Сертифікат аморальності

Примітивне, неосвічене, затуркане населення з відповідними потребами – це її електорат і влада зацікавлена в його збільшенні. Як тільки заходить мова про культуру, чиновники удають, що до них в кишеню заліз злодій і кричать "Ґвалт!". 

Розподіл бюджетних коштів на гуманітарну сферу відбувається лише з "відкатами", тому природно, що ті, кому вдалось щось отримати, діляться лише зі своїми та вважають це справедливим.

Висновок один – якщо ти це робиш, ти отримуєш сертифікат аморальності та безпринципності. Якщо відмовляєшся працювати на таких умовах – ти ніколи нічого не отримаєш.

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

Інститут репутації впав настільки низько, що ніхто цього вже не приховує. Ні автори проєктів, ні митці. У них є навіть формула на такий випадок: ви всі невдахи, відсталі та заздрісники, а ми успішні білі пусічки.

Ще донедавна це спрацьовувало – принижена людина ховалась у свою мушлю. Але оскільки війна трохи виявила сутність осіб із сертифікатом аморальності, то суспільство вже менше вірить подібним вердиктам, що  мають ефесбешне чи кагебістське походження. Зламати людину морально – це фішка каральних органів. Отже, слід чекати чогось новенького.

Як же нам зберегти націю, чия інтелектуальна і культурна еліта  знову програє на черговому етапі національного відродження і падає, як гниле яблуко до ніг ймовірного окупанта? Це Відродження вже називають "купленим" за аналогією до "розстріляного", трагедію якого подають зараз на тарілочці невибагливим споживачам наче тістечко, в міру калорійне та естетично привабливе. Дозволити відроджуватись – це спосіб виявити невгодних, аби потім їх позбутися. Стара методика старих імперців та комуністів. То хто тут відсталий?

"Розстрільні" списки мають не лише українці-агенти ворожих спецслужб, які є в кожному населеному пункті, а й ті, хто займає пости як офіційні, так не офіційні у сфері культури.

Читайте також: Де в нас культурний фронт?

Наш постколоніальний бомонд  за принципом "не пущать" теж уклав такі списки митців, на яких не можна писати рецензій, запрошувати на телебачення, брати в них інтерв’ю, кого не запрошують на міжнародні фестивалі, престижні книжкові виставки, кого не можна перекладати й чиї книги або твори  нагороджувати преміями. Тобто тих, хто не отримав сертифікат аморальності.

Списки укладає куратор. Якби це було чимось новим, то можна б було вважати теорією змови, але це старе, як світ. Люстрація навпаки. Тавро "націоналіста"  й досі жахає суспільство, якого  з пелюшок годують ненавистю до всього українського і захопленням усім чужоземним. Націоналістів навіть не намагаються купити.

Зараз я читаю чудову книгу Василя Горбатюка "Листи загубленого життя", роман про Павла Богацького — письменника, редактора, військовика. Павло Богацький був представником відродження початку XX ст. Йому та його колегам довелося власним коштом видавати українську альманахи, періодику. Звісно, російська влада не фінансувала ці проєкти. Але залюбки дала неабиякі гроші на російськомовне періодичне видання з проукраїнською тематикою. І в очі Богацькому члени редколегії просто сміялись називаючи його невдахою і заздрісником. А він кожну тяжко зароблену копійку вкладав у друк українських видань.  І коли почалась Перша світова війна, загинув на фронті за Україну.

Те саме відбувається й зараз, але замість російськомовного проукраїнського маємо космополітичне україномовне. З цього можна звісно посміятися і робити свою справу. Але Україні воно потім дуже дорого обійдеться. Ми зараз не знаємо, що робити зі зрадниками, колаборантами й ненависниками української мови, чи просто любителями "пожрать і поржать". Їх легіон, вони розкладають суспільство, і прагнуть кожному, що бодай має якийсь вплив, вручити сертифікат аморальності. А як  не вдасться, то просто загнати в комірчину і повісити на ній замок. Готовність до компромісів задля особистих амбіцій  об’єднує людей не в спільноту, а в зграю, що влаштовує полювання на тих, хто поза зграєю.

Читайте також: Зближення з історією

Блажен муж, що не йде на суд нечестивих.  

І ще одне. Як Павло Богацький не міг змусити "щирих українців" дати гріш на видання "Української хати", так і тепер ніхто з посполитих не квапиться підтримати проукраїнські видання, постановки, музику, виставки, і розчарована творча молодь подається на іноземні гранти й мусить дотримуватися вимог ліберальної цензури. І єдине благо, що не на російські.  Але тільки тому, що з Росією війна. Правда, позичають в Сірка очі, коли  бачать, що з грантів стирчать московські вуха.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.