Ігри престолів і… трішки капучино

Така назва статті, можливо, більше пасувала б до теми нещодавньої зміни керманича київського театру Франка. Або можна було б написати про більш вічну тему — інтриги талановитих акторських кланів у боротьбі за театрально-режисерську першість, але цими ігрищами нехай займаються інші дослідники. Моя ж прискіплива увага спрямована до «престолу», того, який залишив для нас у культурі видатний німецький драматург Фрідріх Шіллер. І до того «престолу», який холодного квітневого тижня гучно презентував публіці режисер Іван Уривський у виставі «Марія Стюарт».

Талант Уривського заслужено затребуваний багатьма театрами України. Його режисерський почерк мріють вписати у свої афіші настільки сильно, що буквально шикуються в чергу, як глядач за квитками на «Конотопську відьму». І саме непересічне осучаснення класики привело Івана на режисерський «престол».

Напередодні прем’єри театр Франка зробив широкий жест, запросивши на два покази-прогони всіх охочих. Журналісти, блогери, телеведучі та родичі акторів, задіяних у виставі й не тільки, заполонили залу майже до люстри. Й дуже швидко ці активні перші глядачі після кожного допрем’єрного дня завірусили в соцмережах відгуки про нову прем’єру Уривського. Чого там тільки не писали! Сильно, трансгресивно, стильно, новий бестселер, красиво, легенда, ентропійна вистава, напружено, пристрасно… Навіть про те, що це — насолода для очей естетів, декаданс у чистому вигляді. Згодом стало зрозуміло, що не інакше, як відьомські чари подіяли на публіку настільки потужно: навіть назвою кризового явища та занепаду в мистецтві й культурі кінця ХІХ — початку ХХ століть (з французької décadence — «занепад») позитивно охрестили новоявлене режисерське творіння. Надмірна експресія вистави додала загальних «ура» й після другого прем’єрного дня. Хоча відгуків будуть іще тисячі, й усі вони залишаться в небутті соцмереж. А висока класика — п’єса, що захоплює увагу протягом не одного століття, — залишиться «живою» навіки.

У п’єсі Шіллер не претендує на достовірне відтворення історичних фактів. Драматург, як відомо, дуже ґрунтовно вивчав життя-буття двох королев-антагоністок і свідомо зробив їх молодими красунями до 30 років. Нині його звинуватили б модним словом «ейджизм», адже королевам насправді було 44 (Марії) та 53 (Єлизаветі). П’єсу автор писав довго, прискіпливо й зрештою резюмував, що створена ним трагедія «має поетичну мету, тобто вона виставляє дію для того, щоб зворушити і зворушенням дати насолоду». Почуття та мораль тут важливіші за політику й інтриги.

Театр Франка до прем’єри анонсував, що їхня вистава також буде без претензій на повне відтворення п’єси. Глядачів ніби попередили, що це буде «позачасова історія внутрішньої боротьби та двоїстості сутності людини». Всюдисущі інсайдери майже за місяць до прем’єри уточнили, що ця історія буде про моду, бутик із естетикою чи то кліпу, чи то кіно.

З вісімнадцяти героїв п’єси й масовки у вигляді дворян, варти, придворних і слуг Уривський у виставі залишає тільки вісім. Скорочувати текст і не давати права на сценічне життя багатьом персонажам — це режисерський привілей і свобода, а ось вводити до високої класики примітивну буденність — мало б бути табу. Хоча й цьому можна знайти виправдання.

Кого немає у Шіллера, а є в Уривського — то це героя на дивне наймення Хтось. Чого немає в Уривського, а є у Шиллера — визначення жанру. За драматургом це трагедія, за режисерським задумом, на мій глядацький погляд, — це новий жанр «щось». Ну, а справді, якщо є Хтось, то ж десь має бути і щось. Хоча, більшість сучасних режисерів, вважають, що жанр — це нікому непотрібний архаїзм. Ось, як хочете, так і визначайте. Значить, таки буде «щось».

Хтось (на прем’єрному показі — у виконанні Івана Шарана), який до початку вистави, коли більшість глядачів заповнила залу, вештається перед театром. Запізнюється чи забув, що сьогодні грає, подумаєте ви. Ні. Це вже початок вистави, а точніше — умисний режисерський перформанс для тих глядачів, які постійно запізнюються.

Інша частина дворового перформансу, якого не побачать глядачі, котрі прийшли вчасно, — поява в спортивному авто, та ще й із особистим водієм іншої дійової особи — Француза (Михайло Дадалев). Це дає зрозуміти, що приїхала важна (не читайте «важлива») персона, яка дозволяє собі з’явитися не тоді, коли треба, а тоді, коли вона хоче.

Непунктуальні глядачі настільки дістали Уривського, що на початку цього року він опублікував у соцмережах звернення до них із простим і зрозумілим проханням прийти вчасно й вимкнути звук на телефонах. Вочевидь, звернення не дійшло до адресатів, і режисер вирішив діяти буквально — ввести до вистави персонажа, який увійде до глядацької зали з «причиною запізнення» — паперянкою капучино й персонально проситиме глядачів вимкнути телефони, адже для Когось дуже важливо, коли можна вловити момент спокою.

Западає тимчасова тиша, й глядач опиняється в місці, яке мало нагадує обіцяний бутик — нішевий простір для обмеженого кола VIP-клієнтів. На сцені — простір кімнати з бічними стінами сірого кольору (художник-постановник — Петро Богомазов), посередині за склом у замкненому просторі — Марія Стюарт (Анжеліка Савченко). Прозора конструкція — місце королівської несвободи — дає змогу Марії маніпулювати й отримувати бажане від усіх, хто потрапляє в її поле зору. Якби ця полонянка забажала, вона могла б бути вільною і спокійно зняти з ноги сучасний електронний ґаджет для злочинців — браслет. Але є одне «але» — Єлизавета (Тетяна Міхіна). Вона — володарка ситуації й долі Марії. Її місце над невільницею — площадка з промовистими літерами CROWN. Така нехитра сценографічно-лінгвістична «загадка», літери якої миготять і гаснуть, як відомий «конотопський хрест». Залишається CROW. І ворона тут ні до чого, бо саме так перекладається це слово з рідної мови Єлизавети. Ця CROW-КРОВ — свідчення того, що вистава розрахована на українського глядача й усе потрібно сприймати буквально та умовно водночас.

Відчуття дежавю нависає над глядачами протягом вистави, як Єлизавета — над Марією. У «Марії Стюарт» Уривський застосовує чимало режисерських знахідок із інших вистав і має на це повне право. Тут є щось і від «Конотопської відьми», і від «Підступності й кохання», і від «Калігули», і навіть від «Трамваю бажання» та «Хазяїна». Але є тут і дещо нове, раніше не притаманне Уривському, — загравання з глядачем так, ніби окремі мізансцени — «театр у театрі» — насправді поставлені за відомим і політично-випробуваним українським принципом — «по приколу». Тут ми граємо, тут не граємо, а тут просто поспілкуємось із глядачем. Трагічний момент викликає радість і сміх у більшості, а в прихильників Шіллера — біль і сльози.

Перша дія вистави в повільному темпоритмі посилює момент бажаного режисерського спокою. У кожного з героїв — власні егоїстичні проблеми, взаємодія є вимушеною, водночас — і це парадоксально — всі акторські роботи блискучі. У режисерському протистоянні двох королев немає жертви й ката. Обидві вони — не більше, ніж дві слабкі жінки, тому що нещасливі й приречені, кожна по-своєму.

Страждають не лише дійові особи на сцені, а й деякі глядачі в залі. Надзвичайно гучна музика додає тріщин будівлі театру та глядацької глухоти першим рядам партеру. Щодо тексту Шіллера, який періодично ще й шепочуть і забивають музикою, це — звукорежисерський злочин.

Усе дійство «Марії Стюарт» — не більше, ніж сценічний обман, який на хвилі популярності сприймається як «нове прочитання класики». А де ж тоді інше (менш нове) прочитання? «Марія Стюарт» — це багатий літературний матеріал, який має бідну сценічну історію. У київському  Молодому театрі була спроба постановки королівських розбірок під красивою назвою «В моїм завершенні — початок мій» (режисер — Станіслав Мойсеєв). Тоді королева Марія була в образі «королеви» Помаранчевої революції — Юлії Тимошенко. Але це — інша й уже забута історія, яка теж була даниною моді та популярності.

Мода буває безглуздою, як, наприклад, картаті сумки «Баленсіага» за тисячі доларів. Ті, що на вигляд ідентичні базарним «родичам» за кілька десятків гривень. Але це ж мода. Це не завжди гарно, зрозуміло чи виправдано, як і сцена диких танців Марії перед невідворотністю страти. Дискотечні припадки — теж данина модним тенденціям останніх вистав.

У бутику, чи то шоурумі Єлизавети в другій дії власна мода — персонажі дефілюють залом у чудернацьких костюмах і перуках. Умовність тут задіяна на повну силу уяви художниці по костюмах Тетяни Овсійчук. Дизайнерсько-перукарської гармонії шукати не варто, як і відсилки до єдиної епохи, стилю чи напряму.

Візуал вистави в другій дії явно заворожує глядачів, як і відомий принцип «по одежі зустрічають». А як тоді проводять?! Проводжати насправді нікого не потрібно, кожній королеві режисер визначив свою долю, але не широкий шлях, а замкнений простір скляної в’язниці. Один на двох так, як вони історично вписані в історію, — нерозривним тандемом. Марія залишається стояти поруч із Єлизаветою у вигляді обезголовленого манекена, а вже єдина володарка трону Єлизавета — хоч і жива, але почорніла від горя, відомого лише її темній душі.

І все ж таки на завершення повернуся до початку — п’єси Шіллера, де є історія трагічної долі двох королев. Історія, яка може зворушити і зворушенням дати насолоду. У режисерській грі престолів насправді немає Шіллера, але там точно є капучино та бажання сподобатись.