Фільми на час Великого Посту

Зараз триває Великий Піст, тому ми утримуємося від перегляду легковажних і розважальних стрічок, зокрема комедій, віддаючи перевагу серйозним творам кіномистецтва, фільмам, які ставлять важливі екзистенціальні питання, часом намагаючись запропонувати ще й прийнятні відповіді на них. Позаминулої неділі це були "Страсті Христові" Мела Ґібсона, минулої – "Будьте добрими, якщо зможете" Луїджі Маньї, присвячений святому Філіппо Нері.

"Страсті Христові" я переглядав уже декілька разів, це один із моїх найулюбленіших фільмів. Божа сльоза, яка падає на грішну землю, де щойно розіп’яли Божого сина, завжди нагадує про чистоту релігійного світосприйняття юнацьких років, закарбовану в рядках: "Падає срібна мряка. Бог умивається. Плакав".

Ця сльоза не запитує нас ні про що, ні на що не відповідає, ні в чому не звинувачує; вона просто падає, стаючи пронизливим свідченням того, що й Богові буває нестерпно гірко та самотньо.

Тільки чому ж цього разу, цієї надто ранньої й надто гарної весни улюблений фільм так непокоїв мене і навіть дратував? Чому такими надміру болючими здавалися сцени насильства та катувань? На думку спадало, що режисер смакує ними, здобуваючи перверсійну насолоду від незліченних падінь Христа у бруд і пил єрусалимських вулиць (насправді, як свідчать Євангелія, він падав тричі). Чому саме тепер, за четвертим чи п’ятим переглядом, калюжі крові здалися надто натуралістичною деталлю, так само, як і ці моторошно великі цвяхи, що пронизують плоть Боголюдини?

Читайте також: Цей хлопець

Мабуть, у переміні сприйняття винна війна. Мабуть, це озиваються наші Бучі й Ірпені, де пролито стільки невинної крові – і кров та щодня продовжує падати. Ось уже одинадцятий рік поспіль.

Я більше не можу відсторонено сприймати вигляд людської крові, трактуючи його як естетичний феномен і символічний артефакт. Я не можу потай заспокоювати себе тим, що це тільки гра і червона фарба, створена спритними декораторами. У стримані й скорботні дні Великого Посту, в одинадцятий рік війни, яка знищує цвіт мого народу, я не можу бути герменевтом символів біди.

Адже кров – це таки кров. Сльози – це гарячі сльози наших осиротілих батьків, молодих вдів і дітей, яких ніколи не піднімуть до неба могутні батьківські руки. Жалі – це гіркі жалі...

Хтозна-чому, але замість сподіваного катарсису я додивлявся "Страсті Христові" з важким серцем і сухими очима. Наші серця обросли якоюсь недоброю товстою лускою, наші очі за час війни вкрилися полудою. Ці захисні шори не дозволяють нашим емоціям вільно, як колись, вихлюпуватися назовні. Може, це луска інстинкту самозахисту. Може, ця полуда – рятівна ілюзія, яка допомагає витримати неможливу реальність. Раніше від цієї реальності рятувало мистецтво. Тепер – тільки байдужість заціпеніння.

Читайте також: Війна як піст

Натомість фільм Луїджі Маньї, присвячений святому Філіппо Нері, якого часто називають Божим блазнем (як і святого Франциска Асизького, до речі) приносить несподівану розраду та втіху. Його ми теж переглядаємо не вперше, але цього разу він грає новими гранями, усміхнений мистецький діамант. Чудовий акторський склад, розкішний гумор і неповторний образ головного героя, створений Джонні Дореллі, добродушна, світла іронія щодо святого Ігнатія Лойоли та його (безмежно нудних, за щиросердим зізнанням Нері) духовних вправ. Зрештою, в якому ще творі ви побачите стількох видатних містиків і святих, зібраних за одним столом довкола запеченої індички?! Тут і Тереза Авільська, і Іван від Хреста, і Карло Борромео... Опікуючись безпритульними дітьми, святий Філіппо Нері приносить і в наше життя (бо хто з нас так насправді не безпритульний у цій долині сліз?) безтурботну дитячу радість, уміння цінувати кожну мить скороминущого життя, відважно чинячи спротив спокусам і пасткам злого духа. Божий плач обертається Божим сміхом.

Ти шукаєш тут, ти шукаєш там,

Але коли смерть забере тебе –

Що залишиться від твоїх бажань?

Суєта суєт!

Живіть радісно і просто,

Будьте добрими, якщо зможете,

Все інше – тільки марнота

І суєта суєт! –

натхненно виспівують обдерті дітлахи задерикувату пісеньку Анджело Брандуарді. З цього доброго, просякнутого радістю, співчуттям і любов’ю фільму ми довідуємося про основну євангельську вість анітрохи не менше, ніж із похмурих і кривавих "Страстей Христових". Хоча зрозуміло, що одне без іншого неможливе.

Тільки перейшовши через моторошну ніч у Гетсиманському саду, тільки вислухавши німування Слова на Голготі, ми зможемо вповні звідати радість воскресіння і відкуплення.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.