Як імперія намагалася перетворити Київ на російське місто. Та чи їй це вдалося?

З початком великої війни українці остаточно перестали оглядатися на російську культуру, вимагаючи перепочинку від неї для всього світу. Погляд громадянина все частіше зупинявся на слідах українського – в розмовах, текстах і культурних подіях. Війна України за екзистенцію лише посилила інтерес до своєї історії. З’явилася гостра необхідність розвивати автономний дискурс про минуле – як протидію привласненню української спадщини російською пропагандою зокрема.

У 2022 році Київ вкотре підтвердив свій статус столиці, ставши одним із центрів українського спротиву російським агресорам. Сьогодні в екскурсії на Майдані незалежності школярам розповідають про три ключові події політичного життя нової української держави – Революція Гідності, Помаранчева революція, Революція на граніті. Всі вони мали місце в центрі Києві. Водночас ще на початку двотисячних у локальних описах міста можна було відчути сліди провінційного дискурсу.

Свідоме зросійщення української столиці з різною інтенсивністю мало місце упродовж кількох століть. Нейтралізація такого впливу передбачає аналіз способів його створення.

Як українці допомогли Московії стати Російською імперією

Навряд чи хтось в Україні сьогодні серйозно сприймає міф про «Київ як мать городов рускіх» та братність трьох народів. Утім, повне викорінення дії цього міфу можливе лише за умови визнання власної історичної причетності до його створення.

До XVIII сторіччя Московське царство ніяк не ототожнювало себе з Київською Руссю. Лінгвістичне привласнення Московією спадщини Київського князівства дослідниця Ева Томсон у свої книжці «Трубадури імперії» називає однією з найбільших містифікацій в історії європейської культури. Але саме це привласнення в очах російських загарбників сьогодні слугує виправданням агресії проти України.

У 1721 році нову назву для Московського царства для тодішнього царя Петра І вигадав Феофан Прокопович (1681-1736), випускник і ректор Київської академії. В основу новотвору він поклав греко-візантійську назву Русі – Ρωσία (Росія). Насправді руськими, русинами, рутенцями чи малоросами в той період зазвичай називали себе саме українці, а назва «Мала Русь» зовсім не мала відтінку меншовартості. Її коріння лежить у візантійському звичаю характеризувати території ближчі до Візантії як «менші» або «малі», а більш віддалені – як «ближчі» або «великі». До прикладу, Мала Греція розташовувалася навколо Афін, а Велика Греція – це те, що додавалося до неї згодом. Те саме стосується і Мало- та Великопольщі. По суті Велика Русь є околицями Малої Русі, а не навпаки.

Під час Переяславської угоди 1654 року Богдан Хмельницький, потребуючи московських царів для боротьби проти Речі Посполитої, погодився присягнути на вірність цареві (без присяги у відповідь і навіть без присутності самого царя). Як наслідок, московський цар змінив свій титул на Всея Великія і Малия Русі.

Після розгрому Карла XII та Петра Мазепи під Полтавою (1709 рік) Петро I отримав титул імператора всеросійського. Зруйнувавши Батурин, резиденцією гетьманів Лівобережної України, Петро І зумів привласнити спадщину всіх Малої, Білої та Великої Русі.

Поступово назва Мала Русь і термін «малорос» почали поширюватися в українському урядовому листуванні, хроніках і літературі. Згодом вони почали набувати лайливих конотацій, характеризуючи незначущість і провінційну відсталість.

Хоча насправді до другої половини XVIII століття Україна була значно освіченішим суспільством. Ба більше, саме Україна стала джерелом класичної науки та європейських впливів для імперії, що поставала – з середини XVII століття з Києва до Москви й Петербурга везли книги, ідеї, проєкти. Українці засновували там монастирі, займали кафедри і посади.

До прикладу, навчений в Києві Симеон Полоцький сприяв заснуванню в російській столиці першої освітньої структури – Слов’яно-греко-латинську академії. Більшість її професорів складали випускники Києво-Могилянської академії, а 16 ректорів упродовж XVIII століття були киянами.

Московське царство, яке Пьотр I (1672-1725) прагнув модернізувати та перетворити на Російську імперію, не мало власної інтелектуальної потуги. Для вирішення цієї задачі залучали українців.

Одним із таких інтелектуалів був вже згадуваний Феофан Прокопович, якого, на думку Богдана Бабенка з Ягеллонського університету, можна назвати одним з найвпливовіших українців свого часу.

Під кінець XVII століття не існувало православної університетської культури як сформованої системи знань, на кшталт католицької чи протестантської. Тому після закінчення Києво-Могилянського колегіуму киянин Прокопович продовжив освіту в католицькій Європі, зокрема в греко-католицькому колегіумі в Римі. Перебуваючи в Вічному місті український ступудей розчарувався в католицизмі й зацікавився протестантськими авторами. Цей перехід до протестантської інтелектуальної культури виявився поворотним не тільки для Прокоповича, але й для російської Імперії, що зароджувалася, зазначає Богдан Бабенко. Ідеї та знання, запозичені з праць протестантських теологів і мислителів, він зумів застосувати для тогочасної політичної та історичної ситуації.

Заради навчання Прокопович прийняв унію, що втім не вказує на свідому зміну релігії. Такий тимчасовий перехід не був чимось незвичайним для тогочасної інтелектуальної української еліти, пояснює Богдан Бабенко.

Повернувшись до Києва Прокопович одразу починає займатись політикою. Викладаючи курс з поетики в Києво-Могилянській академії, він написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьманові Івану Мазепі. А вже за кілька років він читає хвалебну проповідь на честь Петра І в соборі Святої Софії, вітаючи його з перемогою у Полтавській битві.

Прокопович сприяв обгрунтуванню візії сильної держави, яка надихає мешканців Росії і по сьогодні. Жодна з сторони Петрових реформ, жодної важливої події його царювання він не залишив без роз’яснення з церковної кафедри й доведення значення та користі будь-якого державного заходу.

До прикладу, використовуючи ідеї протестантських теоретиків, він доводив, що церква не може бути незалежним центром влади, адже церковний патріарх створює конкуренцію світській владі. Церква, яка забезпечувала людині зв’язок людини зі священним, мусить підпорядковуватися правителю, а влада, як наслідок, наділяється сакральними якостями.

У творі «Правда волі монаршої» (1722 рік) Прокопович дає обґрунтування абсолютної монархії.

Головним атрибутом державної влади визнається маєстат – велич, величчя.

Коли монарх наділений величчю, він не підзвітний ніякій іншій владі, не обмежений законом. В Російській імперії імператор отримує маєстат за волею народу і відповідно до божого промислу. Але єдина функція народу – підпорядковуватись монарху, який має право втручатися в особисте життя підлеглих. Все це Прокопович пояснює залучаючи на свою сторону провідних європейських мислителів.Збройне підпорядкування Києва поступово підштовхувало інтелектуально значно відсталішу на той час Москву до переймання європейських ідей. Вже Пьотр розумів, що без засвоєння елементів сучасної європейської культури досить складно буде конкурувати з іншими тогочасними державами. Ба більше, можна навіть стати залежними від них. Для гетьманської України, переможеної військовим шляхом, це відкривало шляхи для культурної експансії, що в довгостроковій перспективі спрацювало проти самих українців.

Як культурна експансія
стала культурною апропріацією

Після Переяславських угод та полтавської поразки київські інтелектуали могли сподіватися лише на продовження культурного спротиву й посилення культурної експансії, вважає дослідниця Віра Агєєва. Українська тема стала модною в російському романтизмі, у Петербурзі почали працювати українські художники, популярні романісти тощо. То які життєві та етичні вибори стояли перед українськими інтелектуалами, що йшли «на службу до царя»?

«Легенда Петербурґа» мала для тодішнього українця певні точки опертя. Культуртрегерський шлях на Московщину-Росію мав за собою кількавікову традицію, поглиблену за Петра І, Прокоповича, згодом Розумовських, Безбородьків… », – пише письменник і публіцист Євген Маланюк у своєму вже класичному есеї про дві душі Миколи Гоголя.

Дійсно в так званий золотий вік Катерини ІІ (1760-80 роки) імена Розумовських, Гудовичів, Завадовських, Трощинських, Милорадовичів не сходять з уст представників вищого світу Санкт-Петербургу. З ліквідацією автономії Гетьманщини (1764), скасуванням козацького устрою в Слобідській Україні (1765), ліквідацією Запорозької Січі (1775) всі дороги для кар’єрного зросту вели до Росії.

До приклдау, в системі імперської бюрократії чиновник із Глухова Олександр Безбородько досяг усіх можливих висот. Він очолив власну канцелярію, де його статус був настільки високим, що його почали називати «першим секретарем». Зрештою, Безбородько став єдиним посередником між бюрократичною імперською машиною і людиною, яка цією машиною керує.

Безбородько займається історією і радить імператриці якнайшвидше анексувати Крим. 8 квітня 1783 року він сам реалізовує свою пораду. У внутрішній політиці Безбородько заявляє себе як успішний реформатор. Попри інтерес до історії та дослідження Гетьманщини, його локальний патріотизм завжди поступався перед імперськими інтересами.

Добре второваним попередниками шляхом приїздить до імперської столиці й дев’ятнадцятилітній Микола Гоголь. Письменник обирає для своєї творчості мову Пушкіна, а не провінційний місцевий діалект, як тоді називалу українську. Але матеріал для своїх творів він бере саме з української історії, етнографії і фольклору. Траплялося, що його докоряли за українські симпатії та неприязнь до росіян. Письменник ніколи не звертався до російської історії, описуючи російську реальність сатирично (в «Ревізорі» чи «Мертвих душах»). «Сам не знаю, яка в мене душа хохлацька чи російська», – зазначав він у приватному листуванні у 1844 році.

Його вибір російської мови й кар’єри російського письменника дослідники пояснюють відсутністю візії політичного майбутнього України. На думку Віри Агєєвої, долучившись до імперського культурного простору, Гоголь намагався зберегти український культурний спадок. «Знаю тільки те, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином», – пише письменник у тому самому листі.

У 1834 році український письменник із Полтавщини Євген Гребінка (1812-1848) називає Петербург колонією інтелігентних українців, де при прийомі на роботу кандидат з українців звертає на себе увагу як un homme d’tsprit – людина духовна. Втім, досить скоро культурна експансія українців обернеться їм на шкоду. Апропріювавши українських інтелектуалів, імперія сплановано починає зросійщувати простори, які їх виховали.

До прикладу, у 1832 році уряд закриває Віленський університет, вважаючи його осередком польського націоналізму (попри те, що за кількістю вступників він змагався з Оксфордом). Натомість у 1833 році в Києві відкривають новий заклад, назвавши його на честь Володимира Великого, якого російська придворна історіографія вважала першим православним самодержавцем. Освіту прямо використовували поширення російського впливу на Правобрежній Україні. Уряд навіть створив спеціальну археологічну комісію, що мала визнати Правобережжя, Поділля і Волинь історично російськими. Крім того, в той період відновлювали православні церкви відповідно до імперський звичаїв, заборонили євреєм жити в місті, будували нові бульвари і вулиці з імперськими назвами.

Київ в путівниках XIX століття як духовний центр імперії

Тенденцію презентувати Київ як давньослов’янський духовний центр можна побачити і в міських путівниках, які почали з’являтися всередині ХІХ століття і сформували жанр міських «описів». Починаючи з середини XVIII століття, групи паломників пішки йшли до міста з навколишніх провінцій, а також з віддалених куточків імперії. Найважливішим місцем паломництва був Києво-Печерський монастир, який з 1880-х років функціонував як найбільший релігійний об’єкт. Образ «другого Єрусалиму», популярний серед релігієзнавців XVII ст., спроєктувався на Київ і набув нових конотацій, розповідає історикиня Ольга Мартинюк.

Описи Києва, що здебільшого лягали в основу путівників, розроблялися провідними інтелектуалами з імперських академічних товариств на основі офіційного історичного наративу. Там йшлося про роль Києва в поширенні християнства та державності в Російській імперії та про російську першість у регіоні, де насправді протягом століть культурно і економічно домінували поляки.

До прикладу, у путівнику Миколи Сементовського (1864 рік) Київ звався «матір’ю міст руських», а також «Єрусалимом Руської землі». Там майже не згадувалося про будь-яке інше етнічне населення міста, крім росіян, а українців на той момент зараховували до росіян).

У книжці «Київ тепер і раніше», виданій інспектором Інституту шляхетних дам Михайлом Захарченко у 1888 році, місто називають «матір’ю міст руських». При цьому його представляють як цілком російське, майже не згадуючи про костели і синагоги. У своєму путівнику 1913 року Михайло Стельмашенко пішов ще далі і назвав Київ «колискою російської державності і хрестителем християнської просвіти великого російського народу». Так на перший погляд нейтральні путівники Києва відображали конфлікти та історичні зміни в усьому регіоні.

Як пояснює Ольга Мартинюк, багато авторів наголошувало на значенні середньовічної спадщини Києва, ігноруючи, або негативно оцінюючи час польсько-литовської доби.

Вони вважали хрещення Києва у 988 році історичною точкою відліку міста, а сам імперський період, що розпочався у 1790-х роках називали історичним відродження міста. Навіть ліберальні автори через цензуру змушені були використовувати гасло «матері міст руських», розміщуючи його на менш помітних місцях. При цьому останні трохи наголошували на бароковій культурі і вважали муніципальну владу важливішою за імперські починання.

Київ як осередок української культури

Першого квітня 1917 року за ініціативою Центральної Ради в Києві відбулося «Свято вільної України» або «Свято свободи» . На Софійській площі зібралося близько сто тисяч містян, щоб висловити свій голос за автономію України. На той момент це становило одну шосту частину населення міста. Звучав гімн України, «Заповіт» Шевченка та навіть марсельєза, майоріли жовто-блакитні прапори та громадські діячі виголошували промову. Попереду всіх на коні їхав одягнений у козацьке вбрання український актор Микола Садовський (Тобілевич) – брат театральних діячів і літераторів Івана Карпенка-Карого і Панаса Саксаганського.

План проведення свята розробив заступник голови Української Центральної Ради Дмитро Антонович, син видатного історика Володимира Антоновича. Запланували панахиду по Тарасові Шевченку біля Володимирського собору на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), урочистий ходу Хрещатиком до будівлі міської землі (на Думській площі – сучасному Майдані Незалежності), всенародне віче на Софійській площі та молебень за Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького.

На той момент у Києві вже зустріли революційні звістки з тодішньої столиці Петрограда про зречення царя, Центральна Рада уже була створена, а в української інтелігенції з’явилася надія на власну державу. На численних транспарантих, розгорнутих мітингувальниками можна було побачити – «Хай живе вільна Україна».

Перед виступом Михайла Грушевського, голови Центральної Ради, молодь на руках занесла на його на балкон Київської міської думи. Грушевський закликав під прапорами і портретом Шевченка присягтись боротися за здобуття автономії України. Учасник маніфестації Дмитро Дорошенко писав, що натовп на колінах склав цю присягу.

«Кожний з учасників походу, лягаючи спати того вечора, бачив перед очима сотні блакитно-жовтих прапорів, які рвались від подихів вітру до ясного неба і кричали про нашу силу і наше завзяття… А встаючи ранком до щоденної праці свідомий українець не чув вже самотності і не був одиноким – він переконався наочно, що в ногу з ним іде сотня тисяч щирих і завзятих побірників волі», – писав новий часопис українського студентства «Стерно».

Попри Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року, що по суті визнавали будь-яку проукраїнську культурницьку роботу злочином, імперії не вдалося до кінця викорінити український національно-визвольний рух. Київська Стара Громада, діяльність якої забороняли вищезгадані органи, організувала видавничу базу на Галичині, налагодила поширення закордонних видань на Наддніпрянщині, також вдавалися до підкупу столичних цензорів, аби той закрив очі на «сепаратистські книжки».

Громадівських дітей, аби вберегти від русифікації, виховували вдома. Вони ходили в українському вбранні та розмовляли українською. На Шевченкові роковини діти вчать вірші, влаштовують вистави, грають у домашньому театрі – усе аби отримати достатню освіту і уникнути зросійщення в пансіонах та школах.

До Лютневої революції можна говорити про протистояння між двома описами Києва – офіційним імперським, що подавав Київ російським містом, населеним малоросами, та проукраїнським, який в термінах державної цензури радше вкладався в концепт «мазепинства».

У перші місяці революції 1917 р. Київ став прикладом віднайдення в загальному революційному русі власного образу, відмовляючись від імперських образів – надійного тилу російської армії та російського міста, де єдиним здобутком національних меншин могло бути задоволення культурницьких вимог. Новий образ Києва почав формуватися рухом «знизу» – на рівні публічних обговорень, національних демонстрацій, символіки та просторових ментальних домінант, закріплених за українським рухом — ними в результаті частої повторюваності акцій стали Софіївська площа, Педагогічний музей і Володимирський собор.