Художник без біографії: Життя і творчість Абрама Мінчина

Він ділив дах і хліб з Марком Шагалом і Шаїмом Сутіном. І, передбачаючи стислість свого шляху, невтомно малював картини. На них, що дбайливо зберігаються в паризьких музеях, такі ж арлекіни, поети і мандрівники, як і сам Абрам Мінчин.

Іноді, працюючи над портретом Роберта Фалька, він мав передчуття трагічної долі героя свого полотна. Він міг навіть відмовитися від продовження роботи. Але саме в 1931 році він пише портрет Абрама Мінчина. Мінчин зображений у задумливому сум'ятті на тлі густої білої порожнечі. Фальк сказав тоді, що робота була незавершеною. А помер Мінчин того ж року, у віці 33 років. Варто сказати, що він жив наближенням власної смерті, працюючи вдень і вночі. У живописі він був ненаситним, так само, як його шанувальники стали невтішними після його смерті. Десятки виставок протягом ХХ століття - Париж, Лондон, Нью-Йорк, Мілан, Рим і скрізь, де тільки можна.

Художник без біографії. Народився в Києві в 1898 році. Про його родину відомо мало, відомо, що у нього був брат, який також став художником і загинув в Освенцимі. У віці 13 років Аврам Мінчин пішов в учні до ювеліра. Майстру сподобалися ескізи учня, і через три роки він порадив йому продовжити навчання живопису в художній школі. У 1914 році Авраам вступив до Київського художнього училища - втім, дослідникам його творчості не вдалося знайти його ім'я серед випускників. Як і будь-яких інших подробиць його життя до початку 1920-х років.

У 1923 році, вже одружений, Мінчин виїхав з дружиною до Берліна. Там він робив ескізи декорацій для єврейського театру, почав малювати картини - і захворів на туберкульоз. Через три роки переїхав до Парижа. Оселився в убогій майстерні, у старому двоповерховому будинку на вулиці Гляссьє - тоді це була околиця міста. Заробляв на життя як міг: фарбував дешеві тканини для носових хустинок і тарілок, щоб заробити грошей.

На самому початку минулого століття Паризька школа живопису ще тільки зароджувалася, а її членами були мешканці Монпарнасу. Серед перших імен були Пабло Пікассо, Амедео Модільяні, Жюль Паскен, Марк Шагал і Сутін. Нікому не відомі на той час, початківці, невизнані. До них приєднався Абрам Мінчин, переїхавши з Льодовика до будівлі Ротонди, або, як її ще називали, Вулика - La Ruche.

Винний павільйон для Всесвітньої виставки, побудований за проектом Ейфеля, купив успішний архітектор і художник Альфред Буше і переїхав на придбану землю на Монпарнасі. На відкритті одного з перших мистецьких коворкінгів у світі оркестр зіграв «Марсельєзу». Друг і покровитель молодих невизнаних художників, він здавав їм приміщення для майстерень за безцінь. Незабаром будинок «Папа Буше» став центром міжнародної богеми: художники, які приїжджали до Парижа, оселялися в ньому лише з великою охотою.

Поруч розкинулися пустирі, стояв корівник, звідки долинало мукання, особливо пронизливе в день забою худоби, диміли фабричні труби. Про «Вулик» писав Шагал: «З майстерні російського художника чути було, іноді, схлипування невгамовної няньки, італійці співали пісень і грали на гітарі, євреї нескінченно сперечалися, а я сидів один у своїй майстерні при світлі парафінової лампи. Вона була завалена картинами, полотнами, тобто не полотнами, а моїми простирадлами, рушниками і сорочками, розірваними на шматки.

Мінчин не вів щоденника, але неважко припустити, що він працював у схожих умовах. Шагал, Сутін і він трималися подалі від богемного натовпу. Письмо, що переривалося лише сном та їжею, було для них важливішим. Після двох пейзажів на день вночі Мінчін міг взятися за акварель і працювати до ранку при електричному освітленні. За рік він створить кілька сотень робіт.

Вперше його полотна були виставлені в 1929 році в галереї Аліси Манто, про яку не збереглося жодної інформації - лише скупі згадки в мистецьких каталогах. Разом з ним тоді виставлялися Моріс Блонд, уродженець Лодзі, та Віктор Барт, уродженець Ставропольського краю. Виставка мала успіх, Манто підписав контракт з Мінтчіном і брав його картини на замовлення. Його добре прийняли ще на кількох групових виставках, а наприкінці 1920-х років йому запропонували виставлятися самостійно - в галереях Манто і Леопольда Зборовського. Останній був французьким меценатом з єврейсько-польським корінням, якого сучасники визнавали дуже суперечливо: торговцем картинами, колекціонером, поетом і безкорисливою людиною наприкінці життя. Загалом, він є дзеркалом своїх підданих.

У 1928 році картини Абрама Мінчина разом з роботами інших художників побачили в Москві. Того ж року Мінтчин познайомився з арт-дилером Рене Гімпелем, який став головним покупцем його робіт. Загалом Гімпель придбав у Мінчина понад 80 картин - завдяки цьому художник нарешті здобув матеріальну незалежність і вирішив переїхати з Парижа до невеликого містечка Ле-Гард у передмісті Тулона. Він сподівався, що середземноморський клімат, море і гори покращать його здоров'я.

Щоранку Мінчин виходив з етюдником у поле - писати французьку пастораль. 25 квітня 1931 року він намалював барвистий пагорб біля села Сен-Маргарет. Під час роботи йому стало погано, добре, що поруч були селяни, які відвели хворого до найближчої рибальської кав'ярні. Але лікар не приїхав вчасно.

Рене Гімпель страшенно сумував з приводу втрати, називаючи Мінчина «передчасно втраченим генієм». Французький критик Жиль Аронсон в останньому пейзажі художника «Пагорб з червоними квітами» побачив червоним все: і квіти, і небо, «і абсолютно прямі, немов молитовні кипариси». І взагалі, герої картин Абрахама Мінтчина були дуже схожі на нього самого: бездомні бродяги, арлекіни, поети, шукачі. Вони безутішно завмирали у світлі сонця чи свічок.

Шедеври цього автора все частіше привертають увагу колекціонерів з усього світу, а вартість його картин із завидною регулярністю встановлює нові рекорди на аукціонах.

Сьогодні значна колекція робіт художника зібрана в галереї «Малабарт».