Булгаков, Малевич, Куліш, – хто з українців служив Російській імперії та чому?

З  XVIII століття українці займали ключові посади в політичному житті, освіті, науці та літературі Російської імперії. Проте міграція українських діячів до Росії розпочалася ще після Переяславської ради (1654 рік). «Наступ української культури на московську» виник як прагнення реалізувати свій духовний потенціал у могутнішій у воєнному і політичному відношенні державі, але культурно менш розвиненій,  – пояснює Юрій Шевельов, публіцист та історик української літератури. 

Маючи амбіцію культурної експансії, українці, зрештою, стали творцями імперської культури. «Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою. Саме цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя,» – пояснює Шевельов. 

Уже в XVII-XVIII столітті в Росії почали розрізняти три варіанти імперського ставлення до українців: нелояльних черкесів/мазепинців, яких підозрювали у підтримці антиросійської орієнтації, малоросів – козацьку еліту в складі імперського дворянства, і хохлів – селян без політичного проводу і без прав. Саме в такому контексті юридичної, соціальної та політичної дискримінації всередині XIX століття постало питання української ідентичності. Чимало на той час уже зросійщених українських інтелектуалів опинилися в ситуації вибору між локальним патріотизмом і державницьким імперським дискурсом. Що і чому вони обирали?

Григорій Квітка-Основ’яненко:
лояльний імперії апологет українства

На початку XIX століття навіть українці з найбільш радикальними поглядами були змушені проявляти лояльність до імперії, пояснює літературознавець Мирослав Шкандрій: «Вони були людьми свого часу і не могли відверто виступати проти імперії, але водночас почували себе українцями». 

Як наслідок, пізніші критики довгий час не могли дійти згоди щодо постаті Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), українського письменника і культурного діяча, що походив із роду козацької старшини зі Слобожанщини. Одні його зараховували до табору лояльних імперії, інші вважали зачинателем українського національного контрдискурсу. Зі школи ми знаємо Основ’яненка як «основоположника української» прози. То яким він був?

Письменник народився у селі Основа, що розташовувалося в межах сучасного Харкова (звідси псевдонім Основ’яненко), у заможній родині. Літературознавиця Ярина Цимбал називає його «Жульєном Сорелем української літератури». Жульєн Сорель – головний герой п’єси Стендаля «Червоне і чорне», який прагнув зробити кар’єру в армії і церкві, що були двома основними шляхами реалізації в тогочасній Франції.

Григорія Квітку ще підлітком записали до армії, але його матір домоглася звільнення, аргументуючи поганим здоров’ям. У двадцятирічному віці Квітка з власної волі йде в монастир. Але через чотири роки повертається до активного світського життя Харкова. 

У Харкові він займався розвитком міста і був одним із найвпливовіших людей. Він заснував і очолив театр, ініціював і зібрав кошти на Харківську губернську бібліотеку, ініціював Доброчинне товариство, яке створило Інститут для освіти дітей бідного дворянства, був редактором і видавцем першого українського часопису – «Украинского вестника», що виходив із 1816 до 1820 року (аж до заборони цензури). Паралельно Квітка займався громадською та державною діяльністю, зокрема обіймав посади судді, головував палатою карного суду. Саме судовий досвід став для письменника джерелом багатьох сюжетів.

Репутація Квітки була бездоганною, його ніколи не підозрювали у політичній нелояльності, пояснює Мирослав Шкандрій. Водночас із «Листів до люб’язних юнаків» (1839) він постає як людина, що непохитно вірить у монархію, кріпацтво, визнає соціальну нерівність та не відчуває суперечності між захистом «місцевої говірки» і відданістю державі, уособленням якої на той час була імперія.

Водночас його принциповий захист звинувачених, часто кріпаків, на посаді голови Харківської палати кримінального суду ускладнював стосунки з дворянством. Траплялося, що кріпака він зображував вільнішим від пихатого і жорстокого дворянина, що перебував у полоні пристрастей і суспільних вимог. «У відповідь на звинувачення, мовляв, він зображує селян як аристократів, письменник наполягав, що його герої з нижчих верств цілком відповідають правді життя», – зауважує Мирослав Шкандрій.

Слідом за Іваном Котляревським (1769-1838), який написав українською мовою п’єси «Наталку-Полтавку» і «Москаль-чарівник», Григорій Квітка-Основ’яненко пише комедії «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-Денщик». Котляревський задав певну моду на сатиру, яку наслідували тогочасні художники. Своєю повістю «Маруся» Квітка-Основ’яненко хотів довести, що українською мовою можна написати твір, читаючи який люди будуть не сміятися, а плакати, вважає Ярина Цимбал. У добу сентименталізму таке бажання було органічним.

Найкращі твори Квітки одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 році в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Таке бажання виявити європейськість української літератури ще неодноразово повторювалося в українській історії.

Квітка-Основ’яненко навмисне створював публіку для українських творів і літературну цікавість до української реальності. Ось як він висловлюється про це в одному з листів до Максимовича: «Ми повинні присоромити і змусити замовкнути людей із дивними поглядами, які вголос проповідують, що не слід писати тією мовою, якою десять мільйонів розмовляє, яка має свою силу, свою красу, що їх годі переповісти іншою мовою, свої звороти, гумор, іронію і все немов у порядної мови».

Російська мова, якою написано багато його творів, ніколи не була йому рідною. Письменник не виїздив за межі Харківщини і відкидав розмови про переїзд до Санкт-Петербурга. Харківське дворянство того часу дотримувалося традицій української шляхти, його мова і звичаї не дуже відрізнялися від мови і звичаїв простолюду. Маючи більший потенціал самозбереження, народна культура давала енергію і матеріал письменникам.

Покоління Квітки-Основ’яненка, попри «український дуалізм», тобто поєднання шанобливого ставлення до влади з бажанням самоствердитися, вже почало вивчати власну – українську «ідентичність». І це поклало початок тому самому імперському контрдискурсу, на який майбутні покоління змогли опиратися.

Михаіл Булгаков:
киянин з імперською душею

Як і Казимир Малевич, Міхаїл Булгаков (1891-1940) народився в Києві, але був носієм зовсім іншого образу міста та відмінного самоопису як киянина. Його батьки були вихідцями з провінційної російської інтелігенції з Орловської губернії. Вихований у традиціях імперської ідентичності, Булгаков був шокований, що в двадцятих роках в публічний простір прорвалася з підпілля українська ідентичність, пояснює Мирослав Шкандрій. 

Як зазначає Віра Агєєва у своїй книжці «За лаштунками імперії», виглядає так, що Булгаков «ненавидів усе українське не лише з ідеологічних, але й з певних дуже особистих спонук».

Вихований у зневажливому чи навіть ворожому ставленні до українців, письменник долучився до традиції зображувати їх як простакуватих і брутальних селян, рушієм яких нібито був шалений націоналізм. Найяскравішими прикладами цього стали роман «Біла гвардія» і п’єса «Дні Турбіних». 

Український рух за становлення власної держави там зображено «як опереткову виставу з національними реґаліями» за підтримки німців (уряд гетьмана Скоропадського) або як «селянську орду» – варварську, антисемітську й культурно зубожілу (війська Симона Петлюри), пояснює Шкандрій. Для Булгакова мітинги з жовто-блакитними стягами та артикуляція українцями власної інакшості виглядало як тимчасове колективне безумство, про яке незабаром усі забудуть. Вартим уваги є лише конфлікт між росіянами-консерваторами і росіянами-комуністами. Натомість у Києві 20-х висококультурних монархістів обступило анархічне українське селянське військо.

Підтвердження таких поглядів бачимо і в біографії Булгакова. У лютому 1919 року його мобілізували до армії УНР, а через один день служби він дезертирував. Від липня до серпня того ж року письменник переховувався в київських лісах від  більшовицької мобілізації лікарів. Зрештою, в вересні йому вдалося доєднатися до лав білогвардійців.

На думку Мирослава Шкандрія, Булгаков розглядав український рух як втілення хаосу, насильства і зла. В оповідання «Я вбив» (1926) петлюрівців, які в лютому 1919 втрачали контроль над Києвом, зображено як недалеких антисемітів. В оповіданні “Київ-місто” (1923) письменник висловлює жаль за втратою міста його юності, називає Київ “матір’ю городов рускіх”, підкріплюючи міфологему привласення історії Києва Росією. Особливо Булгаков ненавидить Петлюру, адже той зачепив його віру в єдину російську ідентичність. Оповідання закінчується однозначним побажанням, підйому для “царственного” Києва, а “память о Петлюре да сгинет”.

На думку Мирослава Шкандрія, Булгакова можна поставити на одну щаблину з такими письменниками як Чехов, Короленко, Бабель. Вони писали російською мовою про українські міста і селища, але при цьому дещо зневажливо ставилися до всього українського. В їхньому інтелектуальному світі українська культура було чимось навіть не друго-, а третьорядним, чимось таким, до якого чого вони не мають відношення. “Є багато поглядів на тогочасну Україну та українців, і Булгаков представляє лише один із них”, – розповідає вчений. – “За Булгакова сьогодні йдуть баталії, але є ще багато таких культурних постатей, які вже пора розглядати в полі зору деколонізаційному”.