«Довга доба» – фільм, який українці зняли самі про себе

Режисер Алан Бадоєв розповів Укрінформу, як працював над фільмом, а ми поділилися враженнями від перегляду стрічки-переможниці першого національного фестивалю документального кіно Cinema for Victory

До другої річниці російського повномасштабного вторгнення український режисер Алан Бадоєв презентував документальну стрічку «Довга доба». Особливість цього фільму в тому, що він не має оператора-постановника – його зняли на свої ґаджети звичайні українці, які й стали співавторами фільму. 12 тисяч людей надіслали режисеру відео та фото свого життя поділеного на «до» і «після» 24 лютого 2022 року. 

Тобто це не просто погляд на війну одного митця чи професійної кінокоманди, це погляд тисяч очей, які були свідками страшних подій першого року Великої війни у найрізноманітніших куточках країни від найбільших міст до маленьких сіл: Київ, Біла Церква, Іванків, Харків, Маріуполь, Херсон, Чернігів, Дніпро, Максимівка, Іванівка, Макарівка, Слобода, Гостомель, Баловне... Глядач побачить все скрізь і одночасно очима мами, дитини, військового, молодої удови, студента, старенької бабусі…

ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ФІЛЬМУ – ЦЕ ЗІБРАНИЙ ОБРАЗ – УКРАЇНСЬКА СІМ’Я, ЯКА ЖИЛА НА СВОЄЇ ЗЕМЛІ ТА НА ЯКУ НАПАЛА РОСІЯ

Дві години інтенсивної вражаюче сильної емоції, цілковитої залученості в дію, повний ефект присутності. І сльози з перших кадрів. Такі мої особисті враження від «Довгої доби». Бадоєв філігранно зібрав цілісну картину з двохсот годин різнопланових уривочків та емоційних фрагментів, вибудував логічні сюжетні лінії, розставив акценти, виокремив основні драматичні напрямки. 

У фільмі немає когось, хто веде сюжет – глядач сам з перших секунд перетворюється на зір і слух, ловлячи все, що відбувається на екрані. Ні, не на екрані – в реальному житті навколо нас. Ти ніби впритул до цього кіно, воно не відпускає, відлунює в тобі, загострює емоції, бо все ж це відбувалося і з тобою – це й твій досвід. А також це ще й фіксація злочинів росіян, гола правда про жахливі наслідки їхньої агресії, свідчення російської нелюдськості, з якою українці стикаються досі щоденно. І різноголосим рефреном лунають такі теплі і важливі слова: «ну чого ти плачеш, мамочко…», «тримайся», «люблю», «головне не падати духом», «ми все відродимо, відбудуємо», «ми сильні», «ми готові до всього», «ми всіх переможемо – ми це народ України».  

У «Довгій добі» вісім основних ліній, герої яких показані більш широко. Але відверті та правдиві історії всіх інших персонажів, що мають небагато екранного часу і згадуються побіжно – не менш важливі. 

«Головний герой фільму – це зібраний образ – це українська сім’я, яка жила на своєї землі та на яку напала Росія. Ця сім’я  відчуває страх, біль, лють і починає діяти. В сім’ї є втрати і є перемоги, і ця сім’я йде на все, аби вижити й бути на своєї землі. Саме таку драматургію я вимальовував для себе на початку роботи над стрічкою», – розповів нам в ексклюзивній розмові про свою стрічку режисер Алан Бадоєв.

«МОЯ КВАРТИРА НА ТРЕТЬОМУ ПОВЕРСІ… БУЛА», – ПРОМОВЛЯЄ ЖІНКА, І МИ ОПИНЯЄМОСЯ НА ЗГАРИЩІ В МАРІУПОЛІ

«Довга доба» починається з мирних кадрів: українці ще можуть безтурботно сміятися, подорожувати, радіти морю, ганяти на серфах і лижах, дбати про голлівудську посмішку, весело святкувати, народжувати дітей і бути впевненими в їхньому завтра. Але 24 лютого 2022 року починається наша нескінченна доба: вибухи, бомбосховища, випробовування, втрати, відвага, взаємодопомога, боротьба. 

Фраза: «Якщо я не виживу, то залишаю цей запис...» – страшна від усвідомлення сказаного. Коли таке говорить дитина, а позаду неї – вибухи – біль стає нестерпним. А український малюк це промовляє і записує на телефон. 

Коротко про географію фільму: 

Чернігів. Закохана пара милується з вікна лапатим снігом і сумує, що завтра на ранок буде дощ. Ні. Завтра на ранок буде… війна. Це нова жахлива реальність. Відтепер нас не буде засмучувати прогноз погоди. Будинок розбомбили. «Добре, що ми вийшли, а в сусідніх же квартирах були люди», – розпачливо каже дівчина. 

Біла Церква. Анна Коржова отримує квіти на річницю весілля від чоловіка Анатолія, який боронить країну. Але за кілька днів до цього вона вже отримала… похоронку, а букет коханий замовив напередодні загибелі. 

«Моя квартира на третьому поверсі… була», – спокійно говорить жінка і ми опиняємося на згарищі її оселі в Маріуполі. 

Іванків. Розстріляний на наших очах автомобіль, яким батько з сином вивозили собак. Вибухи. Крик розпачу: «Тату, терпи!», і він терпить скільки може, але стікає кров’ю, бо у нього вже немає ноги. Пес відмовляється відходити від свого загиблого господаря Олега Буланенка.  

Лисичанськ, Слов’янськ, Краматорськ, Авдіївка, Стельмахівка. Туди ми поїдемо разом з волонтером Денисом Христовим, щоб побачити очі стареньких, яких він на своєму бусі «Серьога» вивозив з їх розбомблених домівок. І почуємо спокійне й страшне: «Я нікуди не поїду. У мене вже нічого немає. Залишуся. Я все випрала, щоб чистенькою померти».

УНовій Каховці, Таврійську, Херсоні, Білозерці ми будемо серед прекрасних людей, які голіруч і з відкритим серцем йдуть зупиняти ворожу техніку з буквою «Z». І це на нас будуть наставляти зброю російські загарбники. А херсонська фотографиня Олена Іванова проведе нам екскурсію своїм любимим розтерзаним росіянами містом: «Танки в Херсоні... Ми вам не віддамо наше місто і нашу країну! Херсон – це Україна!».

Пліч-о-пліч з командиром спецпідрозділу «Стугна» Дмитром Ліньком ми опинимося просто там, де йдуть запеклі бої – на фронті, і до болю майже відчуємо на своїй шкірі турнікет на нозі тяжко пораненого бійця та сувору підтримку його побратимів: «Братан, ти сильний, ти зможеш! Уяви, як тобою буде гордитися твоя дівчина!». 

«Не запам’ятовуйте наших імен. Хочемо, щоб ви запам’ятали чи пройнялися нашою ідеєю» – ці слова екоактивіста Романа Жука, який з початком повномасштабного нападу пішов служити розвідником артилерійського взводу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, лунають у фільмі кілька разів. Але ми запам’ятаємо кожне ім’я. До війни Роман разом з дружиною боровся за збереження нашого довкілля, активно організовував волонтерські екологічні акції, зокрема, масове прибирання Вільшанського водосховища. Він загинув 26 травня 2022 року біля Запоріжжя.

«Попри все на світі, їм ніколи не вдасться вкрасти наші мрії, наше вміння любити. Ми й далі житимемо, чекаючи той час, коли знову будемо разом», – промовляє в фільмі слова вічного кохання Олена Жук. 

СТРІЧКА «ДОВГА ДОБА» –  ЦЕ ПЕВНИМ ЧИНОМ МОЯ СПОКУТА ПЕРЕД САМИМ СОБОЮ 

Ідея виникла у Алана Бадоєва одразу після відкриття трагедії Бучі. Він говорить, що тоді це його одночасно вразило до нестерпності, але і дало поштовх діяти.  

За словами режисера, після повномасштабного вторгнення, окрім розпачу від страшних подій, він відчув ще й розчарування у собі через колишню співпрацю з російськими музикантами. То чи вдалося йому вже відновити рівновагу всередині себе? Чи, можливо, створення цього документального фільму допомогло побороти внутрішню кризу і вийти з неї? 

- Саме так і є. Знову ж таки, режисер частіше за все відтворює теми, які турбують його, і через них поєднує себе з часом, в якому створює. Тому, стрічка «Довга Доба» –  це певним чином моя спокута перед самим собою. Я мусив пройти цей шлях, мусив відчути біль, щоб знайти себе знов.

Збираючи фільм, я і моя команда, ми йшли найважчим шляхом через реальні життєві дуже болючі історії, щоб і самим запам'ятати й залишити в історії біль і мужність України,– відповідає він. 

Основна виробнича команда фільму складалася з трьох людей: Алан Бадоєв – автор, режисер та продюсер; Яна Мазана – другий режисер та режисер монтажу; Анна Володавчик – головний редактор. Комунікація з героями стрічки відбувалася так: деякі файли приходили на телеканал «1+1 Україна», багато чого творцям фільму надсилали люди, деякі матеріали редакторка збирала в ручному режимі, їздила до військових та людей.

З ТИМИ ГЕРОЯМИ, ЩО ВИЖИЛИ, Я МАВ ЗМОГУ ЗУСТРІТИСЬ НА КІНОПРЕМ’ЄРІ У КИЄВІ, І ЦЕ НАДЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ – БАДОЄВ 

Алан намагався слідувати правилу документаліста – не спілкуватись з героями, поки буде змога, щоб максимально бути об’єктивним. Але десь вже наприкінці, коли потребувалися уточнення, він виходив на звʼязок з ними. І з тими героями, які вижили і яких вважає надзвичайними людьми, мав змогу зустрітись на кінопрем’єрі у Києві. «Я люблю їх всім серцем і дякую за довіру! Ми підтримуємо звʼязок і цей зв’язок вже на все життя», – щиро зізнається режисер.

Загалом робота над фільмом тривала півтора року. Спочатку відбирали історії героїв за ступенем їх розгорнутості й за тим, що чіпляло і не відпускало. Потім монтували кожну історію окремо і вже у фіналі поєднували їх всі, шукаючи місця спільного перетину за часом дії, за місцем і за сенсами. 

«Це нам дозволило не просто об’єднати людей, а вести розповідь з оглядом на 360 градусів і найголовніше – створювати художні ходи таким чином, аби вийти на головну думку всього фільму», – ділиться автор.

КОЖНИЙ ТВІР – ЦЕ ВИСЛІВ. НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ ЧИ ТО КЛІП, ЧИ ТО ДОКУМЕНТАЛЬНА АБО ІГРОВА СТРІЧКА

Як відомо, Бадоєв за освітою режисер-документаліст, але довгий час акцент у його діяльності був на кліпмейкерстві, телепродюсерстві, продюсерстві та режисируванні художніх фільмів. Запитую у нього, чи може статися, що після «Довгої доби» документальний напрямок стане основним у його подальшій роботі?  

- Режисура для мене – це як повітря, яким я дихаю. Але я завжди намагався не мати меж у жанрах. Кожний твір – це вислів. Не має значення, чи то кліп, чи то документальна або ігрова стрічка. Навіть ТВ шоу, якщо воно робиться як вислів, має свою цінність. Я підхожу до режисури, як до вміння формувати думку і розповідати історію. І дуже полюбляю обертати той жанр, який максимально ґрунтовно дозволяє працювати з часом та змістом події.

Я справді навчався на документаліста, і це завжди мені допомагає, навіть в ігрових постановках, бути максимально чесним і досліджувати час, у якому створюється той самий вислів. На цей час я вже планую нову роботу, але вона буде ігровою, більше того, мультимедійною.

- «Довга доба» доповнила досить великий масив нового українського документального кіно. А от яка ваша думка на рахунок доцільності вже зараз знімати художні картини про війну? 

- Я маю чітку позицію щодо цього! На мій погляд, зарано робити ігрове кіно на воєнні теми. Має пройти час, щоб не вийшло спекулятивно і зверхньо. Великі картини про війну завжди робилися з часом.

- Що було найскладніше у роботі над фільмом? 

- Кожного дня ми памʼятали, що працюємо з життям людей і навіть з його кінцем. Це дуже важко влюбитися в людину і втратити її протягом таймлайну. 

- Цей фільм більше про емоційну складову і рефлексію пережитого, чи він може ще й чомусь навчити глядача? 

- По-перше, цей фільм про жагу до життя, і цьому ми маємо вчитися кожен день. Але він і про страх, і про те, як його долати, про гордість, про єдність.

- Чи варто таке кіно показувати дітям, припустимо, підліткового віку?

- Тут потрібно бути обережним. Особисто я гадаю, що мушу продовжити дітям дитинство якомога довше. Але настане час, коли фільм для них буде необхідним: щоб знати, що таке ворог, що таке безкінечне зло…

ДО ФІЛЬМУ НАПИСАНО 24 КОМПОЗИЦІЇ, ЯК І 24 ГОДИНИ У ДОБІ ТА АНГЛОМОВНА ПІСНЯ-САУНД ТРЕК SOLDIER

«Довга доба» стала переможцем першого в Україні національного фестивалю документального кіно Cinema for Victory, на якому представили фільми, зняті під час війни. Під час нагородження член журі, відомий український оператор Сергій Михальчук, наголосив, що у «Довгої доби» не було людини його професії – тобто оператора-постановника, бо оператором виступив сам український народ, що унікально та дуже сильно спрацювало на результат. Режисер говорить, що для нього, по-перше, було за честь отримати нагороду з рук Михальчука та ще й почути такі слова. Але він завжди акцентує, що це не лише його робота, а їхня спільна з героями стрічка.

І якщо професійного оператора-постановника тут не було зовсім, то композиторів у «Довгої доби» – кілька. Як людина від музики, цілком логічно, що Бадоєв відразу розумів – фільм повинен мати «музичний синопсис», який не лише посилює емоційність, але й розширює доступність сприйняття якомога ширшої аудиторії. Навіть іншомовної – емоцію і музику розуміють всі (хоча звісно стрічка має англійські субтитри). 

Над музикою працював Євген Філатов, він написав 24 композиції, як і 24 години у добі. Поруч з ним працювала Катя Чілі. Музику до першого трейлеру написав композитор Євген Хмара. А Макс Барських створив англомовну пісню-саунд трек Soldier, в якій коротко зображено стан наших героїв та нас з вами. «Кожен з нас, хто бореться, військовий та охоронець своєї землі. І в нас, і за кордоном люди аплодують стоячи в такт цій пісні», – розповіла команда про відгуки українців та іноземців, які вже подивилися «Довгу добу».

КІНО – ЦЕ КАПСУЛА ЧАСУ, ІСТОРИЧНИЙ ДОКУМЕНТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ НАЩАДКІВ І, ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ДЛЯ СУДУ В ГААЗІ 

Вже заявлено, що фільм матиме закордонну прокатну історію і його спецпоказ у штаб-квартирі НАТО в рамках стратегічного засідання в Брюсселі напередодні 24 лютого 2024 року – тільки її початок. 

Автори стрічки планують охопити велику кількість країн і зазначають, що поширенням фільму займаються самі українці. Майже всі покази, що відбуваються на всіх континентах, проходять завдяки руху наших співгромадян, які самостійно домовляються про трансляцію в кожному місті, звʼязують команду з кінотеатрами. Також у промоції допомагають посли та дипломати. «І це тільки початок руху «Довга Доба», – впевнені творці фільму.

Важлива й благодійна мета – на цей момент фільм зібрав понад 1 млн 100 тис. гривень благодійних донатів. До цієї суми автори додадуть грошовий приз від премії Національного фестивалю документального кіно «Cinema for Victory» та кошти від закордонних переглядів і передадуть їх на допомогу тяжкопораненим військовим. «Щиро вірю, що зможемо допомогти хоча б одному військовому з протезуванням та відновленням. Бо одна людина – це вже життя!», – ділиться режисер.

На завершення додам, що, виходячи з назви фільму, до того, як я його подивилася, мені здавалося, що це будуть відео буквально з першої доби вторгнення, але тут все набагато ширше – «доба» як період, «доба», яка затягнулася на місяці.

«Стрічка закінчується фразою «Наша довга доба триває…». Бо триває війна. А події у фільмі закінчуються звільненням правобережжя Херсонщини. Тому що мені дуже хотілося показати надію та наші досягнення. Нам всім потрібна надія для сили й віри. Для мене «Довга доба» – це назва того, що ми переживаємо останні 2 роки, це український рух за історичну правду. Кіно – це капсула часу, історичний документ, створений навіки для нащадків і, цілком можливо, для суду в Гаазі. Подивимось», – впевнений режисер документального фільму Алан Бадоєв.

Будемо вірити, що саме так і станеться. Вірити і боротися. Наша спільна довга доба триває, але ми сильні, ми все зможемо і переможемо. 

Любов Базів. Київ       

Фото Дмитра Коміссаренка, надані командою фільму «Довга доба».