Харків: мої і не мої рибні місця. Колонка військової Лесі Ганжі

Переплестися в Харкові

Переплести косички неподалік від зони бойових дій (ЗБД) – непросто. Манікюр, стрижка – це ок, але знайти майстра на косички досить важко. Навіть у Краматорську важко, а Краматорськ – це зараз Париж Донбасу. Найближчий майстер до моєї нинішньої локації – у Харкові, а Харків я люблю. Останнім часом я навіть у відпустці кілька разів залишалася в Харкові: в Києві ти вже чужий, а в Харкові якраз шикарно – велике місто, все є і є друзі, а головне – тут не почуваєшся гостем з темних земель і людиною важкою долі.

– Я за освітою біолог, – розповідає Маша, яка увійшла в скрутне становище солдата, якому треба переплестися.

Маша працює в барбершопі, а науку називає своїм хобі. Колись в барбершопі працювало вісім людей, лишилася одна Маша – хлопці воюють.

– З перших днів, – уточнює Маша. І додає, не без гордості: – Це ж Харків.

Мені вдалося її знайти через фейсбук, шукали знайомі через знайомих, майстри знаходилися і пропонували мені запис на наступний тиждень, а на наступний я не можу – мені на бойові. Слава богу, знайшлася Маша.

Українська мінога

Вона мене розплітає і розповідає про українську міногу (прісноводну тварину, схожу на рибу – Ред.), яка водиться лише в кількох місцях на землі, зокрема і в Україні – в лісовому струмочку у Студенку. Це на Північний схід від Святогірська і ще 5 км від цього селища.

Там лісочок, каже Маша, а в ньому струмочок. «Із-під землі б’є дистилят», – лаконічно формулює вона. Це означає, що суміш ґрунтів у цьому місці є унікальною, і вода, проходячи крізь ці природні фільтри, очищається майже до стану дистильованої: в струмку купа різної органіки, але хімічно вода дуже чиста.

– Ми туди рвонули одразу після деокупації, по рибку, – розповідає Маша. – Ви б бачили обличчя військових на блокпосту... Нам кричали: «Там же заміновано!»…

Я уявляю собі Машу, як вона каже, з сачком і відерцем.
І в цей момент у неї дзвонить телефон.

Тільки не сьогодні

– Да, Данечка, – каже вона, а я втискаюся в крісло від звуку цього імені. Так звали мого напарника. Він загинув під Бахмутом 30 листопада. – Генератором можна користуватися, якщо світло вимкнуть… Віддамо, коли скажуть… Що? Якщо буде заваруха, то ми будемо їхати з генератором, собакою і рибками… Значить, ми поїдемо без шмота…

В цей час мені приходить повідомлення від знайомої: «Що в Харкові? Ти ж там поруч. Все серйозно? Виїжджати чи паніка?»

Я гуглю: накат підарів у районі Стрілечої. Перша думка: тільки не сьогодні, в мене ж вихідний. Крім зачіски, у мене по плану ще різна розкіш – кіно і масаж.

- Даня – твій бойфренд? – питаю я.

- Ні, – каже Маша, Даня – це друг. Найкращий.

Під ударом Вовчанськ – ми там були цієї осені. «Марино, як ви?», – пишу своїй хазяйці у Вільчу, це зовсім поруч, буквально закінчується Вовчанськ і починається Вільча. Марина пише, що їх обстрілюють, прилетіло біля її будинку. Під час минулої окупації Марину водили розстрілювати. В неї обидва сини воюють. «Виїжджатимеш?» – питаю. Мовчить.

Динозаврів пережили, і русню переживуть

– Даня тебе питав, чи складати речі?

– Він уже склав, – каже Маша, і розповідає далі про міногу.

Виявляється, родичі української міноги вимерли ще плюс-мінус при динозаврах, а міноги якось вижили…

– Динозаврів пережили, так що і русню переживуть, – впевнено говорить Маша.

Вони з Данечкою тепер носяться з тою рибкою, їм навіть вдалося її розпліднити – Маша каже, там дуже прикольні механізми, які треба досліджувати ширше.

Скьолд, друзі і личинки

В 2022 році вона евакуйовувалася з Харкова з собакою, мішком собачого корму, трусами-носками і пляшкою Єгермейстера.

Собаку звати Скьольд. 60 кг живої ваги. «Моя точка опори», – говорить Маша про Скьольда. Бернська вівчарка.

– В мене тоді друг загинув. Я їхала з Харкова, плакала і пила… Я вже майже усе розплела, ще та сторона залишилася…

Їй дзвонить «начальник з Києва», як називає його Маша. У його салоні вона працювала у 2022-му, коли виїжджала.

– Андрій Вікторович, – каже Маша. – Я нікуди не збираюся, мені поки тут нормально. Я от людину плету…

Вона кладе трубку.

– Тепер кожен прильот по Харкову, він мені дзвонить. Каже, що квартиру мені знайшов. Мені і Скьольду. А я не хочу. Я там не можу. Я там на стіни лізла. А тут у мене косички, університет, друзі, собака… І ще ці довбані личинки міноги у кількості 52 штуки...

Їй важко в Києві, каже Маша. Бо Київ не такий. Коли блекаут, то в Києві всі скаржаться, а в Харкові – влаштовують фестиваль шашликів.

- Холодильники у всіх розмерзлися, жарко, значить, що треба? – запитує вона у мене і сама відповідає. – Смажити м'ясо!

Ми заплелися. Я викреслюю перший пункт програми вихідного дня і перевіряю робочий чат – в’яле перекидування повідомленнями: «В квадраті такому-то помічено 2 підара»... Здається, у нас поки все, як завжди.

Кіно про Харків

…З Колею ми колись давно познайомилися в Індії, тепер усю війну він мій головний харківський реабілітолог і прихисток. У нього є все, що треба для реабілітації і прихистку: мотоцикл, машина, квартира в зручному центрі і гараж. В гаражі у Колі склад моїх речей.

З Колею на сьогодні у нас запланована програма – в’єтнамська їжа на ринку Барабашова і похід на «Будинок Слово. Нескінчений роман». В’єтнамці недавно відкрилися. Тобто відкрилися знову.

У 22-му ринок повністю вигорів, працювало лише три точки. Одна з них – шашлична поруч з в’єтнамцями. Шашличнику навіть Зеленський руку тис. Я люблю в’єтнамську їжу в Харкові, але саме тут їм вперше.

– А я перший раз іду в кіно, – каже Коля.

Мається на увазі, перший раз за війну. Коли ми купуємо квитки, якраз починається тривога. Нас попереджають, що найближче укриття в метро – туди можна йти за бажанням, але сеанс не зупиняють. У нас не було бажання йти в метро.

Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові

Якби ми туди пішли, то Коля б, напевно, сказав: «Я перший раз пішов в укриття під час тривоги». Я би теж так сказала.

Зал заповнений відсотків на 80. Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові. Я лише перевіряю свої чати, чи не накрився ще мій вихідний. Якщо що, одразу виїду місце дислокації, думаю я. Встигну. Але в чатах пишуть про ще двох підарів в якомусь іншому квадраті.

Коли на екрані з’являється сексот Акімов, Коля завважує, що він схожий на Путіна.

- Міль, – погоджуюся я.

Поруч зі мною сидять молоді тіктокери. Дивляться уважно, ніхто не коментує, після фінальної сцени на вихід підірвалася одна людина і та на пів дороги зніяковіла – решта читала титри.

Після фільму про сам фільм ми не говоримо – неохота, ми йдемо по Сумській, говоримо про Будинок «Слово» і шанси вижити й залишитися порядною людиною. І ті, й ті оцінюємо як мізерні.

Колі дзвонить товариш і радиться, чи виїжджати чи ні.

Коктейль

«Дзеркальний струмінь» напроти Опери оточений будівельним парканом – триває реконструкція фонтану.

- Якщо гроші є, значить їх треба витрачати, – коментує Коля.

Він веде мене в один заклад. Каже, що мені треба подивитися. Заклад на Сумській. Крутий. Відкрився на минулому тижні.

Згідно з Deep State, підари сунуть на Липці. Від Липців до Харкова 35 км.

Заклад, думаю я. Крутий, думаю я. Перевіряю чати і подумки готуюся здійснити дисциплінарне порушення:

- По коктейлю? – пропоную я Колі і мої рецептори включаються у гру спогадів про алкоголь.

- Подивимося, – каже він.

Ми подивилися на крутий заклад, людей у крутому закладі і стоянку біля крутого закладу – до коктейлів справа не дійшла. Надто дорого-багато, надто модні чоловіки, надто красиві жінки…

- Силіконовий рай, – коментує Коля.

Усе навколо як жирний жир, що стікає по стінах, капає зі столів, плескається в келихах і люди, які п’ють цей жир.

- Фак, – реагую я.

Позавчора я була в бліндажі й ганяла по кущах підарів, ще зранку я вважала, що перукарня і кіно – це розкіш.

- Ну як? – сміється Коля.

- Це ппц, – кажу я.

- Це ппц, – погоджується він.

Ми говоримо про розкіш, і я намагаюся розібратися, чому перша моя емоція – огидно. Друга – якого х*я. І третя – за кого, бл*дь, воюємо… Про третю емоцію я прошу Колю мені ніколи не нагадувати: це емоція. Мені не треба казати за кого. Я й так знаю.

- Хтось у берцях, а хтось на каблах, – резюмує Коля.

У тих, хто в берцях, теж є подарунки долі. Наприклад, масаж у Гриші. Він крутий масажист, але масаж робить не всім – лише військовим і волонтерам.

- Це там де все в огнях і купа мазератті? – перепитує мене Гриша про заклад на Сумській. – Ми вчора вночі там проїжджали. Хвилин на 20 запізнилися доїхати до комендантської і за нами вже прилаштувалася поліція. А там купа крутих тачок, гульбан гуде і нікого не чіпають…

«Як у Києві», – видає свій вердикт Гриша. Він мене розуміє. Говорить, що їздив до Києва і швидко повернувся. Не зміг – накрило. «Місто на каблах», – думаю я про місто, яке люблю. Люблю завжди, але не зараз.

Гриша учора не встиг до комендантської години, бо евакуював людей з-під Вовчанська. І після масажу він туди їде знову. Мені навіть незручно, що він, цивільний, їде на війну туди, а я, військова, повертаюся на війну до себе. І війна там, куди їде він, зараз страшніша.

- Приїжджай ще, – каже Гриша. – Я тобі скину точку, де класні коктейлі.

Я йому обіцяю, що приїду. І Колі обіцяю. І Маші теж.