Перші львівські олімпійці: рекорди юриста-бігуна і медаль майора кавалерії

Ще понад 110 років тому львів’яни вперше відправилися підкорювати спортивний Олімп. Перші учасники Олімпійських ігор зі Львова на початку XX століття виступали на цих змаганнях під чорно-жовтим прапором Австрії та біло-червоним — Польщі.

У 1912 році у шведській столиці Стокгольмі відбулися п’яті за рахунком Олімпійські ігри, на яких вперше виступив представник Львова. 21-річний випускник юридичного факультету Львівського університету Владислав Понурський погодився стати під прапори Австрії у складі олімпійської збірної цієї країни.

Про цього спортсмена відомо, що він не тільки народився у Львові, але й провів в нашому місті значну частину свого життя. Легкою атлетикою він захопився ще в студентські роки і виступав на змаганнях за команду університету Франца І, як тоді називався ЛНУ ім. Франка.

“Коли мене включили до олімпійської збірної, я отримав певні привілеї. Президент Австро-Угорського олімпійського комітету, принц Людвік Віндішграц, написав листа до намісництва (австрійської адміністрації в столиці краю, – авт.), де я був посадовою особою, щоб мені надали платну відпустку для підготовки до змагань. З цього моменту я міг не ходити на роботу, але все намісництво раптом дуже зацікавилося спортом”, – писав згодом Понурський у своїх спогадах.

На той час Владислав Понурський був дипломованим юристом, мав поважну чиновницьку роботу та займався бігом на короткі дистанції, переважно 200 та 400 метрів. Він тренувався та виступав на змаганнях у спринті за спортивний клуб “Погонь”, у складі якого була й найдавніша у місті футбольна команда, і показував високі результати, чим і привернув увагу тодішніх австрійських спортивних функціонерів.

В Австро-Угорщині, на відміну під угорців та чехів, яким було дозволено на Олімпійських іграх сформувати власні національні збірні, ні галицькі поляки, ні тим більше українці, не  могли виступати під своїми національними прапорами. Ще один польський легкоатлет Тадеуш Кухар з цієї причини відмовився від кваліфікації до Олімпіади в складі збірної Австрії.

Згодом Понурський пригадував свою поїздку на Олімпіаду, як надзвичайно бентежну подію. Від хвилювання він навіть спізнився на потяг, яким національна збірна відправлялася з Відня, тож мусів наздоганяти товаришів по команді своїм ходом і пропустив церемонію відкриття.

Велике враження на львівського легкоатлета справила спортивна арена, яку в столиці Швеції спорудили спеціально для Олімпіади, та надзвичайно великий інтерес до змагань з боку глядачів. На трибунах було 25 тисяч осіб, які стежили за успіхами та невдачами спортсменів, серед яких — королівська родина. Це були перші Олімпійські ігри, на яких були представники усіх континентів і хоч загальна кількість країн-учасників (28) ще була невеликою, організація Олімпіади пройшла на найвищому рівні.

На кваліфікаційних змаганнях у бігу на 200 метрів Владислав Понурський показав третій результат (23,00 сек), так само третім львів’янин фінішував у спринті на 400 метрів  (53,25 сек), тож у жодній з дисциплін не пробився до фінального забігу.

“Чотириста метрів пройшли для мене краще – перші 200 я пробіг добре, але потім сили покинули мене і я знову став третім. На цьому моя роль олімпійця закінчилася, а весь інший час (ми були в Стокгольмі кілька тижнів) я міг спостерігати за виступами інших спортсменів”, – писав згодом у спогадах легкоатлет.

Повернувшись додому Владислав Понурський почав з іще більшим азартом готуватися до наступних міжнародних змагань — Олімпіади 1916 року, яка мала відбутися у Берліні. За цей час він встановив кілька рекордів Галичини, пробігши у жовтні 1912 року спринт 200 метрів за 22,8 сек, а в травні 1914 року подолав 400-метрівку за 53 сек.

Плани львівського спортсмена про участь в наступній Олімпіаді сплутала Перша світова війна та подальші буремні події.  Після проголошення незалежної польської держави Владислав Понурський зосередився на роботі спортивного функціонера у клубі “Погонь”, з яким був пов’язаний з самого початку своєї кар’єри. Після Другої світової війни він з дружиною та дочками переїхав до Кракова, де був секретарем Краківської обласної легкої атлетичної асоціації. Помер у 1978 році.

У мережі можна знайти згадки про ще одного, буцімто, львів’янина — Ладислава Курпіля, який був не тільки ключовим гравцем у складі олімпійської збірної Австрії з футболу, але й двічі (у матчах проти Угорщини та Норвегії) виводив команду на поле з пов’язкою капітана. Однак, тогочасна газета Illustriertes  Sportblatt, подаючи інформацію про австрійських футболістів, вказує, що народився цей півзахисник та плеймейкер в Празі, де й починав свою футбольну кар’єру в складі команди “Германія”, а згодом виступав за “німецький” клуб  “Д.Ф.К” (Прага).

До речі, один наш майже земляк у складі австрійської збірної з футболу на Олімпіаді 1912 року в Стокгольмі все-таки виступав — захисник Бернхард Граубарт народився у містечку Болехові на Івано-Франківщині. Він був одноклубником Ладислава Курпіля, висупаючи за празький “Д.Ф.К.”. На одному із фото з матчу 1/8 фіналу проти збірної Німеччини обидва згадані гравці потрапили в об’єктив камери. Щоправда, австрійські футболісти після впевненої перемоги 5:1 над німцями, вилетіли з основного турніру, програвши в наступному раунді збірній Нідерландів (1:3), а чемпіонами Олімпіади стала команда Великої Британії.

Першу “львівську” медаль на Олімпійських іграх здобув у 1924 році представник кінного спорту — майстер конкуру (верхової їзди з перешкодами) поручник польської армії Адам Крулікевич. Учасниками цих змагань, які відбувалися у Франції, загалом було 97 вершників із 17 країн, більшість з яких були військовими.

30-річний Адам Крулікевич на той момент був поручником польської армії, бойовим офіцером, який пройшов через горнило Першої світової війни, кавалеристом польського легіону австрійської армії. За мужність у битві під Сандомиром він отримав орден Virtuti Militari.

Народився Крулікевич у 1896 році у Львові в багатодітній сім’ї (всього було 9 дітей), тут закінчив навчання в середній школі і відправився здобувати освіту до Німеччини. Але після вибуху Першої світової війни повернувся до Львова і записався добровольцем на війну.  Отримавши призначення до кавалеристів, Крулікевич проявив себе як здібний вершник. У 1919-1920 роках він пройшов вишкіл в офіцерській школі верхової їзди в Старій Весі під Варшавою. Згодом він сам розробив оригінальну систему підготовки вершників, яку застосовував у навчальному центрі, яким керував.

На Олімпійських іграх у Парижі Адам Крулікевич на коні Пікадор показав третій результат серед 34 спортсменів. Насправді він прийшов до фінішу другим за часом, але зробив на трасі більше помилок, тож пропустив перед себе італійця Томаззо Лекіо ді Ассаба.

У польському війську Крулікевич дослужився до звання майора. У 1935 -1939 роках він був керівником науки верхової їзди Центру вишколу кавалерії. Після завершення військової служби працював тренером та інструктором верхової їзди, був консультантом під час зйомок кількох фільмів і навіть знявся в першому польському “вестерні”, події якого відбуваються у Бещадах, під назвою “Ранчо Техас”.

Пристрасть до кінематографа зіграла з Адамом Крулікевичем злий жарт. На зйомках фільму про наполеонівські війни “Попіл” режисера Анджея Вайди він демонстрував один із трюків і невдало впав із коня. Після цього у нього почалися проблеми зі здоров’ям, а в 1966 році Крулікевич помер.

Срібним медалістом у складі польської команди на Олімпійських ігор у Парижі у 1924 році став ще один уродженець Львова — велогонщик Францишек Шимчик. В естафеті на 4 000 метрів польські гонщики програли першість лише італійцям.

Проте біографія цього спортсмена більше пов’язана із Варшавою, де він закінчив гімназію та освоїв їзду на спортивному велосипеді. Після завершення спортивної кар’єри Шимчик займався проєктуванням велотреків, був членом президії польського НОК та президентом Колегії суддів Польського союзу велосипедистів. Помер у 1976 році.

Богдан СКАВРОН

Джерело: БОМОК