Булгаков, Малевич, Куліш, – хто з українців служив Російській імперії та чому?

З XVIII століття українці займали ключові посади в політичному житті, освіті, науці та літературі Російської імперії. Проте міграція українських діячів до Росії розпочалася ще після Переяславської ради (1654 рік). «Наступ української культури на московську» виник як прагнення реалізувати свій духовний потенціал у могутнішій у воєнному і політичному відношенні державі, але культурно менш розвиненій, – пояснює Юрій Шевельов, публіцист та історик української літератури.

Маючи амбіцію культурної експансії, українці, зрештою, стали творцями імперської культури. «Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою. Саме цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя,» – пояснює Шевельов.

Уже в XVII-XVIII столітті в Росії почали розрізняти три варіанти імперського ставлення до українців: нелояльних черкесів/мазепинців, яких підозрювали у підтримці антиросійської орієнтації, малоросів – козацьку еліту в складі імперського дворянства, і хохлів – селян без політичного проводу і без прав. Саме в такому контексті юридичної, соціальної та політичної дискримінації всередині XIX століття постало питання української ідентичності. Чимало на той час уже зросійщених українських інтелектуалів опинилися в ситуації вибору між локальним патріотизмом і державницьким імперським дискурсом. Що і чому вони обирали?

Казимир Малевич:
авангард з українського села

Російський авангардист польського походження, що народився в Україні – у такий спосіб часто описують Казимира Малевича (1879-1935) у музеях та книжках. За останні кілька років з’явилися підозри, що це не зовсім так.

«Казимир Малевич народився в Києві в сім’ї директора цукрових заводів. Через рід занять батька він жив у селах на Поділлі і Слобожанщині. Його першим дотиком до мистецтва було розписування хат селянами, і ці дитячі спогади художник проніс через усе життя»

Малевич переїхав у Москву в 1904 році, де брав участь у виставках об’єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912). У 1915 році він вперше виставив картину «Чорний квадрат на білому тлі», яка з часом перетворилася на ікону абстрактного мистецтва. Тоді ж він започаткував супрематизм – новий модерністський напрям у мистецтві.

На думку українського дослідника мистецтва Дмитра Горбачова, витоки супрематизму лежать саме в українській ідентичності Малевича.

Про вплив народного мистецтва на свою творчість художник згадує також у своїй автобіографії, де також називає себе українцем.

«Коли ми говоримо про художників, тут важливо розуміти, чому вони їхали на навчання в Росію, залишалися там жити і працювати. Часто вони робили такий вибір не тому, що відчували себе або хотіли бути росіянами, а тому, що в Україні на той момент не було вишів такого рівня. І їхня відсутність була навмисною» – розповідає Окасана Семенік.

1927 року, в розквіт політики коренізації, Малевич повернувся до Києва, щоб викладати у Київському художньому інституті, де на той час працювали художники Федір Кричевський, Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Володимир Татлін. Малевич друкував свої статті і футуристичному журналі Михайля Семенка «Нова генерація» (1928–1929) у Харкові. Проте з початком репресій проти української інтелігенції художник тікає до Петербурга.

Восени 1930 року його все рівно заарештовули за звинувачення у польському шпигунстві під час поїздок на виставки за кордон. У кримінальній справі залишилися свідчення, що художник називав себе українцем та поляком. У листуванні 30-х років художник згадує про бажання повернутися в Київ. Утім, влада заборонила йому покидати Петербург, а через кілька років після арешту він помер.

Казимир Малевич – один із небагатьох художників, який зобразив Голодомор 1932-1933-х років. На малюнку олівцем, відомому за назвою «Де серп і молот, там смерть і голод» (цитата з популярної у 1920-30-і роки народної пісні), зображені три фігури, риси обличчя у яких замінені на серп і молот, хрест й труну.

«Про те, що Малевич називав себе українцем, свідчить його автобіографія. Тому мені складно зрозуміти, чому міжнародні музеї так повільно реагують на прохання деколонізувати свої підписи до його робіт. Однією з причин може бути те, що більшість архівів, якими дослідники можуть аргументувати свою думку, зберігаються в Росії, і доступитися туди неможливо», – пояснює Оксана Семенік.

Григорій Квітка-Основ’яненко:
лояльний імперії апологет українства

На початку XIX століття навіть українці з найбільш радикальними поглядами були змушені проявляти лояльність до імперії, пояснює літературознавець Мирослав Шкандрій: «Вони були людьми свого часу і не могли відверто виступати проти імперії, але водночас почували себе українцями».

Як наслідок, пізніші критики довгий час не могли дійти згоди щодо постаті Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), українського письменника і культурного діяча, що походив із роду козацької старшини зі Слобожанщини. Одні його зараховували до табору лояльних імперії, інші вважали зачинателем українського національного контрдискурсу. Зі школи ми знаємо Основ’яненка як «основоположника української» прози. То яким він був?

Письменник народився у селі Основа, що розташовувалося в межах сучасного Харкова (звідси псевдонім Основ’яненко), у заможній родині. Літературознавиця Ярина Цимбал називає його «Жульєном Сорелем української літератури». Жульєн Сорель – головний герой п’єси Стендаля «Червоне і чорне», який прагнув зробити кар’єру в армії і церкві, що були двома основними шляхами реалізації в тогочасній Франції.

Григорія Квітку ще підлітком записали до армії, але його матір домоглася звільнення, аргументуючи поганим здоров’ям. У двадцятирічному віці Квітка з власної волі йде в монастир. Але через чотири роки повертається до активного світського життя Харкова.

У Харкові він займався розвитком міста і був одним із найвпливовіших людей. Він заснував і очолив театр, ініціював і зібрав кошти на Харківську губернську бібліотеку, ініціював Доброчинне товариство, яке створило Інститут для освіти дітей бідного дворянства, був редактором і видавцем першого українського часопису – «Украинского вестника», що виходив із 1816 до 1820 року (аж до заборони цензури). Паралельно Квітка займався громадською та державною діяльністю, зокрема обіймав посади судді, головував палатою карного суду. Саме судовий досвід став для письменника джерелом багатьох сюжетів.

Репутація Квітки була бездоганною, його ніколи не підозрювали у політичній нелояльності, пояснює Мирослав Шкандрій. Водночас із «Листів до люб’язних юнаків» (1839) він постає як людина, що непохитно вірить у монархію, кріпацтво, визнає соціальну нерівність та не відчуває суперечності між захистом «місцевої говірки» і відданістю державі, уособленням якої на той час була імперія.

Водночас його принциповий захист звинувачених, часто кріпаків, на посаді голови Харківської палати кримінального суду ускладнював стосунки з дворянством. Траплялося, що кріпака він зображував вільнішим від пихатого і жорстокого дворянина, що перебував у полоні пристрастей і суспільних вимог. «У відповідь на звинувачення, мовляв, він зображує селян як аристократів, письменник наполягав, що його герої з нижчих верств цілком відповідають правді життя», – зауважує Мирослав Шкандрій.

Слідом за Іваном Котляревським (1769-1838), який написав українською мовою п’єси «Наталку-Полтавку» і «Москаль-чарівник», Григорій Квітка-Основ’яненко пише комедії «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-Денщик». Котляревський задав певну моду на сатиру, яку наслідували тогочасні художники. Своєю повістю «Маруся» Квітка-Основ’яненко хотів довести, що українською мовою можна написати твір, читаючи який люди будуть не сміятися, а плакати, вважає Ярина Цимбал. У добу сентименталізму таке бажання було органічним.

Найкращі твори Квітки одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 році в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Таке бажання виявити європейськість української літератури ще неодноразово повторювалося в українській історії.

Квітка-Основ’яненко навмисне створював публіку для українських творів і літературну цікавість до української реальності. Ось як він висловлюється про це в одному з листів до Максимовича: «Ми повинні присоромити і змусити замовкнути людей із дивними поглядами, які вголос проповідують, що не слід писати тією мовою, якою десять мільйонів розмовляє, яка має свою силу, свою красу, що їх годі переповісти іншою мовою, свої звороти, гумор, іронію і все немов у порядної мови».

Російська мова, якою написано багато його творів, ніколи не була йому рідною. Письменник не виїздив за межі Харківщини і відкидав розмови про переїзд до Санкт-Петербурга. Харківське дворянство того часу дотримувалося традицій української шляхти, його мова і звичаї не дуже відрізнялися від мови і звичаїв простолюду. Маючи більший потенціал самозбереження, народна культура давала енергію і матеріал письменникам.

«У той час ще можна було захоплюватися фольклором, давниною, історією України, українською козацькою історією. Це була доба етнографізму, коли збирали фольклорні записи, пісні. Вже тоді був погляд на українську мову чи українську культуру як на щось архаїчне, як на передісторію російської, але такий архаїзм приймали з деякою прихильністю. У козацької старшини таки було розуміння власної культурної інакшості. Але будь-які політичні виміри цієї ідентичності вважалися небезпечними»

Покоління Квітки-Основ’яненка, попри «український дуалізм», тобто поєднання шанобливого ставлення до влади з бажанням самоствердитися, вже почало вивчати власну – українську «ідентичність». І це поклало початок тому самому імперському контрдискурсу, на який майбутні покоління змогли опиратися.

Пантелеймон Куліш
культуртрегер XIX століття

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – найвидатніший український письменник 1850-1860-х років, сприяв розвиткові як української, так і російської літератури. З одного боку, дослідники називають його неоднозначною, а з іншого – недооціненою постаттю.

Народився письменник у містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині північ Сумської області) і походив із роду козацької старшини. З першим викликом для своєї української ідентичності він зіткнувся ще дитиною – для навчання в школі україномовному хлопцю довелося опанувати російську. Наступним випробуванням став вступ до Київського університету, куди Куліша відмовлялися брати через відсутнє документальне підтвердження благородного походження (не всі представники козацької старшини були визнані дворянами). Свій перший твір – «Малоросійські оповідання» – Куліш написав російською мовою.

Євген Маланюк називає Куліша «жадним політиком», «жадним істориком», «людиною великої пристрасті». Мирослав Шкандрій описує його як «діяча, що опинився на перехресті дискурсів, постійно оцінюючи та змінюючи свою позицію, схиляючись спершу до однієї традиції, а тоді до іншої, визначаючи межі дискурсивних конфліктів».

У 1840-х романтичний націоналіст Куліш критикував російський вплив на привласнені українські землі. У своїй «Повісті про український народ» (1846 рік) він говорив, що виникненню української державності завадила зрада шляхти і влада Москви. У повісті «Майор»(1859), написаній російською мовою, Куліш показує примусовість «усиновлення» Московією Малої Русі. Він також пише критичні статті до української шляхти, звинувачуючи її у відмові від національної мови та ідентичності. У 1870-х Куліш дещо змінює свої погляди і замість політичних еліт починає критикувати народні повстання. «Він усе ще заперечував неминучість союзу з Москвою, вважаючи, що, якби просте козацтво та народні маси виявили досить політичної мудрості та зрілості, Московія ніколі б не спромоглася загарбати Україну», – пише Шкандрій.

Після Емського указу (1876 рік) про заборону української мови Куліш публікує свої твори в Галичині. У своїй поетичній збірці «Хуторна поезія» (1882 рік) він назвав українців «народом без пуття, без честі та поваги» і навіть «варварами». На його думку, велика частина відповідальності за політичні та культурні втрати лежить на українській інтелігенції, яка дозволила себе поглинути полякам і росіянам.

Куліш був людиною контрастів. Як пише Маланюк, його прославляння козаків змінювалося козакофобією, його ненависть до Москви переростала у ненависть до Польщі, а прокльони в бік Москви преображалися в оди на честь Петра і Катерини. «Як інтелектуал, він був надзвичайно відкритим до нових досліджень та поглядів, але в ситуації, в якій знаходився, мусив в оглядатися. Зрештою Куліша заарештували за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві – першій українській політичній організації, що боролося за автономію України, після чого він став значно обережніший, але залишався провідним інтелектуалом свого часу», – вважає Мирослав Шкандрій.

Водночас саме Куліш послідовно закладає фундамент української культури під носом в імперії.

Наприкінці 1850-х років він уклав першу фонетичну абетку української мови (згодом названу кулішівкою), в якій не було церковнослов’янських літер ѣ та ы, з’явилася літера g (на позначення ґ). До того українські твори доводилося записувати російською абеткою, підтвердження чого ми можемо знайти в ранніх виданнях Шевченка, доброго друга письменника.

Наслідуючи Вальтера Скотта, Куліш написав перший історичний роман «Чорна рада» (1857). «Цей роман дає дуже складний погляд на українську ідентичність, де в конфлікт входили різні погляди щодо України, різні форми українства, які конфліктували з собою», – вважає Мирослав Шкандрій.

Куліш першим здійснив переклад Біблії українською мовою, а коли частина рукописів згоріла на хуторі, взявся відновлювати роботу. Він перекладав майже всього Шекспіра, Ґете, Байрона, Міцкевича. Упорядкований ним збірник історичних, фольклорних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси” (1856), виданих кулішівкою, вважають етапною подією у розвитку української літератури. Вже сама назва була викликом – офіційно Україну іменували тоді «южно-рускім краєм», а не Руссю. «Такої книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні. Я ту книгу скоро наїзусть буду знать», – охарактеризував працю Шевченко.

Через двадцять років Куліш писатиме в Петербурзі «Историю воссоединения Руси», а тоді знову розчарується в «москвофільстві». Недаремно Євген Маланюк називав його «несамовитий Панько». Попри зміну політичних преференцій, Пантелеймон Куліш усе життя працював над вважав своєю основною задачею вкорінення в українській культурі. І саме до цієї ідеї створення високої культури згодом апелюватиме покоління українських модерністів.

Михаіл Булгаков:
киянин з імперською душею

Як і Казимир Малевич, Міхаїл Булгаков (1891-1940) народився в Києві, але був носієм зовсім іншого образу міста та відмінного самоопису як киянина. Його батьки були вихідцями з провінційної російської інтелігенції з Орловської губернії. Вихований у традиціях імперської ідентичності, Булгаков був шокований, що в двадцятих роках в публічний простір прорвалася з підпілля українська ідентичність, пояснює Мирослав Шкандрій.

Як зазначає Віра Агєєва у своїй книжці «За лаштунками імперії», виглядає так, що Булгаков «ненавидів усе українське не лише з ідеологічних, але й з певних дуже особистих спонук».

Вихований у зневажливому чи навіть ворожому ставленні до українців, письменник долучився до традиції зображувати їх як простакуватих і брутальних селян, рушієм яких нібито був шалений націоналізм. Найяскравішими прикладами цього стали роман «Біла гвардія» і п’єса «Дні Турбіних».

Український рух за становлення власної держави там зображено «як опереткову виставу з національними реґаліями» за підтримки німців (уряд гетьмана Скоропадського) або як «селянську орду» – варварську, антисемітську й культурно зубожілу (війська Симона Петлюри), пояснює Шкандрій. Для Булгакова мітинги з жовто-блакитними стягами та артикуляція українцями власної інакшості виглядало як тимчасове колективне безумство, про яке незабаром усі забудуть. Вартим уваги є лише конфлікт між росіянами-консерваторами і росіянами-комуністами. Натомість у Києві 20-х висококультурних монархістів обступило анархічне українське селянське військо.

Підтвердження таких поглядів бачимо і в біографії Булгакова. У лютому 1919 року його мобілізували до армії УНР, а через один день служби він дезертирував. Від липня до серпня того ж року письменник переховувався в київських лісах від більшовицької мобілізації лікарів. Зрештою, в вересні йому вдалося доєднатися до лав білогвардійців.

На думку Мирослава Шкандрія, Булгаков розглядав український рух як втілення хаосу, насильства і зла. В оповідання «Я вбив» (1926) петлюрівців, які в лютому 1919 втрачали контроль над Києвом, зображено як недалеких антисемітів. В оповіданні “Київ-місто” (1923) письменник висловлює жаль за втратою міста його юності, називає Київ “матір’ю городов рускіх”, підкріплюючи міфологему привласення історії Києва Росією. Особливо Булгаков ненавидить Петлюру, адже той зачепив його віру в єдину російську ідентичність. Оповідання закінчується однозначним побажанням, підйому для “царственного” Києва, а “память о Петлюре да сгинет”.

На думку Мирослава Шкандрія, Булгакова можна поставити на одну щаблину з такими письменниками як Чехов, Короленко, Бабель. Вони писали російською мовою про українські міста і селища, але при цьому дещо зневажливо ставилися до всього українського. В їхньому інтелектуальному світі українська культура було чимось навіть не друго-, а третьорядним, чимось таким, до якого чого вони не мають відношення. “Є багато поглядів на тогочасну Україну та українців, і Булгаков представляє лише один із них”, – розповідає вчений. – “За Булгакова сьогодні йдуть баталії, але є ще багато таких культурних постатей, які вже пора розглядати в полі зору деколонізаційному”.