На що здатне кохання, або романтичні історії старого Львова

У міських хроніках Львова записані не лише історичні події, а й реальні історії кохання. Вони сягають ще ХVI століття, деякі з них схожі між собою, деякі – абсолютно унікальні.

Однак про те, як містяни втрачали голову через кохання, знає небагато львів’ян.

Ревнивець Левицький

Колись на вулиці Баторія (Князя Романа) стояв монастир кармелітів. Пізніше в тому монастирі була облаштована тюрма, в якій у 1877–78 роках відбував арешт Іван Франко. У 1912-му в одній із камер в’язниці чекав свого смертного вироку впливовий адвокат, банкір, представник «золотої молоді» Львова, спортсмен-велосипедист Станіслав Левицький. Його засудили за вбивство Яніни Огінської-Шендерович – заміжньої коханки й акторки Львівської опери. Левицький вбив Яніну через шалені ревнощі до її законного чоловіка.

Батько Станіслава, будучи одним із найбагатших львівських торговців, пробував врятувати сина від смерті шляхом підкупу лікарської комісії, яка мала визнати злочинця недієздатним, однак нічого з того не вийшло. Станіслав вирішив не чекати ката і випив отруту, яку йому таємно передали до камери. Про цей трагічний випадок Львовом гуляла сентиментальна пісня зі словами: «А видиш, Левицький, що любов може…»

Вірні «Ціпця» та «Чорна лапка»

Бачила тюрма й самовіддане жіноче кохання. У ХІХ столітті в різні роки до тюрми приходило двоє дівчат, щоби підтримати своїх коханих, які сиділи за ґратами. Це була Амелія Радзішевська та Олександра Свободівна. Першу в’язні називали «Ціпця» через її дитячий вигляд, другу – «Чорна лапка», бо вона завжди приходила в чорних рукавичках. Олександра любила помахати через вікно на горищі сусідньої кам’яниці своєю тендітною ручкою в чорній рукавиці. Що цікаво, Амелія таки дочекалася свого коханого, після його виходу з тюрми вони одружилися.

Запальний дуелянт Лозінський

У ХVІІІ столітті на північній околиці Львова, поблизу місцевості Збоїська, стояли дві кам’яні скульптури. За легендою, їх поставили на місці, де двоє мешканців передмістя влаштували дуель за прихильність дівчини. Обоє загинули. Таких легенд про дуелі у Львові існує доволі багато. А от реальний випадок стався 1861 року між двома львівськими письменниками Валерієм Лозінським і Каролем Цішевським.

Валерія Лозінського тоді називали «львівським Дюмою», бо він писав прекрасні історично-пригодницькі книги і мав запальний характер, як і Дюма. Інтелігент безстрашно реагував на виклики долі, якщо мова заходила про кохання.

Якось редактор часопису Czytelnią dla Młodzieży Кароль Цішевський захворів і попросив підмінити його свого друга Валерія. Валерій у редакції побачив наречену Цішевського Анну Пшилецьку, яка працювала коректоркою та редакторкою. Лозінському так сподобалася Пшилецька, що він відразу ж почав залицятися, а Анна відповіла взаємністю.

Коли Кароль одужав і повернувся в редакцію, колишні приятелі стали запеклими ворогами. Кароль намагався повернути кохану, писав їй листи і казав, що скоїть самогубство, якщо вона не повернеться до нього. Між Лозінським і Цішевським точилася боротьба у пресі, кожен намагався висміяти іншого, аж поки Валерій не викликав Кароля на поєдинок.

10 січня 1861 року поблизу вулиці Цитадельної відбулася дуель, яка протривала менше за хвилину. Валерій, маючи поганий зір та невисокий зріст, вдарив Кароля шаблею по передпліччю, після чого Кароль відповів йому ударом у скроню. Цішевський поцілив у рану, яка залишилась у Лозінського ще від попередньої дуелі. Валерій втратив свідомість.

Коли він одужав, відправився до Анни, де запропонував вийти за нього. Анна погодилась. Після цього Валерій поїхав у кав’ярню до друзів, де йому різко погіршало. То був морозний вечір, а оскільки рана ще до кінця не зажила, то письменник отримав запалення мозку і помер у віці всього лише 24 роки. Попрощатися з письменником-авантюристом прийшло чимало людей, похорон супроводжувався великою вуличною ходою.

Проти Цішевського відкрили кримінальну справу, однак він зміг довести слідству, що смертельну рану Лозінському було завдано під час спортивного фехтування. Анна ж виїхала до Варшави, де створила сім’ю з музикантом Ігнацієм Крижановським. Після народження доньки померла, а згодом помер і третій у цьому любовному трикутнику – Цішевський. Він відсидів пів року у тюрмі за критику австрійської влади, де значно погіршився його стан здоров’я, яке він не зміг відновити після виходу з тюрми.

Самогубство Францішки та фризієра

Про трагічне львівське кохання можна дізнатися зі славнозвісних батярських пісень. Найвідомішою з них є балада про Францішку – таку собі львівську Джульєтту. Автор пісні – поет, прозаїк, драматург, журналіст Генрик Збєжховський. Генрик міг просидіти у львівській кнайпі три доби. Там він відпочивав і писав свої твори, а кур’єр забирав його вірші і статті та заносив редакторам львівських газет.

Створений ним сюжет про панну Францішку був тоді надзвичайно популярним, різні райони Львова сперечалися щодо того, де саме відбувалися описані в сюжеті події. Однак точно відомо, що на якомусь із перепускних пунктів до міста жила разом із батьками панна Францішка. Вона була красивою, як ангел, і спритною, як миша. Батько її був відомим різником.

Неподалік від родини жив молодий бідний фризієр (перукар). Щоранку він заходив до родини купити щось, аби просто побачити Францішку. Вона ж взаємної симпатії не приховувала. Коли закохані захотіли одружитися, батько Францішки заявив, що шлюбу не бути ніколи. Закохані були в такому розпачі, що вирішили з’їсти отруєну кишку, аби померти. Поховали їх у одній могилі.

Ще кілька самогубств

Львівські газети ХХ століття писали й про кілька інших випадків самогубств через кохання. Наприклад, 1 листопада 1919 року в готелі «Під Золотим Левом» на вулиці Фурманській сталося самогубство молодят Яна Зелепа та Софії Лапанівни. Їхню смерть побачив служник готелю, коли пішов перевіряти номер через два дні після того, як звідти ніхто не виходив.

Пара лежала мертво в калюжах крові, в обох були глибокі ножові поранення в ділянці серця. Самогубці залишили передсмертний лист, де зазначили, що причиною смерті є брак коштів для існування.

Ще одне самогубство сталося 26 серпня 1923 року. Скоїла його 18-річна працівниця готелю «Сіті» Апольонія через нещасливе кохання.

Відчайдухи-коханці

Збереглося багато інформації з початку ХХ століття про те, як львівські коханці накладали на себе руки, бо не могли поєднатися в законний союз чи то через релігійні причини, чи то родинні, а чи просто нестачу коштів.

15 березня 1932 року в готелі «Польонія», що на вулиці Баторія, спробували покінчити з життям 28-річний одружений робітник готелю Іван Лисецький та його 20-річна коханка Софія Прусак через те, що не могли жити разом. Лисецький вистрелив у Софію за її згодою, а потім – у себе. Обоє вижили.

10 вересня 1936 року під час якогось святкування в ресторані на площі Ринок, 25, спробували відібрати в себе життя Казимира Козакова та механік Францішек Петрас. Причина така ж, як і в Лисецького та Прусак, – неможливість законного шлюбу. Козакова випила 30 снодійних таблеток, а Францішек – синільну кислоту. Обох врятували.

Наталка СТУДНЯ