Як Амстердам відчуває травму війни у фільмі «Окуповане місто»: розмова з режисером Стівом Макквіном та письменницею Бʼянкою Стіґтер

Миколайчук OPEN — фестиваль глядацького кіно, який утретє відбудеться в червні в Чернівцях. Поза конкурсом на події покажуть документальні стрічки — зокрема, фільм оскарівського лавреата Стіва Макквіна. Він зняв картину, завдяки якій можна на 4,5 години потрапити на вулички сучасного Амстердама та вивчити досвід міста, дуже близький українцям та українкам. 

Стрічка досліджує спадок столиці Нідерландів, яка в 40-х роках минулого століття пережила окупацію та Голокост. Створювати фільм режисеру допомогла дружина — письменниця Б`янка Стіґтер, чия книга «Атлас окупованого міста, Амстердам 1940–1945» лягла в основу фільму. Творчий тандем працює не вперше. Б`янка також була продюсеркою найуспішнішого та оскароносного фільму чоловіка — «12 років рабства». 

ELLE Ukraine отримав можливість поговорити з подружжям про стиль фільму, а ще — про творчу команду, яка приєдналася до його створення. 

Зараз світ шукає новий спосіб говорити про нацистську еру. Зокрема, «Оскар» як найкращий міжнародний фільм отримала британська досить перформативна ігрова стрічка «Зона інтересу». Ваша спільна документальна робота  «Окуповане місто» також рухається у схожій перспективі — досліджує, як минуле, яке ми ніколи не можемо зрозуміти сповна, впливає на сьогодення. Ви мали таку мету?

Стів Макквін: Я виріс у Лондоні, в неокупованому місті, тому переїзд до Амстердама (де зараз живе режисер — Ред.) був для мене цікавим. Пам’ятаю, запитав Б’янку: «Для чого цей пам’ятник на розі?». І вона сказала мені, що там нацисти розстріляли 30 людей. Дивно жити в країні, яка була раніше окупованою. Для мене це було як жити з привидами. Увесь час відбуваються два наративи. Це уявлення про взаємодію сьогодення з минулим, живими й мертвими стало причиною створення фільму. Це було насінням майбутньої рослини для мене. І водночас Б’янка писала свою книгу.

І так, мені подобається такий погляд на це. Це всі типи минулого та сьогодення, що поєднуються. І рівною мірою це стосується вивчення минулого. Було дуже неприємно знімати фільм про окупацію та все заперечення, яке відбувалося, коли можеш побачити власними очима відродження фашизму, расизму та антисемітизму. Це нагадування про те, як можуть розвиватися події.

Б`янка Стіґтер: Я пам’ятаю, що, зростаючи в Амстердамі, ми з друзями грали на меморіалі «Жінки з Равенсбрюка» на Музейній площі, бігаючи між колонами, коли нам було 7 чи 8 років. Попри те, що в Амстердамі багато пам’ятників, меморіальних дощок і пам’ятних знаків війни, це може стати лише фоном — як дерева. Фільм знову активує історії — він дозволяє побачити людей, які використовують місто зараз, і почути, що відбувалося 80 років тому.

На додачу зауважу, що архітектура Амстердама сповнена споруд XVII та XVIII століть, тож це додає невидимий шар часу. Фільм насправді є зіткненням усіх видів минулого та сьогодення, що поєднуються разом.

Що стало поштовхом до написання «Атласу», Б’янко? Мабуть, це був досить довгий і наполегливий дослідницький квест, щоб з’ясувати, що сталося за понад 2000 різними адресами.

Б`янка Стіґтер: Це почалося, коли я вивчала історію, і мій тато запитав мене про те, як німці практично захопили Амстердам. Він запитав: «Як це насправді сталося? Вони просто подзвонили й сказали: “Віддайте цю будівлю нам?”» А я не знала цієї відповіді. Я почала шукати її, і все більше і більше цікавилася цим. Я виявила, що більшість місць, де відбувалися події під час окупації, більше невідомі. І перше, що зникло, — це те, де в місті були злочинці, тому що пам’ятників їм, звичайно, немає. Тож я задумалася, а де окупанти? Як організували Голокост в Амстердамі? Де були учасники опору?

Я опублікувала маленьку версію «Атласу» у 2005 році, і тоді у Стіва вже була ідея зняти фільм. Потім я ще п’ять років працювала над розширеною версією. Я ніколи не припиняла дослідження. У 1940 році в Амстердамі проживало 800 000 людей, тож є 800 000 історій. Це настільки захопливо, що Стів уже думав про знімання фільму у 2005 році. Це чудово, тому що є так багато резонансів у тому, як у фільмі в реальному часі відображається вплив пандемії. У 2020 році зовнішній вигляд Амстердама змінився — мабуть, так, як не було з 40-х років. Воно стало містом-привидом, де досі панує напружена атмосфера, з якої можна розкопати привидів минулого, і час, здавалося, застряг.

Фільм має масштаб опусу. Це понад 4 години, сміливий вибір, але він міг би не подіяти на глядача так само, якби був вдвічі меншим. Емоційна вага фільму полягає в накопиченні цих історій, у тому, як вони накладаються на себе та на зображення. І є щось у тривалості, що змушує глядача пройти власний процес усвідомлення, що є ще однією темою фільму. Це було частиною ваших намірів?

Стів Макквін: Це мала бути подорож. Я відчув, що мені потрібно приділити час, щоб ознайомити глядача з процесом оповідання, і коли вони все більше й більше його розуміють — щось вмикається. Ви ніби переходите в інший режим, і це нормально дрейфувати туди й з нього. Коли ви знімаєте фільм, він повинен говорити вам, яким він має бути. І в якийсь момент я зрозумів, що цей фільм не може тривати лише дві години. Потрібен час, щоб ознайомитися з відчуттям міста, і для цього має бути місце. Це дуже відрізняється від перегляду доків з інтерв’ю, наприклад.

Б`янка Стіґтер: Я також думаю, що коли фільм такий довгий, ти набагато краще усвідомлюєш, як багато було пропущено. Ви розумієте, наскільки велика історія і що ви ніколи не можете знати все.

Як ви співпрацювали з Леннертом Гіллеге, вашим голландським оператором?

Стів Макквін: Леннерт неймовірний. На початку ми багато говорили про мою філософію, тому що стандартний спосіб знімання документальних фільмів не для мене. Мене цікавить можливість і пошук моменту. І це стосується довіри, очікування та вміння якось бачити щось до того, як воно станеться, і бачити докази речей, які невидимі. Це майже як філософія Майлза Девіса (одна з найвідоміших постатей джазу XX століття — Ред.), де мова йде більше про тишу між нотами, ніж про самі ноти. І це те, чого я прагнув у цьому фільмі. 

Моє рішення знімати на 35-мм плівку було ключовим у цьому процесі. Я хотів, щоб кожна мить була на рахунку. Ніщо не може бути незначним. Для мене це дуже ритуальний і обережний процес, тому що я не люблю витрачати плівку. І ми не знімали «Окуповане місто» в цифровому форматі, тому нам довелося бути надзвичайно точними та зосередженими. Леннерт усе це отримав і перевершив мої найбільші надії.

Чи змінило знімання ваше бачення міста?

Стів Макквін: Я ніколи більше не побачу Амстердам таким же чином. Це місто, яке пережило багато насильства, але в ньому також є багато надії. Один випадок, який висвітлюється у фільмі, — це те, що значною мірою втрачено для нас у Сполучених Штатах, і це вражає: голодна зима, коли тисячі замерзали та голодували в промислово розвиненому місті. Це здається важливим для голландського досвіду.

Ви все ще відчуваєте цю травму в місті?

Стів Макквін: Ну, наприклад, мати Б’янки прагне не витрачати їжу. Якщо вона бачить, як її онуки граються з їжею, вона впадає в оману, тому що пережила голодну зиму.

Б`янка Стіґтер: Саме так. Ви не бачите, де вона жила у фільмі, але це є в книзі, і хтось одного разу сказав, що в будинку, де вона виросла, «навіть миші були голодні».

У фільмі немає адреси на вулиці Прінсенграхт, де переховувалися Анна Франк і її сім`я. Чому ви вирішили її не показувати?

Стів Макквін: Показ цього додатку для мене був би статичним моментом. Зараз це музей, одна з найбільш відвідуваних туристичних визначних пам`яток Амстердама.

Б`янка Стіґтер: Секретний додаток є в книзі. Але те, що ми не показуємо ту адресу, є заявою про стиль фільму. Він не енциклопедичний, а імпресіоністичний. Більшість адрес, які є в книзі, відсутні у фільмі, і книга, звичайно, також не є повною, бо це просто неможливо. Щороку з’являються нові історії. Але у фільмі є цитати з її щоденника. Вона така неймовірна письменниця.

Яка була ідея розповіді? Слова передають страх і небезпеку в атмосфері, але це зроблено в дуже прямому, приглушеному стилі. Немає жодної драми, але проста подача чомусь робить ці події миттєвими та реальними.

Б`янка Стіґтер: Я намагалася написати текст якомога більш правдиво в книзі. І я хотіла, щоб так було і в оповіді фільму. Факти можуть говорити самі за себе. Тому розповідь має бути максимально стислою, щоб усе судження, незалежно від ситуації, залишалося за глядачем.

Стів Макквін: Мені подобається, що голос має майже фоновий тон. Я думаю, що це допомагає глядачеві намалювати власні картини у своїй свідомості, тому що на них не робиться жодного особливого акценту чи драматичного нахилу.

Як ви прийшли до роботи з британським віолончелістом і композитором Олівером Коутсом («Після сонця»/Aftersun) над музикою?

Стів Макквін: Я був в універмазі, де лунала музика, і я подумав: «Що це? Це дивовижно. Це було б чудово для нашого фільму». На щастя, я був із другом, у якого на телефоні був Shazam. Такого зі мною ніколи раніше не траплялося, коли я повинен був одразу знати, хто написав музичний твір, і це виявився Олівер. На той час, я думаю, він написав лише одну музику до фільму. Отже, я показав йому фільм, у нас була одна розмова, і він просто одразу почав це робити. Він дуже інтуїтивний і досить особливий. Що мені подобається в його музиці, так це те, що вона дійсно переносить минуле в сьогодення. У тому, що він робить, є пошук майбутнього, але ви відчуваєте, що воно просякнуте історією. Його музика має сталу якість, але також є імпульс до дослідження та експерименту. Зараз, здається, усі женуться за Олівером, але я не мав уявлення, хто він, поки не почув його в магазині. Тож це була неймовірна річ.

Перегляд стрічки вже можна запланувати — отримати абонемент на Миколайчук OPEN за посиланням.

Авторка: Єлизавета Сушко