«Папір терпить усе, коли нам погано»: Ірена Карпа про терапевтичне письмо, нову збірку та досвід кураторства

«Нерозказані історії просто помирають», — зазначила Ірена Карпа в передмові до нової книжки «Я не знаю, як про це писати». Щоб такого не сталося, авторка організувала письменницький курс My Story, а потім вирішила відібрати найкращі тексти учасників і скласти їх в одну збірку разом з упорядницею Жанною Капшук та видавництвом #книголав. Вийшли 33 історії про проживання російсько-української війни — розмаїті оповідання та есеї, об’єднані спільним, трагічним досвідом. 

На початку книжки Ірена пояснила, що терапевтичне письмо здатне звільнити — сміхом, проговоренням, фіксацією емоцій та подій, виплескуванням гніву й ненависті, любові та вдячності, збереженням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати. Як саме воно допомогло авторам і чому їхні історії варто читати, українська письменниця розповіла  в інтерв’ю для ELLE.

Книжка «Я не знаю, як про це писати» — це ваш новий досвід як кураторки. Як це — збирати історії в одну збірку? Якими були найбільші виклики для такого досвіду?

Найбільший виклик — це кількість студентів. Їх було близько ста. А тексти треба було обрати так, щоб вони влізли в книжку. Тема нової збірки обʼєднує проживання перших днів війни, тому в ній зібралися щирі, щемливі історії — про травму й трансформацію людської душі. Я відкидала зовсім сирі тексти, які мали потенціал, але потребували допрацювання. Також не взяла так звані «сльозовижималки», де люди спиралися на вигаданий досвід.

Дехто ображався — мовляв, чому до збірки потрапили не їхні тексти, а історії когось іншого, ще й без попереднього письменницького досвіду. Адже на курс приходили й початківці — люди зі сфери фінансів чи фізики — і вони створювали блискучі тексти. Думаю, якщо вони продовжать писати, то матимуть успіх. Мені насправді дуже подобається відкривати нові імена — я, напевно, так віддаю борг, бо багато років тому моя перша публікація  також була у збірці. Фактично в журналі «Четвер», яким опікувався Юрій Іздрик. Йому також звідусіль надсилали тексти — причому навіть не його студенти, а просто «люди з вулиці». Юрій Іздрик серед цієї купи обирав щось для журналу — там з’явилася й моя робота. Тоді це було найбільше письменницьке щастя. Зараз збірка теж може виявитися стартом для когось. Можливо, якогось автора побачать, прочитають його текст і залишаться з ним Та і я егоїстка — хочу, щоб було щобільше хороших українських книжок і щоменше поганих. Тому тішуся, коли мої студенти пишуть щось класне та успішне. А все інше — це вже робота над собою. 

Фото: Instagram @lika_romanko

Як вашим студентам вдалося еволюціонувати у своєму письмі — особливо тим, хто прийшов з інших сфер діяльності? Як вони писали про війну?

Я майстриня чарівних копняків, тому маю свої чудодійні фрази. А ще — під час курсу просто даю домашку. У нас були 2 заняття на тиждень — і щоразу студенти виконували завдання на одну сторінку. Наприклад, я казала фразу «90-х вона майже не пам`ятала», а вони створювали тексти на основі власних асоціацій. 

Найкраще все ж люди пишуть із власного досвіду. Перші дні повномасштабної війни проживали всі — чи в ліжку за кордоном, чи в київському метро, чи в Харкові під обстрілами. Люди не можуть про це не написати. Є, звичайно, психологічний блок, але мої студенти справилися з історіями — та й сам курс був дуже щирим. 

Коли все закипає всередині, людина шукає виходу: чи в сльозах, чи в зміненому психологічному стані, чи у терапевтичному письмі. Ми зараз живемо у війні. Вона не тривала два тижні, щоб усі швидко про неї написали. Це наша реальність — і ми в ній творимо. 

Фото: Instagram @yuriy.veres

Яким є ваше терапевтичне письмо — як воно з часом трансформувалося і чому таке потрібне в житті?

До повномасштабної війни в мене не було саме терапевтичного письма. Воно з’явилося через вторгнення. 

На початку війни періодично накривало — з’являлися страх, недовіра, паніка. Вони не додавали конструктиву до щоденного життя, і я тоді просто розуміла, що мене ніби паралізувало. А коли  записуєш усі думки, емоції, ділишся тривогою на папері, то ніби викидаєш все із себе. Уже фізично записані думки не мають над тобою такої влади. 

Я не перечитувала свої терапевтичні записки — просто спалювала їх у каміні. Вони ж не мають жодної художньої цінності, то навіщо їх тримати? Зараз потреба в такому письмі з’являється рідше. Проте часом може знову накривати — як-от через трагедію в Бучі, підрив Каховської ГЕС чи ситуацію в Авдіївці. У кожного є особливо темні моменти. 

Терапевтичне письмо потрібне і для буденних подій, не пов’язаних з війною. Достатньо просто взяти блокнот і ручку — записати те, що на душі, розібратися з тривогою та ірраціональним страхом. Папір терпить усе, коли нам погано. А коли починаєш виписувати думки, то доходиш до причини, чому щось тобі заважає. Потім можеш і знайти до неї рішення або вже звернутися до спеціаліста. Це швидше і менш вартісно, ніж годинами разом із психологом шукати, наприклад, свій п’ятий клас і маму у восьмому ряду, яка дивиться на тебе з осудом, бо ти не танцюєш так, як усі нормальні дівчата. Бо, виявляється, ця ситуація і є причиною, чому ти тривожишся і боїшся перед важливим виступом, коли вже доросла.

Фото: Instagram @ame_mon_m

Можливо, у вас є особисті поради для терапевтичного письма? Чи це просто ручка, папір — і записуєш?

Це справді саме ручка й папір. Ти не знаєш, де тебе застане душевний біль і коли накриє страх разом з тривогою. Я наполягаю на тому, щоб це були саме блокнот і ручка, а не нотатки в телефоні. Письмо лікує — особливо тоді, коли є зв’язок між мозком і дрібною моторикою. 

На папері можна зробити будь-що: тричі когось убити, висловити роздратування, зірватися на близьких, поматюкатися… Він справиться з усім і буде таким собі терапевтом у кишені. А всі слова на папері не потраплять у реальне життя. 

Є, звичайно, методики. Наприклад, терапевтичні листи іншим людям, де ви намагаєтеся зрозуміти проблему у ваших взаєминах. Чи перепрошуєте, бо вам соромно за поведінку. Письмо звільняє багато енергії, якої зараз критично не вистачає.

Я завжди кажу дівчатам на курсі, щоб вони подіставали ті гарні блокноти, які вони накупують і шкодують використати. У них вони можуть написати листи до власної душі — щоб їй стало легше.

Фото: Instagram @yuriy.veres

Ви зібралися тексти проживання війни. Чим, на вашу думку, особлива збірка з-поміж потоку інших історій про війну?

Вона відрізняється тим, що в ній зібрані тексти здебільшого непрофесійних авторів. І сама книжка спонукає, щоб читачі її продовжили, доповнили своєю історією, адже має наприкінці пусті сторінки. Через багато років це буде дуже круто — уявляєте, онуки цих читачів дістануть збірку і прочитають її. Це навіть крутіше, ніж будь-які фільми на Netflix, бо це правда. Тож і ця книжка — про збереження пам’яті.

Ще на початку повномасштабного вторгнення я говорила із Сергієм Жаданом — він сказав, що зараз важливо те, що відбувається з людською душею. Про війну мають право говорити не тільки письменники, а й усі люди, в яких є душа і які хочуть якось зафіксувати пройдений досвід. Можливо, це навіть допоможе тим, хто прийде після нас. 

Фото: Instagram @lika_romanko

Як ви зазначали раніше, на вашому курсі були непрофесійні автори, які не мали попереднього досвіду роботи з текстами, проте дуже добре проявили себе. Наскільки взагалі цінні такі досвіди — коли здається, що не маєш до чогось хисту, але все ж робиш перші кроки в певній діяльності?

Мені здається, що будь-яка порядна людина критична до себе. Тільки повні бездарі вискакують на стіл і верещать, які вони класні та геніальні. Я їх боюся, чесно кажучи.

Починати робити те, чого не вмієш, — це завжди «стрьомно». Але потім стає дуже класно. Це як вивчати нову мову — спочатку ти кажеш «Bonjour, ça va?», а потім вільно спілкуєшся і маєш нових друзів. Чи кермувати автомобілем — ніхто ж не народився з цим знанням і вмінням. Або виховувати дитину — поки її не маєш, то не знаєш, як візьмеш на руки. У нас щодня є такі досвіди: поїхати в іншу країну, місто, приготувати нову страву… 

І писати вміють усі — просто хтось створює власні тексти, а хтось тільки читає чужі. Та якщо людина хоче саме писати, то нехай пробує — можливо, відчує, що це дійсно її покликання. Звісно, деякі люди мають більше хисту, та це не означає, що вони будуть успішнішими. Просто хтось думатиме, що вже молодець, а хто працюватиме уважніше, читатиме більше і теж матиме результат.

Фото: Instagram @lika_romanko

Ви плануєте знову видавати книжки під кураторством чи працюєте над виходом власної? 

Я намагаюся дописати свою наступну книжку. Працюю над нею вже два роки і, здається, на момент цієї розмови маю тиждень, щоб закрити дедлайн. 

А щодо збірок, які виходитимуть під моїм кураторством, — уже навіть є тема для наступної. І самі авторки, яких я б хотіла зібрати, — це жінки, вже реалізовані у своїй сфері: дослідниці, науковиці, власниці бізнесу, організаторки культурних подій, викладачки. За ними цікаво дивитися, бо вони мають більше життєвого досвіду.