Заробляти в Росії чи не заробляти в Україні: сьогодні в митців такого вибору вже немає

Фактично ж – у серіалах, які адресовані російській аудиторії, а в Україні й таке годиться.

На перший погляд, нічого особливого. До 2014 року за такою схемою працювали, без перебільшення, майже всі українські актори: роль друга водія якогось російського бізнесмена чи подруги покоївки його дружини, чи коханки. Навіть такі епізоди для наших акторів були за щастя, бо оплачувалися пристойно. А якщо запрошують постійно, можна заробляти грубі гроші. Тим більше, що від 2000-го по 2013 рік в Україні зняли аж один україномовний чотирисерійний драматичний телефільм та не більше трьох ситкомів – так званих сімейних комедій. Все інше – продукт на експорт. 

Нюанс у тому, що Віталіна Біблів знімалась у таких проєктах уже після 2014-го. А отже – після вторгнення Росії у Крим та окупації частини Донбасу. Конкретно акторка працювала так 6 років, до 2020-го. І пояснила: "Моя держава поставила мене в такі умови, що не зніматись у російських фільмах, щоб заробляти гроші для оплати кредиту, я не могла". На мою думку, вона відкрила котрусь із версій скриньки Пандори. Адже подібне зізнання можуть  зробити чимало її колег.

Читайте також: Чому "какая разница" підіймає голову у воюючій країні

А дехто вже встиг зробити. Наприклад, зірка фільму "Довбуш", актор Сергій Стрельников заявив про свої зйомки в російських проєктах, серед яких є роль водночас реального та міфологізованого аж до анекдотів червоного командира Василя Чапаєва в "Страстях за Чапаєм": "Мені хочеться викинути цей пласт своєї роботи, навіть непогано зробленої. Як для покарання себе самого, це мій внесок — забути про цю роботу, забути про те, що у мене це було, і не згадувати про це".

Його дружина, акторка Вікторія Литвиненко, теж працювала для Росії разом із чоловіком після 2014 року. Її пояснення суголосні поясненням Віталіни Біблів: "У 2017 році, коли не було роботи, компанія Star Media зробила пропозицію і Сергій поставив умову, щоб не знімали в Росії. Мали знімати в Грузії. Але вони змінили Грузію на Осетію. Зараз можна довго говорити про це, і це звучатиме як виправдання. Виправдань немає. Ми там були. Якщо комусь потрібні вибачення, вибачте нам, будь ласка. Але я робила свою роботу. Щоб прогодувати себе та свою сім'ю, мені потрібно було працювати".

Цих прикладів досить. І навряд їх слід зараз урівноважувати протилежними фактами: коли українські артисти після 2014 року вибрали для себе Росію, підтримали агресію і стали верифікованими зрадниками. У наведених та не наведених зізнаннях спільне одне: з початком російської агресії держава Україна не змогла забезпечити не лише акторам, а й іншим працівникам царини культури розумної альтернативи.

Читайте також: Дозволити в Україні видання окремих російських авторів дорівнює розведенню тарганів

Виявляється, російська анексія Криму та окупація Донбасу не були підставою для повної відмови від спільних проєктів із Росією. Ба більше: деякі українські видавництва далі працювали на два ринки. Навіть продавали де-факто окупанту права на переклади, пояснюючи ці вчинки потребою в діалозі та форматом культурної дипломатії.

Діячі шоубізнесу вперто трималися за російські майданчики, читай – російські гонорари. Тут згадуються не лише Іван Дорн, Потап & Настя чи Світлана Лобода, а й дружина народного депутата Сергія Лещенка ді-джей Настя, вона ж Анастасія Топольска. Котра відповідала на справедливу критику в соцмережах або в хамській манері, не надто добираючи виразів – або вигадувала дивні пояснення на кшталт захисту прав російської ЛГБТ-спільноти. Звісно, без дружини Лещенка дискредитована спільнота зовсім пропаде…

Повертаючись до телесеріалів, з яких почали, варто наголосити: поруч із появою власне українських, україномовних та україноцентричних в Україні далі знімалися стрічки для "спільного ринку". І мова не про одіозних "Сватів". Продюсери залучали бодай одного російського актора, не внесеного в базу "Миротворця", аби мати легальну підставу продати свій продукт країні-агресорці, як то кажуть, із чорного ходу, через задню хвірточку. Громадські активісти обурювалися. Державні інституції удавали, що нічого не відбувається.

Тож описана Віталіною Біблів ситуація склалася саме через невтручання держави в процеси. Так, відбувалося державне фінансування кіно- та телевиробництва, і воно дало позитивний результат. Зокрема, між 1918-1920 роками з`явилися серіали, котрі набули певного культового статусу: "Спіймати Кайдаша", "І будуть люди", "Перші ластівки". Але поруч із цими та менш знаними для двох, а реально – для російського ринку знімалося все одно більше.

Читайте також: Чому ідеологія — досі страшний сон навіть активних українців

Бо це не було заборонено і за це платили. Залучені в таких проєктах фахівці – це не лише актори, режисери та сценаристи, — не мали вибору: або працюй і заробляй, годуй родину, або перебивайся випадковими заробітками. Зрештою, чесно заробляти гроші теж ніде ніким не заборонено, це навіть вітається.

Але масштабне російське вторгнення поклало край розтяжці, яка утворилася від 2014-го й залишала всіх причетних у такій позі буквально до 23 лютого 2022-го. Російські бомби вже не лишали вибору. Російський ринок зник. Хіба що хтось з українців вирішив залишитися в російській грі, як ось Ані Лорак, Таїсія Повалій, Галина Безрук тощо. Натомість український ринок не з'явився. Частина митців пішла в ЗСУ. Актори, письменники, музиканти, художники, на жаль, гинуть чи отримують важкі поранення. Війна природним способом вимиває фахівців із професії, і винна в тому Росія, Росія і ще раз Росія.

Проте трапилося таке лихо два роки тому. А почалося десять років тому. І вісім років для збереження фахівців системно не робилося майже нічого. Справді існували умови, з яких неможливо було заробити професією інакше, ніж взяти участь у так званому спільному проєкті.

Звісно, в той період було чимало принципових митців, котрі робили публічні заяви й категорично відмовлялися від будь-яких контактів із Росією та російським. При тому обмовлялися: чекають швидкого й активного запуску власних українських індустрій. Цього не сталося, хоча того вимагала логіка процесу.

Тим часом масштабне вторгнення стало можливим не в останню чергу завдяки згаданим "Сватам" та іншим "спільним" продуктам, створеним саме в згаданий проміжок часу. І якщо політики та військові кажуть, що Мінські угоди дали змогу відродити українську армію, то я скажу – цим періодом у царині культури скористалися не повною мірою, вполовину, як не на третину сили й можливостей.

Тому сьогодні працювати на Росію – державна зрада й державний же злочин. Проте повноцінно працювати на користь своєї воюючої держави все одно важкувато. Фінансування зі зрозумілих причин нема й навряд скоро відновиться. Втім, мова тут лише про кіно. Телевізійне виробництво потроху оживає. Триває театральний бум. Російських книжок уже малувато й у букіністів. Так, вибору вже нема: або працюєш в Україні для України, або не працюєш узагалі.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.