Як повернутися до життя після втрати чоловіка на війні: розповідає психологиня проєкту «Коханий, я живу!»

«Коханий, я живу!» — волонтерський проєкт психологічної допомоги жінкам, які втратили коханих на війні.  Ініціатива працює в Запоріжжі та пропонує групові заняття дружинам загиблих військовослужбовців. До проєкту вже долучилися три групи жінок, які вирішили розпочати реабілітацію після втрати. 

«Моя втрата — це біль всього мого життя. На жаль, після проєкту цей біль не зник і не зменшився. Просто я з ним потоваришувала, і тепер це моя невіддільна частина. Я ще не можу сказати “Коханий, я живу”, але вже і не плачу щохвилини й не хочу померти, як це було спочатку», — розповідає учасниця третьої групи Ольга. Під час проєкту вона змогла прожити свою втрату та свій біль. «Поки я існую. Існую заради коханого і заради нашої доньки, яка скоро побачить цей світ»,  — ділиться дружина загиблого. 

Як загоїти рани після втрати та чому важливо говорити про свій біль? Ми запитали в психологині проєкту Вікторії Геращенко.  

Чи правда, що переживання після втрати різні, а стадії переживання горя у всіх однакові? Які це стадії?

Переживання після втрати різні, але виміряти рівень переживань людини, яка зазнала втрати, неможливо. У кожного своя родинна/особиста історія — найбільше відчувається травматичний досвід «переходу родича (близької людини) у вічне життя». Цей слід може тягнути/тригерити людину досить довгий час і негативно впливати на процеси горювання під час настання нової травматичної події.

Процес дослідження стадій проживання горя почався дуже давно, ще з робіт Чарльза Дарвіна. Науковці минулого і теперішнього століття сформували певну кількість стадій, які допомагають прийняти факт смерті близької людини та пристосуватися до реальності без неї. Психологічна спільнота поділяє скорботу на такі етапи: шок і заперечення, гнів та образа, вина та нав’язливі думки, стани, страждання і депресія, прийняття і реорганізація.

Який період після втрати вважається найскладнішим?

Найгострішим періодом можна вважати перші дні, тижні травматичної події. Після них починається найскладніший період осмислення неминучості — втрата близької людини, сімейної структури, спільного з померлим майбутнього, можливості поговорити з ним, втрата безпеки та впевненості, надії, віри в себе.

На якому етапі ви починаєте співпрацювати з жінками, які втратили на війні коханого? Чи існує «оптимальний» час — умовно, місяць чи пів року після втрати?

Було б добре, якби всі жінки, які зазнали такої втрати, звертались одразу до психолога. На жаль, культура звернення за психологічною допомогою в нашій державі ще не достатньо сформована. Проте порівняно з початком війни 2014 року вона значно зросла. 

Звернення жінки на ранніх стадіях горювання значно поліпшує процес прийняття дійсності. Я здійснюю індивідуальний супровід до 4 місяців після втрати, а потім пропоную дружині загиблого взяти участь у груповому процесі — тоді вже в неї сформовані певні опори, більш-менш врегульований емоційний стан. У нашому проєкті «Коханий, я живу!» жінки, які індивідуально супроводжувалися психологом під час гострої фази горювання, здавалися більш відповідальними стосовно свого життя і поточних процесів, більш адаптивними до нових умов.

Як саме ви підтримуєте таких жінок? Чи бували випадки, коли жінка в процесі відмовлялася від допомоги?

У мене не було досвіду відмови жінки від моєї допомоги і в індивідуальному, і в груповому процесі. Переважно жінка одразу вирішує, чи вона хоче взяти участь, чи ні. Відмови від участі у проєкті були, але не в процесі активної фази проєкту, а ще до запуску групи. Жінки пояснювали мені це так: «Я вже справляюсь сама, можливо комусь це буде важливішим». Звичайно, я приймаю їхні рішення, але і розглядаю відмову як стратегію уникнення. 

Чи важливо говорити про свою втрату з іншими людьми?

Для того, щоб віднайти сили/сенс далі жити, говорити з іншими людьми необхідно. Людина в горі весь час перебуває в спогадах: і приємних, і не дуже. Спогади викликають відчуття сильної туги та провини за те, що в той момент не було зроблено щось важливе. Обговорюючи ці моменти з іншими, травмована людина знаходить пояснення тим чи іншим діям, словам, смислам. Це момент прийняття себе, свого права на прояв та реакцію.

Як рідним і близьким комунікувати з вдовами? І чого, навпаки, робити й говорити не треба, якщо хочете підтримати?

Для мене визначення «вдова» є тригерним словом, яке походить із СРСР і яке використовує країна-агресор. Тому жінку, у якої загинув чоловік, я називаю «дружиною загиблого». І в проєкті ми, опираючись на нашу історію, також називаємо дівчат «дружинами загиблих Воїнів». Для дружин це доречне визначення, яке не пригнічує, а гордовито звеличує статус української жінки, яка несе пам’ять про героя, захисника України.

Родичам, близьким, друзям, знайомим варто розуміти, що дружині загиблого необхідний час, для кожної свій, щоб опанувати себе в новій реальності. Тому підганяти їх швидше «включатися в життя», «перестати страждати», «не плакати» — недоречно. Краще за все спитати: «Чим я можу тобі допомогти?». Або сказати: «Я дуже хочу тобі допомогти, чи буде це прийнятним для тебе?». Це такі «я — послання», які завжди сприймаються травмованою людиною спокійно. Підтримуючи, не треба одразу казати про своє розуміння і ділитися своїм досвідом втрат. Краще за все — обійняти, побути поруч, послухати.

Чи кожній людині, яка когось втратила, потрібна розмова з психологом?

Не кожен може впустити у своє життя сторонню людину. Це завжди емоційне навантаження: страх виглядати слабким, страх турбувати чужу людину, страх того, що тебе не правильно зрозуміють. Але як психолог скажу, що розмова зі спеціалістом відповідної кваліфікації може бути допоміжною. Під час співбесіди для участі у проєкті я чую від дружин загиблих про те, що вони звертаються до психологів, іноді міняють їх — і це добре, це нормально знайти психолога, з яким комфортно, безпечно і продуктивно працюється. У груповому процесі дуже важливо знайти «коло спілкування» для тих, у кого немає поруч близьких. Так створюється певна психологічна родина, в якій можна безпечно розділити тягар горювання.

Чи правда, що час лікує?

Думаю, так. Але час для відновлення у кожного свій. Тому що у кожної жінки була своя унікальна сімейна історія, своя емоційна, енергетична прив’язка до партнера, свій всесвіт поруч з коханим. Пройде час — і сильна туга, розпач і сум перетворяться у світлі спогади, мрії про зустріч у засвітах.

Що кажуть учасниці проєкту?

«Я відчула зміни у своєму сьогоденні… Я почала трошки планувати, сміятися, щось робити, для мене особисто це значні зміни» 
Ірина, перша група

«Для мене проєкт "Коханий, я живу" став доброю подією наприкінці найгіршого року мого життя і вселив у серці надію на краще. Я чекала кожної зустрічі, тому що мені було комфортно і затишно перебувати в колі дружин Героїв, які мене розуміють як ніхто інший. Відчувати підтримку психолога Вікторії. Наша група мені взагалі сподобалася, кожна зустріч була теплою та душевною, і я безмежно вдячна організаторам за підтримку та цікаве дозвілля наприкінці кожної зустрічі. Проєкт вчасно з`явився у моєму житті, а дівчата та Вікторія з Яриною стали як рідні»
Вікторія, третя група

«Я вдячна організаторам проєкту "Коханий, я живу!" за допомогу у відновленні емоційного стану після втрати коханого чоловіка. Я рада, що взяла участь у проєкті, який допоміг мені почати жити, а не існувати. Кожна зустріч додавала сил» 
Юлія, друга група

«Цей проєкт, по-перше, допоміг мені чути та розуміти себе. Не відчувати себе винною за вираження різних емоцій і станів. По-друге, сформував остаточне бачення того, як мені далі рухатись, з якою, може, маленькою, але метою. Я дуже вдячна, що зустріла дуже розумних та сильних людей. Гадаю, що “життя триває" — це тепер не просто заспокійливі слова родичів та знайомих, а і правда, яку допомогли зрозуміти кожній жінці у цьому проєкті»
Катерина, друга група

«Спілкування з іншими дружинами полеглих героїв дає розуміння не самотності, не  покинутості, а ще — справжньої підтримки. Психологічні вправи допомогли знову навчитися себе відчувати й планувати майбутнє. Така підтримка насправді дуже необхідна жінкам, що втратили своїх чоловіків на війні»
Оксана, друга група

«Завдяки проєкту я стала більше уваги приділяти собі, своїм відчуттям, навчилася більш дбайливо ставитися до себе, стала більш відкритою до спілкування. Зараз у мене багато планів, які я починаю втілювати у життя. А ще проєкт "підсвітив" мені, що життя дуже різноманітне і багатогранне, і те, як ми його проживаємо, залежить від нас самих, тому треба більше усміхатися, спілкуватися та насолоджуватися ним. І взагалі немає нічого неможливого. Головне — вірити в себе»
Ганна, друга група

«Втрата коханого. Важко навіть писати такі слова, а проживати та відчувати їх на собі — дуже тяжкий іспит. Ми цей шлях проходимо, кожна по-своєму… Біль, порожнеча та "порожні" очі — здається, саме цим ми відрізняємось від звичайних дівчат. Хапаючись за можливість вилікуватися від свого горя, знайти відповіді на свої питання, я раптом побачила інформацію про проєкт "Коханий я живу!". Заповнила анкету і чекала...чекала першої зустрічі, бо дуже хотілося поділитися тим, що приховуєш від рідних і друзів. Бо не зрозуміють...або не знають, як правильно підтримати. Програма дійсно зцілююча. Ми мали багато розмов, яких уникали, і терапій, які давали волю емоціям. З`явилося розуміння понять "прожити", "пережити". У цьому проєкті було все. Ми і плакали, і сміялися, малювали, творили. І відпускали…»
Юлія, третя група

«Після загибелі чоловіка я була в дуже пригніченому стані та шукала підтримки, розуміння. Та тільки такі, як я, могли зрозуміти мої почуття. Так я потрапила на проєкт. Це мені дуже допомогло! Я могла говорити про свої почуття і не бути засудженою за свої емоції!»
Світлана, третя група