Волонтерка та акторка Ярина Гордієнко про поїздки на Схід та війну у мистецтві

Початок повномасштабної війни докорінно змінив життя кожного з нас, зокрема, і акторки Ярини Гордієнко: збори, поїздки на Схід, закупівля дронів і тепловізорів для захисників України стали для неї новою реальністю, майже замінивши театральну сцену і знімальний майданчик. Волонтерка зізнається: з кожним днем запитів стає дедалі більше, проте вона не збирається зупинятися до самої перемоги. 

Минулого року Ярина Гордієнко отримала першу велику роль від початку вторгнення — у новому пригодницькому серіалі «Друзі» вона зіграла практично саму себе — волонтерку у прифронтовій зоні. За сюжетом, троє друзів вирушають з Одеси до Миколаєва, щоб привітати з днем народження приятеля, який служить у Збройних Силах. Дорогою вони потрапляють у критичні ситуації та зустрічають людей, які змінюють їх назавжди. Побачити стрічку можна буде 24 лютого о 19:30 на каналі 2+2. 

Про «своє місце на війні», волонтерство, історії зі Сходу, повернення до акторства та роль у серіалі «Друзі» Ярина Гордієнко розповіла в інтерв’ю Алісі Єрмоленко для ELLE.UA.

Ярино, з чого ви починали свій волонтерський шлях і як від етапу «братися за все» дійшли до певного рівня систематизації? 

З другого дня вторгнення я хапалася за все: годувала бабусь і дідусів, пожежників, навіть допомагала одній дівчині перевозити з квартири речі, поки вона була в Польщі, разом з іншими волонтерами забезпечували ТрО, вивозили тварин. Згодом стало багато запитів від військових, і фокус змістився на них, зараз вони на першому місці. Але я одразу зрозуміла, що, де і як маю робити. 

Дуже важливо в критичні, гострі моменти не піддаватися емоціям, не боятися, бо на це просто немає часу. Ця зібраність допомогла мені підійти до роботи системно. А системність — це ключ до результату. Потрібно допомагати щодня, не вимикатися, не випадати з процесу, знати, що тебе підживлює і дає сили працювати більше. Для того, щоб допомагати під час війни, не важливо, скільки тобі років, ким ти працюєш і де живеш. Є багато прикладів, як 80-річні бабусі роблять окопні свічки чи малеча своїм хобі збирає гроші для військових. Головне, поставити собі запитання: ти хочеш бути частиною росії чи ні? А далі рішення знайдеться.

Волонтерство вас змінило?

Так, за ці два роки я зрозуміла, що дуже сильно подорослішала. Змінилося моє ставлення до певних життєвих моментів. Подорослішала моя любов до коханого. А дорослість — це про свідомість і розуміння, де ти зараз й що тобі потрібно робити.

Ви стверджували, що знайшли своє місце на війні. Розкажіть, як ви до цього дійшли та коли прийшло усвідомлення, що ви саме там, де маєте бути?

Рішення допомагати прийшло дуже швидко, усвідомлення, що це моє, — трохи згодом. 24-го лютого я дуже злякалася від думки, що тут буде росія, що замість гривні у нас ходитимуть рублі, театр Карпенка-Карого перейменують на Станіславського, а українською можна буде розмовляти тільки пошепки. На щастя, ми не здались, і українська зараз лунає на весь світ. 

Я вже казала вище, що для тривалої боротьби потрібно знайти те, що тебе живить. Для мене такими стали поїздки на Схід до військових. Вони моє натхнення і підтримка. Я часто кажу хлопцям, що ми їхні побратими, просто ходимо в джинсах, а вони – у формі. 

Волонтерство — це виснажливий морально і фізично процес. Що допомагає вам триматися та відновлювати свій внутрішній ресурс, аби лишатися ефективною? 

Важливо вміти дбати про себе, не ставити себе на останнє місце. Бо ми потрібні країні живими й здоровими. Ми повинні носити квіти в собі, а не на кладовища. Я сама для себе порятунок — це моє рішення, щоб залишатися в тонусі. Моє дозвілля дуже просте. Наприклад, час наодинці чи з друзями за кавою, спорт, йога, розмови з психологом, поїздки на Схід з класними людьми. Напруга і накопичений стрес виходять або через агресію, коли нам хочеться бити стіни, або через сміх. Другий варіант, як на мене, кращий.  

Під час війни важливо обійматися, здається, 22 рази на добу. У цей момент виділяється гормон любові — окситоцин. Останнім часом помітила, що коли їду на Схід, ми багато сміємося з хлопцями, розмовляємо, обіймаємо один одного. Ці теплі моменти, попри весь жах навколо, мене рятують.

Справжня терапія — це час з тваринами. Коли вивозимо з гарячих точок родини з домашніми улюбленцями, завжди їх гладжу в дорозі. Вони мої хвостаті антистреси. До речі, у мене вдома живуть дві черепахи, такі повільні, спокійні, врівноважені. Вони — це анти я зі своїм шаленим графіком. Люблю за ними спостерігати, це заспокоює. 

Якби мали змогу повернутися на початок свого волонтерського шляху та дати собі пораду, що оптимізувала б вашу роботу та допомогла уникнути помилок, що б ви сказали?

Я ні про що не шкодую. Це мій шлях, і я завжди робила свою справу щиро. Можливо, на початку було забагато непотрібної біганини, невиправданих рухів, дурних сліз, дитячого максималізму. Певні помилки були зроблені через те, що я постійно себе знецінювала або дозволяла комусь це робити. Тепер вже не так. 

Я б додала собі вміння проаналізувати всі ризики, бути сміливішою, вміти краще делегувати, без почуття провини. А ще дбати про себе і не підіймати важкого (усміхається — ред.).  Бо коли любиш себе, то не витрачаєш час на непотрібну саморефлексію, мовляв, зібрала недостатньо, десь недопрацювала тощо. Натомість продовжуєш рухатися. У Радянському Союзі нас вчили любити кого завгодно — Сталіна, Новий рік, 9 травня, школу, якийсь завод — тільки не себе. Зараз саме час обирати себе і робити те, чого давно прагнув. 

Як волонтерка, ви регулярно їздите на Схід і вже другий рік збираєте історії людей. Яка з них залишила найбільший відбиток на вас? 

Історій, дійсно, багато. Я збираю їх для майбутньої книги, сподіваюся, вона вийде. Я дуже люблю Схід. До речі, мені не подобається, коли вживають слово «Донбас», яке придумала російська імперія. Я кажу: Східна Брама, Світанок України, Териконівщина, Донеччина. У слові Схід є надія, що світло обов’язково настане.

Я буваю у різних місцях: стабілізаційні пункти, шпиталі, прифронтові території. Щодня там стаються історії, що вражають. Запам’ятався хлопець-доброволець з 14 контузіями, який потрапив у стабпункт і все рвався назад у бій. Вразив військовий з розірваними кінчиками пальців, який нікому не дозволяв допомагати. Постійно казав: «Я сам, я сам». Не забуду вояку, який зовнішньо був абсолютною копією Василя Стуса. Коли його привезли, я вигукнула: «О, Боже, Стус з нами!». 

Запам’ятала поїздку до смт Ківшарівка після деокупації Харківської області. Ми допомагали місцевим прибирати наслідки перебування там росіян. Я побачила, як вчителі відклеювали від стін кулісу, якою вони намагалися сховати українські малюнки з калиною, Дніпром, нашим прапором. 

Вражає, які наші хлопці креативні. Мені розповідали, як на початку вторгнення у простріляній зоні в Сєвєродонецьку українські військові турнікетами (бо не було тросу) витягали пікап, що застряг у багнюці.

Шокують історії, що робили росіяни в окупації. Вони забирали у місцевих бензин, щоб ті не могли виїхати, а потім виливали його у криниці, щоб у цивільних не було питної води. Це жахливо…    

Нині війна посідає дуже вагоме місце в українському кінематографі, а також у літературі, театрі, на полотнах художників тощо. На вашу думку, як мистецтво має відображати війну?

Нам потрібен час, щоб усвідомити масштаби і значення того, що відбувається. Бачу це на своєму прикладі. Потрібно фіксувати історії, знімати документальні проєкти, натури, портрети. Робити це свідомо, обережно, з відповідальністю. Хочу звернутися до всіх художників, драматургів, письменників, режисерів. Мстіться ворогу якісними і хорошими роботами!

За два роки з’явилася величезна кількість митців, самобутніх музикантів, дизайнерів, художників. Конкуренція на Ютубі шалено виросла. Я дуже радію, що наша культура розвивається. Думаєш: де ж це все було так багато років?! Хочеться, щоб наша культура розвивалася й далі, бо без неї у нас немає майбутнього.

Скоро відбудеться премʼєра українського серіалу «Друзі», у якому ви виконали роль волонтерки у прифронтовій зоні — фактично зобразили на екрані себе. Чи стало це для вас моментом певної саморефлексії? 

Грати себе дуже важко. Бо спочатку треба усвідомити цей непростий досвід, а вже потім шукати йому художню форму. Проте я рада, що повернулася в кіноіндустрію саме через цю роль, яка мені дуже близька. Символічно, що мою героїню звати так само як мого коханого — Женя… 

Раніше режисери часто говорили мені, що я соціальна героїня, а я ніколи цього не розуміла. Що це таке? Як це? Війна допомогла пізнати себе краще. Соціальна героїня — це про боротьбу. Враження, ніби з усіх боків у тебе летять міни, а тобі треба тримати свій стрижень, свої позиції й не здаватись. Моя героїня в «Друзях» теж така.

Зараз сміюсь, але в дитинстві я мріяла, щоб моє життя було як в кіно. Пригоди, перешкоди, кохання з випробуваннями. Він десь там, бореться з драконами, а я сиджу у вежі. Так і сталося… Зараз я в Києві, їжджу на Схід, а мій хлопець, актор і військовий, зниклий безвісти. Між нами безглузда, дурна, незаконна межа. Колись писала допис: 13-й місяць у мене йде власне кіно, жанр невідомий, квитки погано продаються, на останній ряд не сідайте, там якась дівчина плаче — будете мокрі. Таке моє кіно — незрозуміло, з яким фіналом. 

Як це — повертатися в професію після дворічної паузи?

Дивні відчуття. З одного боку, робота піротехніків, масові сцени з людьми у військовій формі, волонтерський бус, локації — це все ніби з мого волонтерського життя. Мені не доводилося грати, бо це моя стихія.  

Але викликом стало неочікуване відкриття, що в мене ПТСР. Перед зйомкою однієї зі сцен мене охопив страх — шум у вухах, високий тиск, розгубленість. У моменті я подумала, що це панічна атака. Ледве зібралась і відпрацювала цю зміну. Ввечері звернулася до військового психолога, і вона розповіла, що таке стається з волонтерами та військовими під час публічних виступів. Так проявляється стресовий розлад. Почути це було боляче. Але я не здалась, працюю над собою, бо дуже люблю свою професію.

Впоратися з цим мені дуже допомогла знімальна група, наш чудовий режисер Паша Тупік, мої партнери — Артур Шурипа, Євгеній Ламах, Ярослав Шахторін. Хоча я не розповідала про свій стан, вони дуже підтримували мене між дублями. Не передати словами, як це цінно! 

Ярина Гордієнко з Артуром Шурипою на знімальному майданчику 

Чи зцілює вас творчість? 

Сьогодні зцілюють тільки закриті збори. У нормальному житті сильна емоція стається кожні 20-30 хвили, у волонтерів і військових — кожні 15 секунд. Останні два роки відчуваю передозування інформацією і переживаннями. У цьому стані не встигаєш опрацьовувати їх, випускати пару. Це настільки тисне, що тимчасово уява «вмирає». Не кажу вже про накопичену втому, стрес, які полонять твій мозок. Напевно, тому військові, волонтери, актори, які воюють, хочуть тиші та гір. 

Насправді волонтерство — доволі творча робота. У будь-якому разі я такою зробила її для себе. Це мій єдиний спосіб вижити. Адже важливо адаптуватися до ситуації, але в жодному разі не звикати. 

Та буду відвертою, за повноцінною акторською роботою я сумую. Зараз на годиннику 16:05, а я їду в пікапі на Схід. Мені шкода, що замість цього я не на знімальному майданчику, не чекаю на грим у тихому павільйоні. Знаю, що це тимчасово. Ми обов’язково переможемо і повернемося до своїх улюблених професій.

Поділіться, будь ласка, своєю маленькою акторською мрією. 

Мрію, щоб наш Схід був вільним. Щоб в українському Донецьку побудували Netflix. Щоб про наші міста і людей багато писали, знімали кіно. Хочу грати складних героїнь, військових і волонтерок. Хотілось би на екрані розповідати історії наших жінок на війні.