Суспільство ‒ ветеранам. Як держава може покращити досвід реабілітації військових

Єдина система

В Україні функціонує кілька великих реабілітаційних центрів, у яких застосовують комплексний підхід і найкращі та найефективніші практики відновлення військових. Однак вони не здатні обслужити ту велику кількість поранених і травмованих військових, які зараз повертаються з фронту в кожне українське місто і село.

У реабілітаційні центри утворюються довгі черги, і військові змушені чекати тижні й місяці, щоб потрапити туди. Тому Міністерство у справах ветеранів та Міністерство охорони здоров’я мають сприяти розширенню мережі закладів, де військові можуть проходити реабілітацію. Бажано, щоб ці заклади були в їхніх рідних громадах, адже це також сприятиме соціалізації військових та реінтеграції в суспільство.

Можливі варіанти розширення системи реабілітації можуть бути:

1. Створення реабілітаційних відділень на базі цивільних установ.

Наприклад, цивільний центр реабілітації людей з інвалідністю “Галичина” у Львові після початку повномасштабного вторгнення спершу перестав надавати послуги всім і зосередився на внутрішніх переселенцях, а згодом перемкнувся лише на допомогу військовим. Військові повинні мати доступ до всіх установ, які надають послуги реабілітації, зокрема й до цивільних.

А центр “Благодар” у місті Славутичі на Київщині почав надавати окремі послуги реабілітації військовим. У “Благодарі” немає палат, однак його можуть відвідувати військові, які живуть у місті або проходять неподалік Славутича військову службу. Черг на обслуговування там також немає, центр навіть може обслуговувати більше ветеранів, якщо організувати житло для них поруч.

Ідею створити реабілітаційні відділення в цивільних установах раніше озвучувало й Міністерство охорони здоров’я України. У відомстві пропонують відкрити стаціонарні реабілітаційні відділення на базі кожної кластерної (лікарня, у якій надаються послуги з лікування найпоширеніших хвороб) і надкластерної (високоспеціалізована лікарня, що надає найширший спектр медичної допомоги) лікарні. Концепція уже впроваджується в Україні.

2. Створення мережі партнерських закладів у громадах.

Не обов’язково відкривати великі реабілітаційні центри в кожній громаді. Достатньо створити зручну інфраструктуру з різних центрів, які разом можуть надавати послуги повноцінної реабілітації військовим. Наприклад, як ми з’ясували, такий досвід є в Славутичі, Івано-Франківську та Чернігові.

“Благодар” у Славутичі — не повноцінний центр реабілітації, бо надає лише окремі послуги, які можуть допомогти ветерану відновитися. Це лікувальна фізкультура, масаж та відновлення мовлення з допомогою логопеда. Психологічну допомогу військові в Славутичі отримували в іншому місці — соціально-психологічному центрі.

Водночас соціально-психологічний центр у Славутичі має партнерські відносини вже з іншим закладом — психоневрологічною лікарнею в Чернігові. У цю лікарню щотижня приїздять психологи зі Славутича й проводять навчальні тренінги для військових.

Деякі послуги безплатної реабілітації для військових пропонують різні приватні реабілітаційні центри та клініки. Також приватні установи й громадські організації пропонують послуги з відновлення в інших сферах. Наприклад, підтримку в соціальній адаптації чи сфері зайнятості.

Не всі про них знають, тож інформацію про всі заклади, які можуть безплатно надавати послуги з реабілітації та відновлення в інших сферах, потрібно внести до єдиної систематизованої бази даних, доступної для ветеранів, щоб вони могли легко їх знайти. Схожі бази даних уже створює Національна служба здоров’я України. На сайті служби, наприклад, доступні дашборди з інформацією про місця, де можна отримати безплатні послуги з медичної реабілітації від держави.

Цю інформацію також повинні надавати військовим у громадах. Наприклад, у Славутичі про місця лікування та можливості роботи в місті військовим розповідають у ЦНАПі.

Фінансування

Втім, у маленьких реабілітаційних центрів і медичних закладів, які надають послуги з реабілітації військовим, є власні проблеми. Часто їм бракує фінансування, тому вони не завжди можуть забезпечити комфортні умови для своїх пацієнтів.

Наприклад, згаданий вище центр “Благодар” не має коштів на ремонт і досі не облаштований для людей на колісних кріслах. Зайти в центр маломобільним людям допомагають його працівники. Про те, як зробити реабілітаційні заклади доступними для всіх верств населення, описано в посібнику з безбар’єрності реабілітаційних відділень.

Ще одна проблема “Благодару” — через брак коштів із центру нещодавно звільнився фахівець із фізичної реабілітації.

У деяких місцях через брак фінансування немає можливості створити нормальні умови для лікування пацієнтів. Психоневрологічна лікарня в Чернігові, наприклад, не змогла повністю ліквідувати наслідки бойових дій навесні 2022 року. На стінах у палатах тут досі є сліди прильотів.

Коштів, які виділяє Національна служба здоров’я України в межах психіатричних пакетів на лікування пацієнтів, замало. Так, на одного пролікованого пацієнта служба виділяє 13 175 гривень. Хоча насправді, як розповіла нам директорка Чернігівської психоневрологічної лікарні, лікування подеколи може коштувати 18–19 тисяч гривень.

Адміністрація закладів, яким не вистачає фінансування, має звертати увагу на цю проблему й вимагати в компетентних органів (наприклад, міської ради) виділяти додаткові кошти на такі екстрені потреби.

Доказові практики

Ще одна проблема деяких невеликих центрів реабілітації — використання недоказових практик реабілітації військових. Наприклад, психолог одного із закладів, які ми відвідали, розповів, що у своїй роботі використовує теорію “п’яти стадій прийняття горя”. Це популярна теорія, однак дослідники вважають її недосконалою, адже не всі люди переживають горе однаково. Деякі люди не переживають певні стадії або відчувають їх не в тому порядку.

В іншому центрі використовують для реабілітації військових недоказові галотерапію (так звані соляні кімнати) та фізіотерапію (яка обіцяє відновити втрачені функції тіла за допомогою певних апаратів).

Міністерству охорони здоров’я треба активніше працювати над розробкою та затвердженням протоколів із реабілітації з найкращими практиками, які мають доказову ефективність.

Навчання фахівців

Ефективні реабілітаційні центри повинні ділитися досвідом із меншими центрами та медзакладами. В Україні функціонують реабілітаційні центри досконалості, які проводять навчання та поширюють найкращі реабілітаційні практики. Таких закладів налічується сім, але їх кількість можна збільшувати. Загалом систему потрібно організувати так, щоб реабілітаційні центри, на послуги яких є попит, постійно проводили навчання для фахівців з інших закладів. Держава має фінансувати та підтримувати такі програми. Популярний серед пацієнтів фахівець частину свого робочого часу повинен приділяти навчанню інших і робити це регулярно. Це допоможе поширити найкращі практики в різних регіонах.

Державним структурам варто налагодити підготовку людей, які беруть участь у процесі реабілітації, у закладах вищої освіти. Досі українські університети не готували протезистів-ортезистів і терапевтів мови та мовлення, адже такої спеціальності просто не існувало. Зараз МОЗ спільно з Міністерством науки і освіти та Міністерством економіки України працюють над запровадженням нових спеціальностей.

Міністерствам потрібно активізувати зусилля, щоб підготовка цих спеціалістів почалась якнайшвидше.

Лікування і дозвілля

У центрах, які ми дослідили, використовують низку доказових практик.

• Психологічна терапія: травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія, когнітивно-процесуальна терапія, пролонгована експозиція, десенсибілізація та опрацювання травми рухом очей EMDR, наративно-експозиційна терапія, інтерперсональна терапія, тілесно-орієнтована терапія. Методичні рекомендації відновлення психічного здоров’я ветеранів зібрані тут у посібнику від “Лісової поляни”.
• Фізична терапія: виконання фізичних вправ, масаж, механотерапія, ерготерапія. Методичні рекомендації для фізичних реабілітологів, які працюють із ветеранами, зібрані тут у посібнику від платформи для розвитку медицини та науки INgenius.

Процес реабілітації можна доповнювати іншими методами, які мають доказову ефективність. Наприклад, у “Лісовій поляні” для психологічної реабілітації крім згаданих практик використовують нейрофідбек- та біосугестивну терапію, майндфулнес, менеджмент когнітивних функцій за програмою CogSMART та навіть віртуальну реальність.

Важливою складовою відновлення ветеранів також є їхня участь у різних рекреаційних заняттях. Це екскурсії, настільні ігри, кулінарія, спорт, PET-терапія (взаємодія з тваринами), активний відпочинок на свіжому повітрі. Такі активності сприяють соціалізації військових і допомагають поліпшувати їхній психологічний стан.

У шпиталі “Брасс” на Івано-Франківщині спостерігається значний позитивний психологічний ефект від рекреаційних занять і неформальної обстановки також на ранньому етапі реабілітації — одужання після складних операцій тощо.

Психологічне просвітництво

Поширена проблема, про яку говорять у реабілітаційних центрах, — військові (особливо віком 30 років і старші) бояться звертатися по допомогу до психологів і психіатрів. Це заважає якісній психологічній реабілітації ветеранів після повернення з фронту.

Психологиня реабілітаційного центру “Галичина” розповідала, що її команді доводиться витрачати час на встановлення контакту з пацієнтами і пояснення, що таке психолог, чим він відрізняється від психіатра і як може допомогти ветеранам.

Працівники психоневрологічної лікарні в Чернігові також говорили про те, що через страх і стереотипи щодо психіатричного лікування військові взагалі не звертаються до них по допомогу. “Нас же бояться, як чорт ладану”, — кажуть лікарі.

Деякі ветерани відмовляються спілкуватися із цивільними психологами, які не мають бойового досвіду. Військові вважають, що цивільні психологи не зможуть зрозуміти і якісно допомогти їм.

Однак військовий психолог Сергій Тітаренко, який має бойовий досвід, розповів, що цивільні травмофокусовані психологи так само добре, а іноді й краще, ніж військові психологи, можуть допомогти військовим вирішити їхні психологічні проблеми.

Ще під час бойової служби або на етапі лікування поранення ми рекомендуємо проводити з військовими просвітницьку роботу, щоб допомогти їм побороти їхні стереотипи й страх перед взаємодією з психологом та психіатром.

З огляду на вивчений досвід можемо зазначити, що неформальні події, на яких можна поспілкуватися з ветеранами поза кабінетом і сеансами терапії, здебільшого мають позитивний ефект.

Але, щоб ветерани нарешті почали довіряти лікарям і психологам, треба також покращувати навички комунікації з боку медичної системи. Працівники центру “Лісова поляна” розповіли про випадки недопустимого спілкування з ветеранами. Наприклад, один із лікарів-психіатрів назвав поза очі свого пацієнта-військового “дебілом”. Іншому пацієнтові нагрубили в реєстратурі поліклініки.

“Ветерани — люди із загостреним почуттям справедливості, тому дуже різко реагують на те, до чого більшість призвичаїлася”, — пояснила директорка “Лісової поляни” Ксенія Возніцина. Тому треба започаткувати програму постійного навчання медичних працівників, у межах якої, зокрема, пояснювати необхідність ввічливо і терпляче спілкуватися з військовими. Мета медичної системи — допомагати, а така обурлива комунікація, навпаки, відбиватиме у ветеранів бажання звертатися по допомогу.

Повернення в суспільство

Важливим елементом реабілітації військових є їхня реінтеграція в суспільство на відносно мирних територіях.

Психотерапевт Антон Семенов пояснив, що військовим із ПТСР найкраще допомагає впоратися соціалізація. Тому важливо, щоб система реінтеграції ветеранів у громади була складовою реабілітації військових.

Найкращий приклад соціалізації військових ми побачили в місті Славутичі — там ветеранів та їхні родини запрошують на різні неформальні події, які проводить місцевий соціально-психологічний центр.

В одному з інтерв’ю директорка реабілітаційного центру “Лісова поляна” Ксенія Возніцина сказала нам, що не військовий має готуватися до повернення в суспільство, а суспільство — до повернення військового. Тому варто започаткувати просвітницьку кампанію, спрямовану на все суспільство, у межах якої детально пояснювати, як треба поводитися, щоб не завдати ветеранові душевного болю.

Можна почати з родин військовослужбовців, щоб вони розуміли, як комунікувати зі своїми рідними, які повернулись із зони бойових дій чи полону. Ці тренінги вже проводять онлайн та у великих містах, однак таке навчання має відбуватися в кожній громаді.

І залучати до навчання потрібно всіх: роботодавців, колег, які співпрацюватимуть із військовими, працівників приватних компаній та державних службовців. Вони мають розуміти, як взаємодіяти з ветеранами, щоб не образити їх, і як допомагати їм у критичні моменти, зокрема під час панічної атаки чи вибуху емоцій.

Деякі компанії, наприклад, уже готуються приймати на робочі місця військових, які працювали в них до служби. Вони залучають ейчарів і працівників до взаємодії з військовими та їхніми родинами ще на етапі їхньої військової служби. Згодом ці люди допомагають влитися ветеранам назад у колектив. Такі самі практики можна використовувати й на державній службі.

Матеріал створено Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання спільно з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) і Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, Агентства США з міжнародного розвитку чи уряду США.