Макрон йде ва-банк: навіщо він оголосив дострокові вибори та які ризики це несе Україні

Вечір 9 червня став для Франції подвійною сенсацією.

Перш за все, стали відомі результати виборів до Європарламенту, де партія президента Емманюеля Макрона більш ніж вдвічі поступилася ультраправому "Національному об’єднанню".

На тлі свого успіху формальний лідер "Нацоб’єднання" Жордан Барделла закликав президента до дострокових парламентських виборів – хоча сам, напевно, не дуже сподівався на реалістичність такого сценарію.

Тим більшою сенсацією стало звернення Макрона до французів, під час якого він оголосив про розпуск парламенту і дострокові вибори – перший тур голосування до Національних зборів (нижньої палати парламенту Франції) пройде вже 30 червня (а другий – 7 липня).

Це рішення розкритикували навіть деякі соратники Макрона.

Зокрема, прем’єр-міністр Франції Габріель Атталь навіть намагався відмовити главу держави від такого кроку.

А європейські ЗМІ встигли охрестити його "стрибком Франції у невідоме".

Навіщо Емманюель Макрон пішов на цей крок, адже він поставив під загрозу проведені ним реформи, а ширше кажучи – свій політичний спадок? Чи має він підстави сподіватися на результат на національних виборах, принципово кращий, аніж на загальноєвропейських? Тим більше, що Макрон і сам визнає небезпеки у разі, якщо партія Марін Ле Пен прийде до влади.

А головне, якою є ймовірність вкрай небажаного для нас сценарію, що дострокові вибори призведуть до зменшення підтримки Францією України?.

Безпрецедентний розпуск.

Перш за все, дострокові вибори є досить нехарактерним для французької політичної системи явищем.

За часів П‘ятої республіки (тобто з 1958 року) це лише шостий розпуск парламенту.

А востаннє це відбувалося ще у 1997 році.

При цьому в більшості випадків президенти Франції (по два рази правий Шарль де Голль та соціаліст Франсуа Міттеран) йшли на цей крок, перебуваючи в ситуації, протилежній до нинішньої – тоді парламентську більшість складали їхні політичні опоненти, яких президенти прагнули позбутися.

І в усіх цих випадках дострокові вибори йшли чинному на той час президентові на користь – після виборів він отримував лояльну більшість у парламенті.

Нинішня ситуація – геть інша.

Попри те, що після парламентських виборів 2022 року Макрон втратив більшість у парламенті, уряд меншості все одно було сформовано на базі пропрезидентської партії "Відродження".

Цього разу найбільше, на що може сподіватися французький президент – збереження статус-кво, адже про повернення повного контролю над більшістю не йдеться навіть теоретично.

Ба більше, шанси на збереження хоч якоїсь участі партії президента у наступному уряді видаються примарними.

Натомість найімовірнішим є формування уряду на базі ультраправого "Нацоб’єднання" і повернення Франції у період "політичного співмешкання", коли президент та прем’єр представляють ворогуючі політичні сили.

Єдиний схожий прецедент – це розпуск 1997 року Жаком Шираком.

Тоді цей крок став єдиним способом зупинити глибоку політичну кризу.

І наслідком цього став тривалий, до 2002 року, період "співмешкання".

Проте тоді Франція дійсно була у стані кризи, а тому рішення було очікуваним.

Натомість зараз це рішення президента стало справжнім шоком для багатьох французів.

Врятувати від популістів чи допомогти їм?.

"Це важке рішення, але насамперед воно є актом довіри.

Я довіряю вам, мої дорогі співвітчизники, довіряю здібності французького народу зробити найсправедливіший вибір для себе і для майбутніх поколінь.

Довіряю нашій демократії.

Нехай слово буде надано суверенному народу – ніщо не відповідає краще за республіканські принципи.

Це краще, ніж будь-які домовленості, будь-які ненадійні рішення", – саме так президент Франції у своєму зверненні обґрунтував рішення розпустити парламент.

Це рішення стало справжньою сенсацією, адже донедавна Макрон спростував таки сценарій.

Від початку виборчої кампанії до Європарламенту ультраправі були лідерами перегонів, і ще до виборів їхній лідер Жордан Барделла заявляв про амбіції потім добитися перевиборів до національного парламенту.

"На європейських виборах мають вирішуватися європейські справи", – прокоментував раніше ці заяви Макрон.

Тим самим надіславши чіткий сигнал, що не збирається оголошувати перевибори навіть у разі перемоги "Нацоб’єднання".

Зрештою, на попередніх виборах до Європарламенту ультраправі також обігнали президентську партію (нехай лише на пару пунктів), проте жодних наслідків на національному рівні це не мало.

Втім, цілком імовірно, що цього разу у Макрона були готові до нової поразки, проте не до такого розгрому, який побачила уся Франція після виборів 9 червня.

Раніше джерела у президентській партії заявляли, що поразка не стане значною проблемою, головне – щоб розрив не перевищував 10%.

Натомість результати виборів стали справжнім ляпасом для президента – його виборче об’єднання отримало лише 14,6% голосів, тоді як ультраправі – вдвічі більше (31,36%).

І це все за досить високої, як для європейських виборів, явки – 52,5%.

Це навіть вище, аніж на попередніх парламентських виборах, а відповідно, поразку не вдасться приховати звичними тезами, мовляв, основні виборці залишилися вдома, а до дільниць дійшов лише електорат радикалів.

Ігнорувати це президент просто не мав права.

Назвавши результати виборів до Європарламенту "нехорошими" для проєвропейських сил, Макрон чітко окреслює нові виклики – "націоналісти і демагоги, які набирають силу, становлять загрозу для нашої країни, але також для нашої Європи і для позицій Франції в Європі та світі".

Однак, виходячи з цих заяв, Макрон, з одного боку, хоче врятувати країну від ультраправих, але з іншого – оголошує вибори, за результатами яких вони вже незабаром можуть прийти до влади у Франції.

На перший погляд – абсурд.

Але певна логіка в діях президента Франції все ж є.

Краще з гіршого.

Оцінюючи рішення про розпуск парламенту, варто пам’ятати: хороших опцій у Макрона просто не було.

Так, можна було "позичити у Сірка очі" й ігнорувати заклики ультраправих про проведення дострокових виборів.

Це дозволило б якось дотягнути до 2027 року (коли відбудуться і президентські, і планові парламентські вибори), проте кожен місяць такого існування став би для Макрона ярликом політичного лузера.

Вже зараз ідею розпуску парламенту підтримало близько 54% французів.

Скоріш за все, з часом їхня кількість лише зростала б.

А головне, за такого сценарію у "політичного спадкоємця" Макрона просто не було би шансів претендувати на президентську посаду.

І тоді з дуже високою ймовірністю ключова посада у Франції дісталася б ультраправим: або Барделла, або, що ймовірніше, реальному лідеру цієї політсили Марін Ле Пен.

Схоже, саме від цього сценарію і намагається врятувати Францію президент Макрон.

Тріумф ультраправих на європейських виборах налякав багатьох французів.

А обіцянки Барделла переглянути ключові реформи Макрона (насамперед пенсійну) має налякати центристську опозицію та стимулювати її до співпраці з президентською партією.

Зрештою, вибори до Європарламенту (відверто кажучи – не дуже впливового органу) часто сприймаються виборцями як можливість надіслати певний сигнал чинній владі.

Натомість ставлення до національних виборів є більш відповідальним – адже тут рішення депутатів безпосередньо стосуватимуться добробуту кожного громадянина.

"Я почув ваше послання та ваші побоювання.

І я не залишу їх без відповіді", – пообіцяв французам під час звернення 9 червня Макрон.

Та чи буде цього достатньо для перемоги над ультраправими? Публічної соціології з цього питання наразі немає.

Втім, не виключено, що, приймаючи рішення, Макрон спирався на закриті дані.

Зрештою, складно уявити, що у президента Франції не готували план дій на такий результат.

Адже соціологи від початку давали ультраправим більше ніж 30% голосів – і ігнорувати це Макрон не міг.

В будь-якому разі момент для оголошення дострокових виборів було обрано ідеально.

Якби президент зробив це хоча б кількома днями пізніше – це виглядало би як слабкість та поступка тиску опонентів.

Питання лише в тому, якою буде ціна цього кроку для Франції та її союзників.

Насамперед – для України.

Найгірший сценарій для України.

"Політичне співмешкання" не є чимось незвичайним для Франції.

Інша річ, що досі ніколи "співмешканцями" не були радикали.

Проте якщо стратегія Макрона не спрацює, тобто якщо на нових виборах "Відродження" втратить перше місце і при цьому не зможе залучити союзників серед інших центристських партій, то посаду прем’єра доведеться пропонувати лідеру "Нацоб'єднання".

Нехай навіть це також буде уряд меншості – бо знайти союзників радикалам буде ще складніше, аніж соратникам чинного президента.

За таких розкладів це буде досить слабкий та нестабільний уряд.

І це, до речі, також може мати наслідки у 2027 році.

Мовляв, ультраправі отримали владу, проте не змогли виконати свої обіцянки.

Інша справа, що слабкість французької влади припадає на дуже складний період розгортання конфлікту в Європі.

З одного боку, французька конституція віддає зовнішню політику країни президенту.

Проте в уряду буде чимало можливостей створювати президенту нові й нові перешкоди для реалізації свого зовнішнього курсу, у тому числі щодо допомоги ЗСУ.

Тим самим підштовхуючи його до компромісів.

Втім, за умови формування уряду партією, відомою співпрацею з Путіним, курс Парижа на підтримку територіальної цілісності України, найімовірніше, збережеться.

Проте амбітність цієї допомоги може суттєво зменшитися.

Йдеться і про плани Макрона створити "коаліцію сміливих" для направлення в Україну військових інструкторів, і навіть про обіцяну передачу винищувачів Mirage 2000-5.

У разі формування уряду "друзями Путіна" реалізація цих планів неодмінно буде поставлена під сумнів.

А одночасно можуть посилитися заклики до переговорів з агресором та про необхідність "компромісів з боку Києва".

Тож рішення Макрона про дострокові вибори стане "стрибком у невідоме" не лише для Франції, а й для України.

Автор: Юрій Панченко,.

редактор "Європейської правди".