"МЗС перетворилося на місце, де гинуть інтереси Британії". Сенсаційна колонка Бена Воллеса

Днями "Європейська правда" опублікувала статтю про те, як політики та дипломати ЄС та НАТО зганьбилися після смерті президента Ірану, наперебій висловлюючи "співчуття іранському народові" через втрату кривавого лідера, відповідального за загибель багатьох іранців, українців та західних громадян.

Ті дії західних урядів та дипвідомств вразили не лише нас.

Британський політик, у 2019-2023 роках – міністр оборони Бен Воллес опублікував колонку у британському виданні The Telegraph, де не лише висловив своє обурення, але й розкрив інформацію, яка досі ніде не публікувалася, про те, як система МЗС останнім часом обмежувала вплив Британії у світі.

Зважаючи на важливість цього матеріалу, ми переклали його українською, лишаючи посилання на англомовний оригінал.

* * * * *.

Коли я згадую часи роботи міністром оборони Британії, мені важко виокремити найгірший момент у моїх відносинах з Міністерством закордонних справ.

І не тому, що таких моментів не було, а тому, що їх було дуже багато.

Наприклад, коли під час надзвичайних подій у Судані з'ясувалося, що посол, заступник посла і керівник служби безпеки – усі опинилися у відпустці за межами країни під час перевороту, залишивши нас фактично сліпими.

Або коли під час евакуації з Кабула єдиною дією "групи швидкого реагування" МЗС, спрямованої до Афганістану, стала її "швидка передислокація" назад до Великої Британії, причому це відбувалося в той час, коли британські військові та співробітники Міноборони опинилися у небезпеці.

Або постійні спроби заблокувати летальну допомогу Україні через страх "обурити і спровокувати" Путіна.

На жаль, цей список занадто довгий для однієї статті.

Але те, що сталося зараз, коли британські дипломати мовчки встали в Радбезі ООН, щоби вшанувати загиблого президента Ірану – це, напевно, є однією з найнижчих точок.

Складається враження, що Міністерство закордонних справ керується двома принципами.

Перший принцип – "аби нікого не засмутити", навіть якщо для цього треба пожертвувати національними інтересами Британії.

Другий принцип – це "обов'язок піклуватися".

Але піклуватися не про громадян Великої Британії, а про власний персонал.

Тут немає місця жертовності; тут ніхто не думає про Британію передусім; немає жодного ризику.

І звісно ж, взагалі немає розуміння того, що сучасний світ вимагає вміння майстерно "грати в шахи" зі своїми опонентами.

Все це відсутнє, а натомість ми маємо міністерство, яке ховається за протоколом і помпезністю.

Провина за це лежить не на наших послах, а на центральному офісі МЗС, який позбавив своїх дипломатів повноважень.

Колишні й теперішні керівники дипломатії перетворили нашу мережу послів на поштові скриньки для надсилання політичної маячні, яку створював центр.

Штаб-квартира МЗС не керує виконанням поставлених задач, але й не делегує повноваження, ігноруючи знання наших людей на місцях, "на передовій".

Я знаю щонайменше про двох послів, які стикнулися із забороною поїздок всередині країни, де вони представляють Британію, тому що хтось у Лондоні вирішив, що це занадто ризиковано для "їхніх співробітників".

Тобто рішення ухвалював той, хто взагалі ніколи не бував у цій країні, а не посол, який явно має краще розумітися на цьому.

Вирішували такі люди, як колишній постійний секретар МЗС Саймон Макдональд, який постійно повторював на зустрічах фразу "обов'язок бути обережними".

Мантра про такий "обов'язок" змусила нас евакуювати до Польщі британське посольство в Україні, коли в цьому не було жодної потреби.

Також саме цей "обов'язок бути обережними" змусив Foreign office вимагати від британських дипломатів та військових покинути Судан попри те, що ми мали там захищену базу в Порт-Судані.

І навіть коли мантра про цей обов'язок не працювала, по Британії продовжувало бити непереборне бажання "імператорів з МЗС", не дай боже, нікого не засмутити, через що ми постійно відмовлялися стати на чийсь бік у міжнародних суперечках.

Пам'ятаю, як я вирішив, що ми повинні виявити солідарність з Польщею, коли Білорусь створила міграційну кризу, наводнюючи іммігрантами польський кордон.

Тоді на вечері з моїм польським колегою ми домовилися, що Британія відправить на кордон 100 бійців інженерних військ.

А згодом я дізнався, що Міністерство закордонних справ підготувало лист з "рекомендацією" зупинити це, бо вони, мовляв, побоюються "спровокувати лідера Білорусі"!.

На щастя, Міністерство оборони тоді діяло швидше, ніж клерки МЗС, і ми вже були на місці.

І наш чудовий посол у Польщі також відкинув цю нісенітницю.

Але навіть тоді в МЗС знайшовся якийсь недоумок, який вимагав, щоби британські військові у Польщі зняли зі своєї форми британські прапори!.

Часом було враження що британський Foreign Office більше радіє можливості бути "підставкою для ручок" у якомусь дрібному підкомітеті в ООН, ніж відстоювати національні інтереси Британії.

Там вважали, що бути націоналістом – це щось майже вульгарне.

Дійшло до того, що ми в Міноборони називали МЗС "пеналом для ручок" через його прагнення показати цю свою "значущість" в ООН.

І цей підхід МЗС колись мав відкритися.

Якщо ти підтримуєш порожнечу, то світ врешті-решт про це дізнається.

Таке викриття сталося цього тижня у Раді безпеки ООН.

Невже існує світ, у якому правильним кроком є вшанування британськими дипломатами іранського президента хвилиною мовчання?.

Вшанування людини, яка після Іранської революції наказала вбити сотні, якщо не тисячі невинних іранців.

Людини, яка експортувала безпілотники до Росії та ХАМАС, щоб вбивати наших союзників і друзів.

Насправді ж зараз світом знову проходить поділ між ліберальними демократіями та авторитарними державами.

У цьому світі Велика Британія має реальних ворогів, але МЗС цього, схоже, не хоче визнавати.

На безпекових комітетах мені особисто доводилося сперечатися з представниками МЗС, доводити їм, що Путін грає з ними в шахи.

Я їм тоді казав: гра вже почалася.

А за нами рішення, чого ми прагнемо – поставити мат чи завести себе у патову ситуацію.

Китай почав грати аналогічну гру дуже, дуже давно.

От тільки британське МЗС тоді воліло би, щоб усі заплющили очі на неприємні факти...

Мені шкода тих дипломатів, які розуміють все це, але центр не дозволяє їм нічого зробити.

Шкода офіцерів розвідки МІ-6, які знають, як грати в шахи на світовому рівні, але їм не дозволяють цього робити.

І шкода всіх тих людей, які очікують від Великої Британії дій, а натомість не бачать нічого.

У нас досі є чудові дипломати.

Але занадто довго міністрів закордонних справ і послів стримувала культура, що ставила консенсус, здоров'я та безпеку вище за інтереси Британії і не дозволяла їм бути агентами наших національних інтересів.

Відома приказка: "Нічим не ризикуючи, нічого не здобуваєш".

Для Британії настав час повернути таке Міністерство закордонних справ, яке знову почне грати велику гру.

Бен Воллес,.

міністр оборони Сполученого королівства Великої Британії і Північної Ірландії у 2019-2023 роках.