визначальним чинником формування також міського середовища, зокрема громадського простору, особливо у великих містах, брутально ігноруючи психологічний комфорт мешканців. Використовуючи класифікацію, запропоновану британським професором Гербертом Жірарде, на зміну початковому агрополісу прийшов сьогоднішній петрополіс (від англійського слова petroleum, що означає нафта).

Практично необмежена доступність (для розвинених країн) чимраз то ширшого асортименту природних ресурсів спричинилась до того, що світ сьогодні здоміновано лінійною економікою: «видобув – виготовив – покористувався – викинув». Це однаково стосується і промисловості, і сільського господарства. Міста і села мало переймаються походженням потоків ресурсів, що течуть через них, та тим, де наприкінці опиняються їхні промислові/сільськогосподарські й побутові відходи, трактуючи те, що входить і виходить, як малопов’язані речі. Тим часом через надмірний видобуток багатьом ресурсам, як непоновлюваним (енергоносії – вугілля, нафта, газ; мінерали – цина, золото, мідь, цинк, нікель, срібло, боксит і фосфат), так і поновлюваним (рибні запаси Світового океану і світові запаси промислової деревини), на яких тримається сьогоднішня модерна цивілізація, загрожує вичерпання вже в найближчу чверть століття.

З іншого боку, сьогодні значно перевищено поглинальну спроможність природного довкілля, себто його здатність засвоювати забрудники без шкоди для себе. Через надмірне навантаження руйнуються відшліфовані еволюцією збалансовані біогеохімічні цикли, які ще донедавна забезпечували стабільність біосфери. Одночасно з цим у довкілля потрапляє величезна кількість невластивих йому «рукотворних» хімічних сполук, матеріалів і об’єктів, для розкладання яких до складників, придатних для повторного включення в загальний колобіг, у природи просто немає відповідних механізмів.

Тож в інтересах самих міст, місць де зосереджено інтелектуальний, управлінський та виробничий потенціал людства, якнайшвидше припинити підтримувати існуючу структурно дисфункційну, згубну для всього живого лінійну модель економіки та максимально збалансовано вписати свої ресурсні цикли в досконалі природні, а там, де це неможливо, створити штучні цикли регенерації за аналогією до природних себто перейти до економіки колобіжної.  Як вважає Герберт Жірарде, майбутнє земної цивілізації за т.зв. екополісами, регенеративними містами, що житимуть головно за рахунок «відсотків», створюваних природою, а не її основного капіталу, сприяючи в цей спосіб зміцненню природних систем, звідки вони черпають необхідні ресурси.

Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції