Травництво Старобільського краю як нематеріальна культурна спадщина України

У грудні минулого року до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України внесли «Традицію травництва Старобільського краю». Травники приходили на допомогу хворим ще в ті часи, коли професії «лікар» у сучасному розумінні не було. Сьогодні ця традиція майже втрачена, але є люди, які не просто пам’ятають про неї, а й далі використовують те, що напрацювали прадіди. Дуже багато травників жили на Старобільщині Луганської області, принаймні до війни та російської окупації. Про це Укрінформ поспілкувався із дослідницею історії та природи Луганщини, громадською діячкоюВірою Аннусовою.

ЯК ТРАВАМИ ЛІКУВАЛИ ВІД СКАЗУ

Віра Андріївна до російсько-української війни жила й працювала у Біловодському районі Луганщини. Слід зауважити, що в 2020 році п’ять районів на північному сході області об’єднали під егідою Старобільська, зокрема – й Біловодську громаду. А розповідати про травництво пані Віра починає ще із часів царату, коли був Старобільський повіт. Предки нашої героїні мають незаперечне право називати себе представниками саме старобільського травництва. Утім, свої знання і вміння їм доводилось застосовувати й доволі далеко від рідного степу.

- Почну з прапрадіда Патія Філіпенка. Узагалі Філіпенки лікували страшну недугу – сказ. Лікарі сьогодні кажуть, що це – невиліковна хвороба. Але дід Патій, баба Оришка, бабуся Настя – рідна сестра моєї бабусі – її лікували. Робили це молитвами, травами, різними природними матеріалами, – каже пані Віра.

Вона додає: родина Філіпенків придбала дзвони для церкви Покрови Божої Матері, що у Городищі, на гроші від проведення, кажучи по-сучасному, тренінгів із профілактики сказу.

Пані Віра переповідає щодо цього легенду (хоча, мабуть, бувальщину). Було так: на кінний завод на Луганщині колись приїжджав великий начальник. І розказував, що в один із полків забігли скажені собака й кішка, які перекусали й москалів, і коней, тож багато з них захворіло. Мовляв, викликали лікарів з Європи, а ті ніяк не могли впоратися, і цього начальника відрядили на кінний завод, щоби він попередив про біду. А на кінному заводі йому відповіли, що «у нас такої біди не буде, бо в Городищі є родина Філіпенків, і дід Патій за цим пильнує».

Після цього до Патія Філіпенка приїхала каретою висока делегація. Дід узяв свої трави, кристалічний нашатир, і повезли його під Москву, де він лікував від сказу.

- Ну, як лікував? За тієї хвороби під язиком утворювався пухир – водянка. Якщо та водянка не репнула, то людину можна врятувати. Якщо ж лопнула – ну то вже все. Може, то й казка, але він розповідав, що майже дві доби перевіряв солдатів і лікував безнадійних. Здебільшого пили траву та парили нею голову. А трава від сказу – з родини чини (сімейство бобових, – ред.), зацвітає разом із воронцями. От між воронцями й можна було її нарвати, – розповідає Віра Андріївна.

За словами співрозмовниці, дідусь, поки лікував, із ніг валився. І царевич за таку службу поклав його спати собі на коліна, адже боявся, щоб його не отруїли лікарі-заздрісники.

- Коли дід прокинувся, у нього запитали, яку нагороду він хоче за спасіння служивих. Пропонували багато чого, а він відповів: «Замовте молебень по церквах во здравіє мого роду». Та все ж один із чинів надів на Патія злиток золотих монет. І фактично завдяки цій нагороді родина Філіпенків вижила в голодні роки. Відламували ту копійчину золоту і на Ростовщині вимінювали на хліб, – каже пані Віра.

До слова, на Ростовщині голоду не було, хоча від Городища до найближчого ростовського села – півтора кілометра.

КОМУ ТРАВНИКИ ПЕРЕДАВАЛИ СВОЮ НАУКУ

Віра Андріївна розповідає, що в її діда Патія була велика родина, але він прискіпливо обирав, хто з дітей або онуків може збирати траву.

- По-перше, при цьому треба було правильно примовляти:

Господь ходив,

Зілля зародив.

Матір Божа походжала,

Цю траву поливала,

Нам на поміч давала…

Ці слова слід було проговорювати нескінченно. Мама і бабуся розповідали, що вже в роті пересихало, але якщо ти здавався, Патій тебе більше в поле не брав. Він передав свою науку моїй прабабці – Оришці Патіївні, про неї теж легенди ходять у наших селах: Бараниківці, Нижній Бараниківці, Зелеківці, – продовжує розповідь пані Віра.

Каже, що її прабабусю Оришку Патіївну висватали за мешканця Бараниківки, і відтоді в цьому селі з’явилася своя травниця. Пані Віра розповідає історію, що засвідчує авторитет травниці серед односельців.

- Коли селянського ватажка Івана Блоху з його товаришами порубали, хотіли викинути їхні тіла на скотомогильник. А церква ще діяла. Пішли батюшки просити: «Не робіть цього!». Та хто їх слухав! І тоді поїхали за бабою Оришкою. А вона саме лікувала одного з червоних командирів, якого кішка подряпала. Оришка приїхала й заявила: «Якщо не дозволите людей захоронити по-Божому, то я відмовляюсь лікувати вашого служивого. Ну, вб’єте ви мене, а ваш начальник помре в страшних муках». І ті здалися. Захоронили повстанців, правда, не на самому кладовищі, але поряд із ним, – переповідає пані Віра.

Каже, що її прабабуся передала вміння бабі Насті – найменшій дочці сестри її бабусі.

- Вона була дуже хворобливою, проте лікувати – лікувала. Востаннє зцілила бригадирку й ветеринара з Нижньої Бараниківки. Їх обох вкусив скажений собака, у медзакладі їм відмовили. Бабуся Настя хоч і не обіцяла одужання, але казала, що шанс є. Це були шістдесяті роки. І коли вилікувала, люди почали казати: «Ну що вона, та медицина, – ось баба Настя вилікувала!».

БЕРЕЩАНСЬКА ВОДА

За кілька тижнів до того, як у Біловодськ зайшли німці, на фронт забрали рідного діда Віри Андріївни – Степана, якому було близько 60-ти років. Його паралізувало під Сталінградом.

- Мого дідуся перевдягли у селянський одяг і, від села до села, переправили додому. Коли до Луганська зайшла Червона армія, дідуся відвезли в лікарню. А йому було гірше й гірше. Поїхала бабусина сестра та й каже: «Ну, нащо ви забрали? Його теща вже вилікувала б…». Баба Олена була владна, забрала дідуся додому. Привезли діда в Бараниківку, поклали. Лежить, недвижимий, тільки цигарки курить. А племінник його, Михайло, їх крутить. І тут привиділося Степанові, що зайшов у хату старець і питає: «Ти чого лежиш? Хай зяті сходять до криниці в Зелеківці, наберуть муляки й тебе в ній попарять. І траву пий, що тобі теща дає, берещенську», – продовжує пані Віра.

Додає, що після Благовіщення є свято берези – Берещення, або Марків день. Саме цього дня починають заготовляти лікарську сировину: бруньки, коріння, молоду кору.

- Зяті набрали з тієї криниці муляки, почали свекра парити. А баба Оришка одразу сказала, що треба його опускати в трав’яний відвар у шаплику – невисокій дерев’яній бочці. Родина була велика, приходили, клали дідуся на решітку й опускали в той шаплик. Ще його трав’яними спиртовими настоянками обтирали. Але, як казав потім дід, йому допомогла саме муляка. Спочатку пацієнт до стінки один крок зробив, потім два… Вреші-решт дідусь піднявся і дожив до 95 років, – згадує пані Віра.

ЛІКУВАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Пані Віра розповідає, що з дідусем копала для лікувальних справ коріння купини.

- Дідусь – із майстрових, вони виготовляли образи, діжки, прядки. Це – важка робота, і в нього дуже боліли руки, а спиртова настоянка допомагала зняти цей біль. А ще ми копали шамрай. Це коріння лікує захворювання шлунка, навіть виразку. Пам’ятаю, як тільки провела жінка сина в армію, приходить і каже: «Степане Гнатовичу, дайте хоч корінець шамраю, бо ж на перловку сина посадять – і повернеться з виразкою». На Трійцю рвали полин, реп’яшок, чебрець…

Згадує про село Кирносове на Луганщині, де росли лікарські трави

- Посередині села текла річка Березова – всі береги обсаджені вербами. Після верб йшли левади людські, сінокоси. Там крейдяні гори й улоговини, вкриті лікарськими травами: чебрецем, материнкою, реп’яшком. З-під білих гір – наша цілюща вода, галявини зі степовою суницею... Туди приїздили люди із легеневими захворюваннями, за літо стан їхнього здоров’я помітно поліпшувався. І один дуже багатий чоловік у подяку отому краю, який позбавив застарілих болячок і його самого, і родину, збудував у Кирносові школу з червоної верби, – розповідає пані Віра.

Віра Андріївна виросла на хуторі Бересток, неподалік згаданих сіл Городища, Бараниківки, Нижньої Бараниківки, Зелеківки.

- Хати в нас довгенькі були. От заходиш: спочатку сіни і там – вихід на горище. Далі ліворуч був вхід у світлицю, а праворуч – хлівець. Там тримали борошно, крупи, зерно, що на крупи йде; деякі дуже цінні знаряддя праці. І одразу в сінях висіли пучечки лікарських трав. Коли в нас, дітей, щось боліло, бабуся швиденько кору з верби нашугала, залила окропом, настояла, дала склянку – і все, наче ви випили аспірин. Люди були обізнані, – розповідає вона.

НА АЗОВ, ПО СІЛЬ

- У 1921-му селяни поїхали по сіль на Азов. Бабуся Ганна розповідала, що з її матір’ю в дорозі сталося. Вона з собою сина взяла. Приїхали, завантажились, вертаються. Додому і кінь швидше біжить, і віл поспішає. І в жінки впав від теплового удару волик. Стали вмовляти: «Продавай його, та поїхали». Брат поїхав, сіль перевантажили на інші вози, а мати залишилась із возом, з Корольком і з іншим волом. Ходить навколо вола, тужить… Тут підходить дідусь і каже, мовляв, допоможе. Зняв брилик – а під ним очеретяна трубочка, закоркована. Відкоркував, насипав собі в жменьку якоїсь сірої речовини – і за щоку Корольку. Як пішла в нього з рота слина! Брав дід ту слину й розтирав її між рогами. І молитовку читав – десь хвилин десять це робив, розтирав. Дивиться жінка, а у волика нога заворушилася. Так і піднявся, – розповідає пані Віра.

Каже, що та речовина – тополинка.

- На Трійцю є такий обряд: ставили куща, тополину і явір. Так от, з тополинки брали листочки й перетирали на порох. Він і рятував і худобу, і людей від теплового удару, – пояснює жінка.

* * *

Коли автор цих рядків надіслав Вірі Аннусовій фото рослин, які він бачив у степу на правому березі Донця, і спитав, чи можна її використовувати для лікування, відповідь була не дуже оптимістичною:

- Лікувальні властивості мають всі рослини. Тільки травники вже вимерли – нема кому консультації давати…

Михайло Бублик