Як це — бути в постійних пошуках власного дому: читаємо в уривку з книжки «Рисочка»

Книжка «Рисочка» Оксани Шаварської — це історія про пошуки себе у великому світі, намагання зрозуміти, що є справжнім щастям, та постійний діалог зі своєю внутрішньою дитиною.

Ця книжка про біль і радість, які дарує нам любов, неприйняття та щирість. Про те, що життя не є чорно-білим, про руйнацію стереотипів. Ця книжка про всіх, хто шукає свій дім. Вона про сумніви, прийняття та життя під час війни.

Головна героїня однойменної книги народилася в селі, проте жити в місті — це мрія всього її життя. Дівчина вирішує шукати себе деінде — у Львові, Берліні, Нью-Йорку, але її душа тут — у Києві.

Щоб отримати відповіді на важливі питання та знайти своє місце у світі, Рисочка змушена згадувати минуле, яке їй досить наполегливо дошкуляє. Ми публікуємо уривок з книжки.

Рисочка. Дорога додому

— ТАТУ, МЕНІ ТРЕБА КЛЮЧІ від хати і дрова. А ще їжа. Я хочу пожити в селі, допоможеш? — спокійно говорила Рисочка батькові в слухавку.

— Рисочко, дорога, що ти надумала? Середина лютого, після смерті діда з бабцею в хаті ніхто не жив. Це ж село, це не твій Київ. Там навіть вайфаю нема, як ти там збираєшся вижити?

— Завтра відправлю «Новою Поштою» все необхідне, щоб там, як ти кажеш, «вижити», забери, будь ласка. Інтернет мені не потрібний, потрібні дрова, щоб грубу палити. Тату, не варто сперечатися, будинок стоїть пустий, я хочу там пожити.

— То приїзди весною, коли все зацвіте. Буде тепло, красиво. Навіщо зараз, чому такий поспіх?

— Кажуть, війна почнеться. Не думаю, що це правда, але навколо занадто тривожно, хочу бути «вдома».

— Тоді давай до нас з мамою, чому в село?

— Не знаю, отак собі відчуваю, що хочу туди. Тато, ти допоможеш чи ні? Я приїду через три дні, я все вирішила.

— Сперечатися з тобою завжди було неможливо. Добре, завтра замовлю дрова й поїду в село, підготую будинок. Думаю, ти довше тижня там не витримаєш, але як собі знаєш. Подзвони, скажи, коли тебе зустріти з потяга.

Коли Рисочка повернулася з Берліна, усі навколо торочили, що росіяни здуріють і підуть на Київ. Підуть на всю Україну. Рисочка в це не вірила й не збирала «тривожного рюкзака». Повномасштабна війна — це те, чого вона взагалі не могла уявити. Рисочка жила у своєму світі, реальність якого не припускала ситуації, у якій ракети полетіли б на її рідний Київ.

— От як це?.. — питала вона друзів на вечірці в честь її повернення. — От як ви собі уявляєте цю ситуацію? Тобто одного дня ми прокинемося, а на Київ летять ракети? Ну припиніть, це смішно. Надворі ХХІ століття, ми центр Європи. Це якась фантасмагорія, чесне слово.

— Так і буде, Рисочко, — серйозно запевнив Руслан. — Ти прокинешся, а вони, ракети, летять на нас.

— Я тебе прошу, не вигадуй, — засміялася Рисочка, доливаючи собі в склянку віскі.

— Мені здається, ти не зовсім розумієш, що відбувається, — наполягав Руслан.

— Я просто думаю, що ти несеш зараз якусь маячню, — сміялася Рисочка. — Цього просто не може бути. Це ж щось абсолютно дике... Які ракети?!

— Але тим не менш ти вирішила поїхати жити в село, — уточнив Руслан.

— Я їду в село не тому, що боюся війни, я їду в село, бо це наразі єдине місце на планеті де, можливо, я не зійду з розуму від оцих безкінечних пошуків себе й ваших розмов про війну, — випалила Рисочка.

— Ти взагалі уявляєш себе в селі? — розсміялася подружка Леся. — Рисочко, ну давай будемо чесними, ти не дитина дрів і п’єца. Ти собі наробиш опіків другої стадії за першої спроби розпалити вогнище.

— Дай Бог, аби хату не спалила, — додав Руслан.

— Енівей, що б ви там собі не думали, я поїду.

— Чи надовго? — потішалася Леся.

— Даю їй три дні, — сказав Руслан.

— Немає значення, чи надовго, головне, щоб було куди повертатися, так що вип’ємо за це.

Вони випили, гучно вдарившись бокалами. Рисочка дивилася на своїх друзів, на те, як щиро вони сміються, і про себе загадала бажання, щоб ніяка війна їх у неї не відібрала. Рисочка занадто довго будувала свій рай, тож панічно боялася його втратити. Найбільше вона боялася втратити саме оце — свій Київ, своїх неймовірно щирих і добрих друзів, своє рівне дихання тут, яке вони оберігали й дбали, щоб воно не збивалося.

Якщо почнеться війна, це означатиме, що її сни про будинок стануть реальністю. Якщо росіяни підуть на Київ, їй не буде куди тікати, крім як «додому», у своє маленьке місто або в село. Вони заберуть у неї життя, а значить, доведеться... О Боже... Вона не хотіла про це думати.

Рисочка усвідомила: усе, що вона будувала останні сімнадцять років у Києві, стало крихким. Було страшно. І найправильніше, що вона могла зробити, — це свідомо крокувати саме туди, у свій страх.