Вода і турбота. Життя сотень хворих і літніх людей поблизу лінії фронту залежить від соціальних працівників

Ельза — жінка у віці близько 60 — іде нам назустріч тягнучи за собою візок-“кравчучку”. В ньому — порожні пластикові бутлі. Воду в Кураховому подають обмежено, за розкладом, і через солоність її не можна пити, не можна використовувати для приготування їжі.
Тому серед обов’язків соціальних працівниць – також доставка питної води для підопічних. Її набирають із величезних пластикових ємностей, які стоять біля входу в кількох комунальних закладах міста.

Курахове і підопічні

Курахове в Донецькій області стало майже кінцем світу. Тут остання зупинка маршруток, що з’єднують території поблизу лінії бойового зіткнення із рештою області та України. Найкоротша відстань звідси до окупованих території близько десяти кілометрів.

Найгарячіші точки в околицях Курахового, про які можна почути зараз в новинах – Красногорівка та Вугледар. А наприкінці травня почали окремо говорити і про загострення на курахівському напрямку. Попри це, зараз на території курахівської громади досі залишаються 160 осіб, які через стан здоров’я потребують регулярної сторонньої допомоги. Переважно це пенсіонери, але є також люди із важкими хронічними хворобами та психіатричними діагнозами. Наприкінці травня Тексти супроводжували курахівських соціальних працівників, під час їх візитів до підопічних.

Підопічні

Із повними бутлями ідемо за першою адресою. Тут живе 80-річна жінка, про яку дбає у міру своїх можливостей її семидесятирічна сестра. Ельза залишає воду, бере гроші та список необхідних покупок і вирушає в магазин. Покупки для цієї підопічної – справа майже щоденна, бо вона за все життя звикла купувати їжу на один-два дні і відмовляється від пропозицій купити їй більше ніж пʼять яєць чи 200 грам ковбаси.

Ми з Мариною тим часом ідемо на зустріч із іще однією її колегою - Світланою. Світлана також тягне за собою візочок із пустими бутлями. Набираємо воду в новому місці і йдемо до її підопічної. Це жінка пенсійного віку, яка страждає на психічний розлад. До минулого року про неї дбала її матір, але нещодавно померла. Жінка може залишатися вдома сама, але відмовляється виходити за поріг своєї квартири. Тому потребує допомоги, щоб просто не померти з голоду.

В квартирі, куди Світлана приносить воду та приготовану вдома їжу, темно. Вікна в будинку були пошкоджені одним із обстрілів, тому замість скла в них фанера. В квартирі стоїть запах котячої сечі. У господарки немає грошей на хороший наповнювач до котячого туалету. Сам кіт нявчить в глибині квартири. Його господарка замикає в комірчині на час приходу відвідувачів.

“Невстановлена особа”

В квартирі ми перебуваємо кілька хвилин. Світлана залишає принесену їжу та воду, забирає сміття, яке потрібно буде викинути, та одяг, який приносила поміряти раніше.
Найкраще було б, говорить Марина, якби цю жінку можна було б влаштувати в якийсь заклад. Але проблемою для соціальної служби стало те, що вона не має документів і джерел доходу. Про неї дізнались зі слів сусідів, які зателефонували до соціальних працівників, офіційно її особа невстановлена. Без встановлення особи, — говорить Марина, – соціальна служба не може офіційно взяти її на обслуговування, тому соціальні працівники приходять до неї поза офіційним графіком. Вона їсть те, що приготує для неї Світлана із власних запасів, або із наборів гуманітарної допомоги, яку роздають у місті. Там же шукають для жінки одяг чи предмети гігієни.

Раїса Іванівна

Наступна підопічна Світлани – самотня семидесятишестилітня жінка, яка після травми стегна 6 років тому не може самостійно виходити поза межі своєї квартири. Дорогою Світлана теж набирає для неї води. Раїса Іванівна зустрічає нас сидячи на ліжку в одній із кімнат. Як і за попередньою адресою, в її квартирі темно. Вікна на кухні та кімнаті затулені фанерою. Раїса Іванівна говорить, що до неї незабаром прийдуть робітники і замінять фанеру у вікні на цупку плівку, тож вона матиме трохи денного світла.

Попри свою обмежену рухливість Раїса Іванівна намагається бути самостійною хоча б у себе вдома. Нещодавно їй принесли колісне крісло, який доставила в місто одна із благодійних організацій, і Раїса Іванівна вчиться пересуватись на ньому по квартирі. Заїхати в туалет для неї поки – найважче, туди ведуть вузькі двері.

У цій квартирі Світлана затримується надовше. Вона миє посуд на кухні і робить вологе прибирання в двох кімнатах. Їй допомагає Марина, а тим часом Раїса Іванівна згадує про своє життя та трудовий шлях. Вона починала робітницею на місцевому комбінаті залізобетонних конструкцій, а закінчила керівницею відділу збуту. “Знала все начальство, – говорить вона, – всім треба було будуватись”. Вона говорить про те, як їй подобається її місто, і що вона сподівається нікуди звідси не виїжджати. Окрім Світлани її відвідують волонтери, каже вона. Тож, хоча їй і бракує живого спілкування, все ж вона не зовсім самотня. Найбільша проблема для неї – витрати на ліки, які при пенсії 5 тисяч гривень на місяць становлять головну статтю її витрат.

Вийшовши із квартири Раїси Іванівни залишаємо Світлану, яка вирушає за покупками для неї і повертаємось до Ельзи, яка відвідує іншу свою підопічну.

Рита

Рита потребує допомоги вже 12 років. Через аномалії судин головного мозку, вона має часті запаморочення і може втратити свідомість в будь-який момент, тому не може працювати і надовго виходити з дому. Риті скоро виповниться 60 і вона не хоче виїжджати з міста. В Кураховому у неї власна квартира і усталений побут. На новому місці цього може не бути. “Ельза пообіцяла мені, що забере мене туди, куди виїде сама, якщо евакуюється”, – говорить Рита. Ельза ствердно киває.

Коли ми приходимо, Ельза вже встигла прибрати у Рити та залишити воду. Їй залишається розвісити прання. Після цього ми прощаємось та ідемо із Ельзою до іще однієї її підопічної. Валентина має кілька важких хвороб і повинна сьогодні відвідати лікаря, щоб отримати новий рецепт на ліки. Ельза підтримує її під руку і ми разом ідемо до курахівської лікарні. На щастя, дорога недалека. Поки ідемо, Валентина говорить, як вона любить своє місто – тихе, зелене, розташоване на березі річки. “Вони, напевно, просто нам позаздрили, що у нас таке життя”, – говорить вона про росіян. Потім розмова переходить на ікони, які для Валентини передав спільний із Ельзою знайомий.

Рита

Рита потребує допомоги вже 12 років. Через аномалії судин головного мозку, вона має часті запаморочення і може втратити свідомість в будь-який момент, тому не може працювати і надовго виходити з дому. Риті скоро виповниться 60 і вона не хоче виїжджати з міста. В Кураховому у неї власна квартира і усталений побут. На новому місці цього може не бути. “Ельза пообіцяла мені, що забере мене туди, куди виїде сама, якщо евакуюється”, – говорить Рита. Ельза ствердно киває.

Коли ми приходимо, Ельза вже встигла прибрати у Рити та залишити воду. Їй залишається розвісити прання. Після цього ми прощаємось та ідемо із Ельзою до іще однієї її підопічної. Валентина має кілька важких хвороб і повинна сьогодні відвідати лікаря, щоб отримати новий рецепт на ліки. Ельза підтримує її під руку і ми разом ідемо до курахівської лікарні. На щастя, дорога недалека. Поки ідемо, Валентина говорить, як вона любить своє місто – тихе, зелене, розташоване на березі річки. “Вони, напевно, просто нам позаздрили, що у нас таке життя”, – говорить вона про росіян. Потім розмова переходить на ікони, які для Валентини передав спільний із Ельзою знайомий.

Ельза

Ельза працює в курахівській соціальні службі вже 18 років. Її стосунки принаймні з деякими підопічними вже нагадують родинні. За правилами соціальні працівники мають відвідувати своїх підопічних тричі на тиждень. Але вони можуть забігти до них і поза графіком, якщо отримують прохання сходити по ліки або зробити іще якісь покупки.

Робочий день соціального працівника – із 8 ранку до пʼятої вечора, п’ять днів на тиждень. Зарплата соцпрацівника – близько восьми тисяч гривень. Окрім підопічних у Кураховому, вони відвідують також людей, що потребують допомоги у селах Курахівської громади. Туди їм доводиться добиратись службовими велосипедами. Через часті обстріли території громади, в села виїжджають лише отримавши “добро” від керівника курахівської військово-цивільної адміністрації.

Ті, що не евакуювалися

За даними міської адміністрації, зараз на території громади лишилось близько однієї четвертої від постійних мешканців станом на лютий 2022 року. Тоді в громаді мешкало близько 46 тисяч постійно зареєстрованих мешканців і близько 16 тисяч переселенців.

Зараз на території громади мешкає близько 13 тисяч осіб. Мешканці масово евакуйовувались із Курахового іще навесні 2022 року. Разом з ними були евакуйовані також і заклади соціального захисту – будинок для літніх та дитячий будинок сімейного типу. І соціальні працівники постійно намагаються умовити своїх підопічних, які живуть окремо, виїжджати з міста також.

“Здорові люди мають шанс заховатись під час обстрілів, а більшість наших підопічних - ні”, – пояснює Марина. Дорогою від одного підопічного до іншого Марина з Ельзою показали мені вікна квартири, де жила жінка – один із їх успішних кейсів. Маломобільна жінка з ампутованою ногою після довгих умовлянь погодилась виїхати до спеціального закладу у Дніпропетровській області.

Ельза, Світлана і Марина говорять, що залишатимуться в місті і працюватимуть, допоки влада не оголосить тут обо’язкову евакуацію. Територією обов’язкової евакуації вже оголосили два села в Курахівській громаді. І кілька нових – на черзі.