Кінець консервативної епохи: що стоїть за оголошенням дострокових виборів у Британії

Журналісти, які вчора зібрались біля Даунінг-стріт, 10, аби почути очікувану заяву прем’єр-міністра Ріші Сунака про дострокові вибори, мали всі підстави для іронії.

Лондон саме накрила мряка, й лідер владної Консервативної партії стоїчно виголошував підготовлену промову, незважаючи на краплі, що стікали по його піджаку.

А на додачу протестувальник, що стояв неподалік, увімкнув на всю потужність колонки пісню Things Will Only Get Better ("Гірше вже не буде") ірландського гурту D:Ream, яку свого часу використовували лейбористи на чолі з Тоні Блером у передвиборчій кампанії.

Тож присутні кореспонденти могли розібрати далеко не все, що казав Сунак.

"Things will only get wetter" ("Сухіше вже не буде"), зіронізувала консервативна газета The Telegraph.

І це – не лише про дощ і пісню.

Востаннє загальні вибори в липні відбулися у 1945 році, одразу після завершення Другої світової війни.

Й консерватори їх тоді з тріском програли.

І все ж заява британського прем’єра поклала край кільком тижням, а то й місяцям невизначеності стосовно виборів до парламенту – а разом із тим й політичної долі самого Сунака, яка на тлі електоральних провалів консерваторів опинилась під загрозою.

Чому саме 4 липня, а не, скажімо, жовтень чи листопад? Невже у Консервативній партії більше не бачать жодних шансів на перемогу після 14 років перебування при владі? І просто хочуть більше не відкладати неминучий перехід до опозиції?.

І, звісно ж, що ці вибори (а разом із тим – майже неминуча зміна влади у Великій Британії) означають для України?.

"Останній шанс" довжиною в 1,5 року.

Ріші Сунаку, ймовірно, дуже не пощастило очолити рідну Консервативну партію – а на додачу й британський уряд – в той час, коли це сталося.

Він став третім за два місяці прем’єром від політичної сили, яку роздирали скандал за скандалом.

Спершу Борис Джонсон – безумовно, харизматичний політик і друг України – опинився в епіцентрі скандалів із "ковідними" вечірками, які відбувалися у порушення обмежень, запроваджених його ж урядом.

Потім – рекордно коротке прем’єрство Ліз Трасс, яка запам’яталась обвалом британської економіки й мемом про салат.

Перед Сунаком стояло завдання повернути довіру виборців до консерваторів і переконати, що їхнє тривале перебування при владі (безперервно з 2010 року) не потребує змін.

По суті, це був ледь не останній шанс консерваторів запобігти реваншу лейбористів.

Для цього новий голова уряду оголосив амбітну програму, яка передбачала відновлення зростання економіки Британії, скорочення інфляції, вирішення проблем у системі охорони здоров’я та боротьбу з міграцією.

Власне, саме на цих пунктах Сунак і наголошував, анонсуючи вибори.

Сувора фіскальна політика зусиллями міністра фінансів Джеремі Ганта – свого часу він, до речі, також претендував на прем’єрство – справді дозволила приборкати інфляцію і наблизити її до цілі у 2% (на початку прем’єрства Сунака було понад 11%).

У першому кварталі 2024 року британська економіка справді зросла на 0,6%, що в порівнянні з іншими країнами "Групи семи" не так і погано (але, заради справедливості, у 2023-му Велика Британія увійшла в технічну рецесію).

Консервативний прем’єр не забув згадати і про Національну службу охорони здоров’я (NHS) – один зі стовпів британського суспільства, який забезпечує безкоштовну медичну допомогу громадянам.

Вона, однак, потерпає від нестачі лікарів, браку коштів і страйків медперсоналу.

Уряд Сунака справді підвищив фінансування NHS, але це не допомогло вирішити інших давніх проблем.

Приміром, люди з хронічними хворобами або навіть раком досі змушені годинами чекати на прийом лікаря.

До того ж працівники, які не можуть отримати медичну допомогу, змушені пропускати роботу – що, знову-таки, впливає на економіку.

І, зрештою, боротьба з нелегальною міграцією, яка стала наріжним каменем політичної програми консерваторів ще до Brexit.

Гасло "Stop the boats" ("Зупинити човни") від британських консерваторів і самого Сунака лунало не раз.

Але його успіх поки вкрай перемінний.

Якщо у 2023 році кількість прибулих через Ла-Манш справді суттєво впала в порівнянні з попереднім роком (менше 30 тисяч проти майже 46), то нині вона вже зростає рекордними темпами.

Тільки станом на 21 травня на малих човнах до Британії намагалися потрапити майже десять тисяч мігрантів.

Ріші Сунак особисто стоїть за вкрай суперечливим законом про нелегальну міграцію, який передбачає вивезення мігрантів літаками до Руанди.

Там мігранти чекатимуть на схвалення (або відхилення) клопотань про надання притулку.

А ті прибулі, які потрапляють у Велику Британію через Ла-Манш малими човнами, узагалі не можуть претендувати на притулок і депортуються одразу.

І хоча схема – попри критику Ради Європи та сусідньої Ірландії – вже схвалена, й перші мігранти для вивезення в Руанду вже затримані, перші рейси відбудуться не раніше червня.

Варто згадати й про ще одну річ, на якій наголосив британський прем’єр у своєму виступі: складний геополітичний контекст у зв’язку з повномасштабною російською агресією в Україні, амбіціями Китаю та нестабільністю на Близькому Сході.

І нагадав, що його уряд вирішив збільшити оборонні витрати до 2,5% ВВП до 2030 року.

Та, коротше кажучи, в Ріші Сунака за понад півтора року перебування при владі не так і багато досягнень, якими може похвалитися його уряд.

Точно не більше, ніж проблем.

Вибори на тлі футболу та канікул.

Узагалі тему майбутніх виборів активно обговорювали ще торік, коли виборчі перспективи Консервативної партії були відверто кепськими, а в її лавах почали дискутувати про найбільш неймовірні сценарії відновлення рейтингу – аж до повернення Бориса Джонсона на посаду лідера (бо навіть після публічного демонстративного виходу з Палати громад він досі зберігає популярність серед партійців).

Іншим тривожним дзвіночком стали місцеві вибори на початку травня, де консерватори за кількістю мандатів у місцевих органах влади узагалі опустились на третє місце, поступившись не лише Лейбористській, а й Ліберально-демократичній партії.

Ця поразка, однак, стала не настільки нищівною, аби торі втілили свою погрозу й ініціювали вотум недовіри Сунаку.

Зрештою, в Консервативній партії, схоже, почали зневірюватись її ж депутати.

За останні чотири роки торі розгубили понад два десятки голосів: частина оголосила про складання мандата, й їхнє місце на довиборах зайняли лейбористи, ще кілька взагалі перейшли на бік опозиції просто в парламенті (за останні кілька тижнів стались аж два такі випадки, і це справді безпрецедентно).

До того ж зі 107 британських депутатів, які оголосили, що не братимуть участі в наступних виборах, 65 – із Консервативної партії.

Ще одним показником кризи у торі стала стаття ексміністра оборони Бена Воллеса з нищівною критикою роботи британської дипломатії.

Відповісти на питання, чому Сунак вирішив призначити загальні вибори саме на 4 липня, не так і просто.

Ймовірно, частково це розрахунок, почасти – ставка на несподіванку і, чому б ні, просте везіння.

З одного боку, уряд консерваторів може сподіватися, що британці найближчим часом побачать і відчують наслідки дій уряду: покращення в економіці, а також вивезення мігрантів до Руанди (мовляв, бачите, ми ж виконуємо обіцянку!).

Натомість якби вибори відбулися у жовтні чи листопаді, як і очікувалося, торі розгубили би ще більше підтримки.

Також, імовірно, Сунак справді намагається скористатися фактором несподіванки, розраховуючи на неготовність головних конкурентів до кампанії та підкреслюючи, що в лейбористів на чолі з Кіром Стармером "немає плану", як керувати Британією (звісно ж, це певною мірою лукавство – цей план є у відкритому доступі на сайті партії).

Ну і, зрештою, 4 липня – це найраніша дата, яка відповідає двом критеріям: це четвер (саме тоді в Британії традиційно голосують на виборах) і це "друга половина року", як Сунак і обіцяв.

Та, з іншого боку, вибір дати, вочевидь, застав багатьох консерваторів зненацька.

Міністру закордонних справ Девіду Кемерону, який сам був експрем’єром, навіть довелося перервати візит до Албанії для екстреного засідання на Даунінг-стріт.

Торі в непублічних розмовах із журналістами відверто обурювались рішенням Сунака й говорили, що воно більше грає на руку лейбористам з їхнім відривом в опитуваннях.

І не менш важливий для Британії момент: вибори припадають на розпал чемпіонату Європи з футболу й Вімблдонського турніру, а ще – відпусток і шкільних канікул у Шотландії та Північній Ірландії.

І британським виборцям у ці дні, можливо, просто буде не до політики.

Повернення лейбористів?.

Лейбористська партія в усіх опитуваннях має впевнений відрив від Консервативної на рівні 20, а подекуди – навіть 30 відсоткових пунктів.

Втім, говорити про їхню однозначну перемогу все ж варто з кількома застереженнями.

Перше застереження пов’язане з особливостями виборчої системи у Великій Британії.

Депутатів до Палати громад обирають у 650 одномандатних округах за принципом "first past the post": хто набере більшість голосів, той і перемагає.

Історично ця система була прихильнішою до великих партій, які мають більше ресурсів для ведення кампанії, та меншою мірою – регіональних сил, більш упізнаваних у своїх округах.

Саме тому на виборах 2019 року ліберал-демократи, які мали загальнонаціональний рейтинг у 10-12%, отримали тільки 11 місць – у понад чотири рази менше, ніж, скажімо, Шотландська національна партія з рейтингом у 4%.

Тому за результатами соцопитувань прогнозувати розподіл мандатів у Палаті громад важко.

Тим паче, з 2019 року виборчі округи були дещо змінені, тож навіть порівняння результатів двох виборів буде не зовсім коректним.

І все ж певні теоретичні підрахунки британські ЗМІ вже зробили.

Згідно з ними, для лейбористської більшості у 326 депутатів у кожному з округів вони повинні отримати голосів на 12,7 відсоткових пункта більше, ніж у 2019-му.

Іншими словами, для загальної перемоги кожен сьомий виборець, який п’ять років тому підтримав партію Бориса Джонсона, має проголосувати тепер за партію Стармера.

Цей розрахунок – і це друге застереження – не враховує інших партій, які цілком можуть покращити або навпаки, погіршити своє представництво у Вестмінстері.

Варто взяти тих-таки ліберальних демократів, які на останніх місцевих виборах навіть обігнали консерваторів за кількістю отриманих мандатів.

Непогано про себе тоді заявили й "Зелені", хоча малоймовірно, що вони отримають хоча б із десяток мандатів.

Також варто стежити за Шотландською національною партією: нині вона має майже 50 депутатів у Вестмінстері, але внутрішні скандали останніх років і невдала спроба організувати другий референдум про незалежність ударили по її підтримці.

Можливо, електоральною несподіванкою стане новостворена партія Reform UK – чергова ітерація проєкту британського євроскептика Найджела Фараджа, який здавна виступав за вихід Британії з ЄС, а тепер разом із прихильниками стверджує, що консерватори вийшли "неправильно".

Сам Фарадж, який досить комфортно почувається ведучим на телеканалі правого спрямування GB News, брати участь у виборах не буде – хоча і встиг заявити, що на торі 4 липня чекає "суїцид".

Одну з найвлучніших характеристик виборів учора в ефірі BBC дав Джон Кертіс – чи не найавторитетніший виборчий експерт у Великій Британії: "Це вибори, які можуть програти саме лейбористи.

Завдання Стармера – утримати підтримку, яку має його партія".

Без змін для України?.

Якщо Консервативна й Лейбористська партії в чомусь сходяться, то це підтримка України на тлі загарбницької війни Росії.

Про підтримку консервативних урядів Джонсона, Трасс і Сунака годі й говорити: усі вони прямо й недвозначно засуджували Москву, відкрито говорили й говорять про нову "вісь зла" (Росія – Китай – Іран – Північна Корея), усі – крім Трасс, зі зрозумілих причин – бували в Україні та бачили на власні очі наслідки дій росіян.

Ці британські прем’єри так само виступали й виступають за подальшу військову підтримку України, а за Ріші Сунака Україна уклала двосторонню безпекову угоду з Британією та дізналася про отримання рекордного пакета військової допомоги.

І є всі підстави вважати, що потенційний лейбористський уряд на чолі з Кіром Стармером щонайменше не буде змінювати цей курс.

Стармер ще в лютому 2023 року відвідав Київ, Ірпінь і Бучу, де підтвердив, що виступає за подальшу допомогу Україні.

А зовсім нещодавно в українській столиці побувала делегація Лейбористської партії, зокрема Девід Леммі, якому пророкують посаду міністра закордонних справ в уряді Стармера.

До слова, Леммі раніше цього року відвідував США та зустрічався з Дональдом Трампом – імовірно, зондуючи ґрунт для співпраці з Білим домом у разі повернення експрезидента в Білий дім.

В усьому іншому зовнішня політика за правління лейбористів також навряд чи становитиме загрозу для України.

Навпаки, вони прагнуть нормалізувати відносини з Європейським Союзом, дещо зіпсовані непослідовністю урядів консерваторів – хоч про розворот Brexit і не йдеться.

На руку нам грає і те, що Лейбористська партія не відмовляється від збільшення оборонних видатків Британії до 2,5% ВВП, хоча не факт, що вона збереже визначений консерваторами дедлайн у 2030 рік.

Можливо, єдиним ризиком для України наразі є те, що на час передвиборчої кампанії британський парламент припиняє роботу (він пропрацює буквально до п’ятниці), а чинний уряд не зможе ухвалювати масштабних рішень.

Та вже оголошені пакети військової допомоги продовжать надходити, а обіцяні 3 млрд фунтів стерлінгів підтримки на 2024 рік ніхто скасовувати точно не буде.

Більше про майбутню політику уряду Кіра Стармера – який, хай там як, має найбільші шанси стати наступним прем’єр-міністром Великої Британії – ми дізнаємось найближчими днями.

Партії тільки-но починають кампанію та деталізують передвиборчу програму.

Але, знову-таки, навряд там варто очікувати небезпек для України.

Автор: Олег Павлюк,.

журналіст "Європейської правди".