Висотки, затори, шум: чому міське середовище Києва змушує людей постійно дратуватись?

Я ніколи не знала, що так жити неправильно, що життя в місті може бути зовсім іншим, і що дизайн міста напряму впливає на благополуччя людей. Лише коли я почала подорожувати я зрозуміла, що жити в місті можна і без величезного стресу.

В цій колонці я аналізую, що не так з Києвом і чому міське середовище столиці змушує людей постійно бути на нервах.

Тиснява

Зазвичай на роботу з дому і навпаки я їжджу на метро і дуже давно не подорожувала автобусом чи маршруткою в годину пік. Я стратегічно вибирала своє житло біля метро ‒ думаю це не сюрприз для багатьох киян (хоча підземка ‒ це теж не панацея в Києві, як показало неочікуване закриття шести станцій метро на синій гілці).

В дитинстві я жила на житловому масиві, який розташовувався десь на відстані 1,5 км від метро. Кожного дня ходити й повертатись пішки до метро було не дуже зручно, тож уся моя родина добиралась до метро на маршрутці. І це був кошмар.

Кожного Божого дня купа людей з переповненої зупинки намагалась втиснутись в переповнену маршрутку. Далі переповнена маршрутка намагалась втиснутись у затор і доїхати до того клятого метро. А в метро треба було втиснутись у вагон, в якому зранку вже на кінцевій було мало місця.

Існували й альтернативні маршрути. З нашого району прямо в центр Подолу, на Контрактову їздила маршрутка. Прямий маршрут, без пересадок, ну хіба ж не казка? Ця ж маршрутка проїжджала повз залізничний вокзал. Тільки її майже ніхто не використовував. На масиві вона з’явлась раз на годину, а коли від’їжджала, то застрягала у довжелезних заторах.

Дорога до міста Ірпінь, яку побудували в 2010-х роках від нашого масиву, тільки погіршила ситуацію. Раніше затори були на під'їзді до метро. А після того як наш район з'єднали з передмістям вже на самому масиві утворювались затори, адже люди з Ірпені через брак хорошого громадського транспорту, їхали у Київ на машинах.

Всередині маршрутки

В нормальному світі бізнес конкурує між собою, аби привабити клієнтів, але у маршруточників все інакше. Вони завжди матимуть клієнтів, адже усім потрібен регулярний громадський транспорт. В таких віддалених районах від метро, в якому жила я в дитинстві, перевізники зазвичай конкурують тільки з муніципальним транспортом, який ходить раз в ніколи. Очевидно, що більшість людей оберуть більш регулярний транспорт.

Це дозволяє маршрутникам робити все, що вони захочуть ‒ захаращувати свої автобуси синтетичними велюровими шторами з вісюльками, не прибирати транспорт, вмикати гучно музику (ця проблема, на щастя, вже не актуальна завдяки закону про акустичне насильство), сваритись з пасажирами тощо. Мені от згадується випадок, коли я їхала зі шкільною вчителькою на захист своєї наукової роботи, і водій нашої маршрутки почав на весь салон матюкатись, бо йому щось не сподобалось.

І звичайно що таке малоконкурентне середовище не стимулює маршрутників модернізувати свій транспорт і робити його більш зручним для пасажирів. А навіщо? І так же будуть їздити. Хоча за договорами з КМДА, які підписують перевізники, в маршрутках мають створюватись комфортні умови для пасажирів. Наприклад, там має працювати кондиціонер, але це лише на папері. В реальності в маршрутках влітку така спека, що моя мама називала їх “крематоріями на колесах”.

Не розвивати свій транспорт ‒ це ще хороший сценарій для маршруточників, бо іноді вони роблять умови для пасажирів гіршими. Згадую ще один випадок: десь у 2019 році один з перевізників на нашому масиві поставив на маршрут зручні низькопідлогові автобуси з чистими новенькими салонами. Для мене це була казка, адже на них я регулярно їздила на залізничну станцію Святошин з важкою валізою. Але через кілька років ці автобуси прибрали і замість них поставили старі маршрутки, в яких гальма буквально виють (ознака вчасно не пройденого техогляду) кожного разу, коли автобус зупиняється.

Громадський транспорт бісить не менше, адже він зазвичай дуже непередбачуваний. Ми розповідали про проблеми муніципального транспорту детально в цьому матеріалі.

Місто ‒ автівкам

Очевидно, що київський громадський транспорт ‒ непередбачуваний, некомфортний, переповнений людьми, всередині якого виникають сварки з іншими пасажирами і водієм ‒ не дуже сильно приваблює киян ним користуватись.

Тому вони вдаються до (здавалось би) логічного рішення ‒ відкладають кошти і купують власну автівку. Це нібито має розв'язувати їх проблему. Однак, така велика кількість вирішених індивідуальних болей створює нову загальну проблему - величезні затори.

Кожного року нідерландська компанія TomTom публікує рейтинг міст за тривалістю затримок автомобільного руху на дорогах через затори. За підсумками 2021 року Київ зайняв третє місце в цьому рейтингу ‒ в середньому поїздки водіїв у заторах тривали на 56% довше, ніж на порожніх дорогах. Як змінилась ситуація зараз оцінити не можна, адже з початку повномасштабного вторгнення компанія перестала включати Київ у список міст, які вона аналізує. Скоріше за все ситуація погіршилася, бо один зі столичних мостів працює тільки для обраних власників посвідчень.

Втім, київська влада не розуміє, в чому проблема, і намагається боротись з заторами, розширюючи дороги і будуючи нові розв’язки для авто. Як доведено багатьма дослідженнями і досвідом життя в українській столиці, це не допомагає ‒ розширені дороги стимулюють більше людей пересідати на машини, через що затори не зменшуються. Детальніше про те, чому будівництво нової автомобільної інфраструктури не допомагає і як вирішити транспортну проблему Києва, ми писали тут.

Закриті вікна

Ну от, громадський транспорт незручний, автівки стоять у заторах, але вам залишається ще одна опція ‒ ходити пішки (про велосипеди навіть говорити не буду, адже їхати велосипедом на роботу це небезпечно). Ну і тут промах.

Спробуйте прогулятись в теплий літній день, наприклад, вздовж Набережно-Хрещатицької вулиці чи піти далі до Набережного шосе. В Європейських столицях набережна в центрі міста зазвичай є популярним місцем для туристів і містян ‒ поряд є водичка, красиві види. Але в Києві ви навіть не почуєте своїх думок через шум машин, що ганяють по цій вулиці.

Автомобілецентрична культура, яка виникла у 1950-х роках в США, а згодом перекинулась у 1960-х роках в країни Західної Європи, змушували місцеві влади будувати великі автомобільні траси по всій країні й в усіх містах. Зараз Європа відмовляється від цих ідей і знову будує міста, які орієнтовані на людей, а не машини. Це більш екологічно, сприяє соціалізації мешканців міста та безпеці на дорогах.

Київ робить усе навпаки. Коли в 1960-х роках по всій Європі будували великі автомобільні траси біля берегів річок, на Набережній Дніпра їздив травмай, росли дерева і прогулювались люди. Але у 2011 році усю цю інфраструктуру прибрали та розширили дорогу.

Набережна на правому березі ‒ це лише один приклад. Іноді не треба навіть виходити з дому, щоб насолодитись звуком автомобільного трафіку. Ми присвятили цілий проєкт тому, як на вулицях з активним автотрафіком постійно перевищуються санітарні норми шуму. Це наприклад, проспект Бажана, бульвар Лесі Українки, чи Берестейський проспект. Сходіть до когось в гості в будинок, які стоять над цими дорогами ‒ впевнена на 100%, що вікна, які виходять на автошляхи, будуть зачиненими.

Цікаво те, що постійний дорожній шум не просто дратує, а ще й негативно впливає на здоров’я людей. Через це в європейських містах створюють спеціальні стратегії, щоб боротись з шумовим забрудненням, а у Києві це просто ігнорують.

З точки А в точку Б

Через автомобілізованість місто стає недоступним для пішоходів, велосипедистів і будь-кого, хто пересувається не на машині чи мотоциклі.

Чи бувало у вас таке, що ви бачите по іншу сторону дороги магазин чи аптеку, і розумієте, що якби ви зараз перебігли цю дорогу, то були б в тому магазині вже за 30 секунд? Але трафік настільки великий, що просто перебігти дорогу ви не можете. Тож натомість вам треба доводиться шукати перехід, який може бути розташований за 300 метрів від вас, чекати на зелений колір світлофору, переходити дорогу і повертатись вже на іншому боці дороги назад до місця призначення. І так ваш перехід через дорогу магічно розтягується на десять і більше хвилин. І це ще вам пощастить, якщо ви знайдете надземний перехід.

Інша сторона дороги така близька і така недосяжна. В Києві дороги, ніби невеликі річки, перетинають усе місто і змушують пішоходів постійно шукати мости, аби перетнути їх ‒ підземні чи надземні переходи.

Уявіть, як це долати людині на колісному кріслі. Через війну дуже багато людей втратили кінцівки, або отримали травми, які паралізували їх і зараз пересуваються містом на колісних кріслах.

Тож автомобілізованість не тільки робить міста некомфортними, а ще й недоступними. Ви рідко бачите на вулицях Києва людей на колісних кріслах саме тому, що для них тут немає необхідних умов для самостійного пересування (в той час, як у великих містах країн ЄС я постійно бачу на вулицях людей на таких кріслах).

Детальніше про проблему ми розповідали тут.

Висотки ‒ це про самотність

Мій хлопець все життя до переїзду в Київ жив у приватному секторі. Він та його родина знають майже всіх сусідів, активно з ними спілкуються і допомагають один одному. Хтось робить знижку сусідам у стоматологічній клініці, де вони працюють, хтось ‒ дарує квіти на висадку у дворі, хтось допомагає літнім людям, що проживають на вулиці.

Зараз ми з хлопцем живемо у будинку на 25 поверхів і навіть не знаємо сусідів, які живуть з нами на поверсі. Часто ми заходимо в ліфт і розуміємо, що з нами їдуть люди на наш же поверх (це не гості, адже вони мали власний ключ). І дуже часто ми розуміємо, що бачимо цих людей вперше, хоча живемо в будинку вже більше року.

Ми постійно ініціюємо маленькі бесіди в ліфтах, однак вони не виростають у щось більше. Я не знаю імені жодної людини, яка живе в нашому будинку. Колись я дізналась, що в сусідньому будинку живе мій знайомий ‒ однак я бачила його біля будинків лише один єдиний раз. Тут живе стільки людей, що перезнайомитись з усіма неможливо, тож багато мешканців воліють уникати комунікації з сусідами зовсім.

У Києві жителі високоповерхівок не спілкуються між собою, відсторонюються від сусідів і почувають себе самотніми навіть у будинках, де живуть сотні людей.

Спілкування замінюють лише сусідські чати, в яких пасивно-агресивно обговорюють господарські справи. Віртуальна комунікація також не може замінити реальної, адже людині складно зчитати справжні емоції людині в текстовому повідомленні. Детальніше про це “Texty.org.ua” розповідали тут.

Наукові дослідження підтверджують, що відчуття самотності збільшує ризик психологічних захворювань, таких як депресія, а також провокує виникнення стресу. Те, як самотньо відчувають себе люди в багатоповерхівках Києва і як відрізняється висотність забудови української столиці від європейських міст, ми досліджували тут.

Менше зелені

Велике місто ‒ це стресово, це факт, який відомий кожному. Тому у місті існують природні зони, аби допомогти людини відновитись ментально. Наукові дослідження підтверджують, що споглядання людиною природних пейзажів знижують стрес і мають відновлювальний ефект на людську психіку.

Я і без наукових досліджень можу це стверджувати. Я народилась і виросла в житловому районі Києва, розташованому біля лісу і озера. Завжди в дитинстві, коли я стресувала, я йшла у ліс, на берег озера, сиділа біля нього годинами, дивилась на воду і так заспокоювалась.

Однак, в Києві зелена зона, на думку забудовників ‒ це просто вільна ділянка, яку можна заставити висотками та отримати з неї гроші. Чиновники, які б мали створювати правила і регулювати процес магічно самоусуваються. І виходить, що в Києві послідовно намагаються знищити залишки зелених просторів, в яких можна сховатись від гаміру великого міста і бетонних пейзажів.

Протасів Яр, парк “Нивки”, Екопарк Осокорки, озеро Качине, Совські Ставки, Біличанський ліс ‒ це і є ті напівдикі зелені зони, в яких, на відміну від парків, можна справді насолодитись природою. Там можна поспостерігати за пташками і помилуватися квітами, споглядати, як змінюються пори роки, насолоджуватись свіжим повітрям і тишою ‒ те, чого так сильно не вистачає в бетонних джунглях.

Ці зелені зони розкидані по різним частинах Києва, однак їх дещо об’єднує ‒ їх усі відстоювали чи досі відстоюють активісти та громада від жадібних рук забудовників, які хочуть вліпити на місці цієї недоторканої природи бетонні свічки. А дозволяє забудовувати ці зелені зони іноді саме Київська влада ‒ навіть там, де це законодавством заборонено.

Наприклад, заступника Кличка Петра Оленича підозрюють в тому, що він віддав частину парку “Нивки” під забудову. На березі озера Небреж, що на Осокорках, зараз будують висотки через те, що в 2009 році депутати Київради з порушеннями законодавства погодили детальний план території Осокорків-центральних, який передбачав побудову мікрорайону на місці зеленої зони. Аналогічна ситуація відбулась і з Протасовим Яром ‒ в 2003-2004 роках депутати Київради провели оборудку і продали забудовникам ласу територію недалеко від центру столиці.

Але іноді через особливості законодавства недоброчесні забудовники можуть плодити хаотичну забудову і без схем в КМДА. Це можливо через особливості дерегульованого законодавства і подекуди пасивність державних регуляторів. Детально про це писали тут.

Зрештою, вище я писала, що в дитинстві любила сидіти на березі озера недалеко від рідного дому. Здогадайтесь, що сталося з цим озером у 2015 році? На його березі звели п’ять високоповерхівок. Замість того, аби облаштувати там зону відпочинку (адже в теплу пору року берег озера і ліс навколо нього “обростає” людьми), цю землю використали, аби підзаробити грошей.

Мене все дратує

Та політика, яку обрала Київська міська рада, знищує Київ, який я люблю і значно віддаляє його візуально й ідейно від європейських міст, в які кияни і ті ж самі депутати міської ради з таким задоволенням їздили до війни у відпустки.

Кожного разу, коли я виходжу на прогулянку моїм рідним містом я стикаюсь з наслідками цієї політики ‒ замість милуватись низькоповерховою забудовою в центрі міста, я змушена дивитись на неоригінальні бетонні свічки, які намагаються мавпувати історичну забудову пінопластовими псевдоколонами абияк приліпленими до фасаду будинку.

Замість того, щоб спокійно проїхатись містом на комфортному трамваї, я змушена боротись за своє місце в іржавій маршрутці, яка не просто скрипить, а кричить кожного разу, як водій тисне на гальма.

Коли я приїжджаю на вихідних влітку на околиці міста, я хочу слухати спів пташок, плавати в озері та готувати м’ясо на грилі зі своїми рідними. А замість цього я впираюсь в паркани, за якими зводять чергову бетонну свічку, і можу послухати тільки скрип баштового крану. І мене це все дратує.