Що таке гіперконтроль, або як довіритись життю

Уявіть собі таке: ви пливете найпрекраснішою річкою у світі, навколо чудові краєвиди, на берегах ростуть великі дерева, цвітуть квіти, співають пташки, перелітаючи через річку, водичка прозора, в ній видно всіх мешканців річки, десь промайнула, виблискуючи золотою спинкою якась чудернацька рибка, біля берегів цвіте латаття, та чарівні кущі із рожевими квітами. Небо надвечірнє, перегортає синє бузкові фарби, лагідно торкаючись вашого обличчя теплими літнім промінням. Вам має бути затишно та цікаво, все навкруги потребує довіри та споглядання…

Але замість цього, ваше тіло напружене, невидимий шлейф тривоги вимагає спостерігати не пейзаж, а його складові, ви вдивляєтесь в кожний кущик, переводите постійно погляд з одного берега на інший, реагуєте на кожен звук чи зміну забарвлення неба, вода здається темною і ви уважно пильнуєте, чи не має там чогось того, що вам не відоме.

Замість затишку та відчуття безпеки, ваша нервова система, аналізує кожен клаптик простору, замість краси пейзажів, вона бачить лише фрагменти які потребують пильної уваги, замість краси та насолоди, вона зчитує оперативні дані, не даючи вам зібрати в спогади всю неймовірність життя навкруги, яке потім дасть натхнення, глибокий сон, зігріє в сумні часи. Непомітно, рух мальовничою річкою перетворюється на тортури контролем, витримкою та страхом.

«Бажання все контролювати народжується ще в дитинстві, часто «потрапляє» в нас із молоком матері,  оминаючи нашу волю», — говорить психологиня Єлизавета Птиця.

Дитина пізнає світ, тільки повністю у нього занурюючись. Вона не знає ще страху, відповідальності, небезпеки, образ, складних почуттів, обману та зради — все занадто цікаве, вона повністю довіряє світові. На превеликий жаль, часто буває, що гіпертривожні, які самі всього бояться, або нарцисичні батьки, які сприймають дитину як продовження самого себе,  дозволяють нам маленьким пізнавати світ тільки через призму свого світогляду, страхів, або бажань. Саме тоді, в дитинстві, ми в перше чуємо: «не йди, не лізь, втонеш, вдаришся, впадеш, в тебе не вийде, нікому не довіряй, сам або сама винна, там не безпечно, це погано, він не добрий друг, будь зібраною або пильним, не осоромся, будь відповідальним за свої вчинки, все залежить тільки від тебе».

Бувши малими дітками, чи то підлітками, ми спостерігаємо відносини між мамою та батьком, як що родина не повна або не має добробуту, ми самі того не розуміючи, несвідомо всмоктуємо деструктивні сценарії та особисте ставлення одного з батьків до протилежної статі, до батька чи мами, які пішла із родини, до того, як проходять сварки і як розв`язувати проблеми в сім`ї, як та якими емоціями реагують батьки на зовнішні обставини, і саме тоді, вже робимо висновок, що життя — це суцільний ризик та небезпека.  

Так з’являється несвідома програма, що «світ жорсткий і несправедливий». Гіперконтроль інтегрується як захисна програма, також через не здатність справлятись із власними почуттями, особливо тоді, коли ми, ще юні та не зрілі, залишаємось сам на сам із першим коханням, поразкою, зрадою, будь-яким складним досвідом, який народжує так багато питань, а відповідей немає.

Важливу роль в правильній та безпечній обробці почуттів грає близьке оточення, якщо ми, малими, мали підтримку і було до кого прийти в розпачі, опинившись в психічній небезпеці, тоді ми не ставимо купу червоних сигнальних маячків, на своїй «злітній смузі» в доросле і велике життя. Як що сталось так, що близьке оточення було холодним, тривожним, відштовхувальним, або ще гірше, хтось із батьків був не стабільним і міг вибухнути гнівом або покаранням в будь-який момент, на будь-який наш вчинок, без пояснень — ми стаємо тими самими дорослими. 

І теперь ми мусимо тримати під пильною увагою, міцним контролем, щоб не сталось лиха, не отримати міцного удару в наше его, не втратити любов, не викликати гнів. Ми контролюємо все, що відбувається навколо, все, що робимо самі чи близька людина, або вгадати що буде далі, в надії підкласти рятівну «соломку» у вигляді прогнозування наперед, або ще гірше, взагалі полишитись бажання кудись рухатись і розвиватись.

«Величезний мінус гіперконтролю — це великі витрати з боку нашої особистості. Це відчуття можна порівняти із постійним статичним напруженням, яке забирає на себе, щоб продовжувати роботу, наші бажання, сон, лібідо. Ми буквально все відчуваємо як через папір, тобто прісним і просто існуючим», — пояснює Єлизавета Птиця.

Жодного задоволення від життя тут не може бути, бо «сигнальний маячок» гіперконтролю потребує сотню тисяч ват, на все інше вже не вистачає внутрішнього світла. Звісно, гіперконтроль потребує опрацювання в терапії із психологом, тренером, коучем. Але що ж можливо зробити самостійно? Дозвольте  запропонувати невелику, але дуже дієву вправу, як може розвантажити вашу напруженість у невизначеності, а надалі, як що робити це на постійній основі, надасть вашим нейронним зв’язкам прокласти інший шлях до майбутнього, оминаючи стару «злітну смугу».

На білому аркуші паперу напишіть шість запитань:

1. В чому моя проблема або задача? Деколи тільки описавши на папері проблему, зачитавши її собі в голос, половина проблеми вже зникає.

2. Що доброго, позитивного вам спадає на думку, коли ви споглядаєте на описану вами вище проблему або задачу? Завжди, навіть у суцільному мороку, є те, що зігріє, є те що добре, дозвольте собі самі сміливі думки, навіть як що вони уводять вас від основного питання.

3. Який найгірший сценарій розвитку подій і яка взагалі вірогідність того, що він станеться: висока, середня чи низька? Дозвольте собі написати найстрашніший сценарій у найтемніших фарбах, де все летить шкереберть і все виходить з-під контролю. Можливо їх буде декілька. Зробіть паузу на 15 хвилин, залиште запис, пройдіться по кімнаті, з’їжте солоденьке чи подивіться улюблений уривок фільму. Далі поверніться і ще раз перегляньте на рівні вірогідності — у  99% вони зміняться.

4. Який ідеальний сценарій розвитку ситуації яка вас турбує? Пофантазуйте про нього, уявіть і опишіть. Порівняйте з пунктом №3 і ви відчуєте певний спокій і наближення до самого вірного і безпечного розвитку подій.

5. Опишіть перепони які вас розділяють від того, що ви наразі відчуваєте, чи віддаляють, не дають можливості втілити бажаний сценарій розвитку подій. Ви побачите, що основними перепонами будуть емоції, тривога, страх, невпевненість, але не реальні не можливі перепони.

6.   На що конкретно, ви можете вплинути, щоб втілився ідеальний сценарій? Після п’яти пунктів у останньому, шостому пункті, ви вже опинитесь полишені тривоги та надмірного контролю. Перевага цього пункту, надзвичайна, опис того, на що ви можете вплинути — буде ще і реальним планом дій! Звісно, не всі ситуації вирішуються так безпечно і легко, але починаючи з таких дій, ми зможемо потрошку повернути нашого внутрішнього дорослого, до тієї самої маленької дитинки, яка так тривожно досі живе у нашій душі та так потребує підтримки із майбутнього.