Чи болить вам українське кіно?

Спершу ось така  історія. 1954  рік. Екранізація повісті Ольги Кобилянської "Земля" (режисура Олександра Швачка та Амбросія Бучми). Українською мовою. Довженків фільм знають усі, хто бачив і не бачив. А цей  фільм зняв соратник Довженка. 1956 рік – "Кривавий світанок", екранізація повісті "Фата Моргана" Михайла Коцюбинського (режисер Олександр Швачко). Російською мовою.1957. Екранізація "Дорогою ціною" Михайла Коцюбинського (режисер Марк Донской). Російською мовою.

Тепер ще одна історія. Як повертається язик назвати радянські хіти "Королева бензоколонки" чи "Польоти уві сні та наяву" українськими? І ще внести їх у перелік 100 найкращих українських фільмів? Бо знімались радянськими режисерами на українських студіях? Чи можна назвати Кіру Муратову чи Романа Балаяна  українськими режисерами? Якщо вони й були невгодні комуністичному режиму, то не через український патріотизм. Подивіться на прізвища експертів, які укладали той список. Є така мудра приказка, яка  могла б протверезити цих фахівців: "Чужого нам не треба, свого не віддамо".

Здається що я, перегодована в дитинстві суперідейними совєтськими фільмами, ніколи вже їх не видихаю. Вилікувати мене остаточно  може тільки національний кінематограф, дійсно національний, а не малоросійський чи в стилі 90-х – чорнушний. Бо обоє рябоє: продовжують лінію холопського схиляння чи епігонства, що теж є різновидом холопства.  Це в кращому випадку. Решта – просто російське кіно, зняте в Україні. На нього й виділяють кошти. Українським духом там і не пахне.

Круте кіно – це кіно, яке змушує стискати міцно кулаки, а потім хапатися за зброю і йти битися з окупантом. Яке реально  заводить. Дітлахи після такого кіна будуть штовхати одне одного під бік і казати: "А він його як! А той його як!".

Читайте також: Мобілізіада

Хто смикає нині за ниточки український кінематограф, не треба й казати. Це видно із низки скандалів, де крутяться великі гроші. На дешеву  попсу, а ще дешевші серіали для денаціоналізованого телевізором населення гроші знаходяться. Як і на екранізацію укрсучлітних мелодрам. Рівень режисури ще нижчий за екранізовані творіння. Особливо, коли йдеться про серіали – цю правдиву напасть кінематографа, під яку так добре засинати, аби забути, що йде війна. Ну, таке буває всюди.

Деякі письменники  вперто відмовляються від екранізації, навіть наголошують про це в заповітах. Актор, який поза кадром спілкується на абщепонятном — це і в кадрі не сховаєш. Такому треба пожити в органічному мовному середовищі кілька місяців, щоб трохи вилюдніти. Це одна причина, а друга – кіно знімають особи, для яких українська культура нижча за московську. Коли мене питають, чи я хотіла б, аби екранізували якусь із моїх книг, я кажу: "Та боронь Боже!" Як би це не було вигідно мені чи моїм видавцям.

Ні мило, ні чорнуха не викликають катарсису – відчуття польоту, яке неможливо описати. Але катарсис — це вищий пілотаж. Нам у країні, що воює, потрібні  героїчні фільми, якісні, ясна річ.  А не про маргіналів, що нудять світом, і топлять свою зажуру в пляшці. Бо більшість українців не маргінали, не аферисти й не пияки. Вони працюють, виховують дітей, захищають їх, як можуть, від війни, волонтерять, воюють. Їм потрібна моральна сатисфакція за всі страждання. Така, якої прагнули євреї після Голокосту.

Фільм "Довбуш" - дуже вдалий і наразі єдиний героїчний фільм у нашому кінематографі. Його подивились мільйони українців, його подивились поляки й жоден з них не звинуватив авторів фільму в неполіткоректності, принаймні я не чула. Це той випадок, коли потужна енергетика змітає всі політичні кордони та естетичні кліше. Після цього фільму жоден історик не наважиться казати, що Олекса Довбуш - звичайний грабіжник, один з багатьох.

Читайте також: Де Україна?

Таких фільмів має бути не один, а хоча б десяток. Не костюмованих драм, а історичних фільмів з чітко розставленими акцентами, і щоб перегукувались із  сучасністю.

І про Степана Бандеру, і про Івана Мазепу, і про Симона Петлюру, Івана Гонту, бо ті, що є, не мають у собі магії, як і розпіарений "Захар Беркут". Національне кіно – це ще й культурна дипломатія, яка закликає поважати наших національних героїв, якщо ми поважаємо ваших національних героїв. Не конче підлаштовуватись під "Оскара" чи ще якісь премії. Просто нарешті покажіть нам не дерев’яну ляльку, чи обісцяного наркомана, чи шукача чорного кота в темній кімнаті, а живу людину, яка знає, що таке біле, і що чорне.

Дякувати Богу, наше документальне кіно сягає світового рівня, ми маємо чим пишатись. Чим так зачаровує стрічка Надії Парфан "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго"? Я була на показі фільму в студентському клубі й бачила, з яким захопленням дивилась стрічку про потріпаних життям чоловіків та жінок середнього віку наша молодь. Бо там магія була розлита в кожному епізоді, в кожному слові, там люди розкривались, наче квіти. Квитків на всіх не вистачило, провели ще один показ.

Читайте також: Муки пекла

Де наше дитяче кіно? Воно  теж має бути україноцентричне, щоб на нього водили цілими школами, в сучасні кінотеатри. За що батьки платять податки, коли за роки Незалежності не знято жодного фільму для дітей і про дітей? Маленьких героїв бракує? Ні, не бракує. Просто дітям важко догодити – вони відчувають фальш.

Якби я була режисером, то все-таки екранізувала б два українські літературні шедеври. Один для дорослих – "Хмари" Нечуя-Левицького, інший для дітей – "Климко" Григора Тютюнника. Бо їх неможливо зіпсувати навіть найгіршим сценарієм – втім, який там сценарій – просто йди за дуже сильним візуально текстом.

Мине ще багато часу, поки ми вибудуємо український національний кінематограф. Якщо поборемо корупцію і сервільність, що панує в  культурі.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.