ОСТАННІ ДЗВОНИКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТА ЧОМУ ВАЖЛИВО ЗБЕРЕГТИ ШКІЛЬНІ СПОГАДИ У ДІТЕЙ

Саші Рудинському 27. Він відомий український актор театру і кіно. Його дитинство та шкільні роки пройшли біля води в Миколаєві. З першими друзями, поцілунками, театральними виступами.

Оля Мартиновська — шеф-кухарка та ведуча шоу «МастерШеф» — зростала у північній частині Миколаївської області. Де пил лишається на губах, де відчуваєш близькість степу на смак.

Дві зовсім різні історії дорослішання обʼєднує один регіон, наближений до лінії фронту.

Шкільні роки дітей прифронтових регіонів зараз зовсім не такі, як у наших героїв. Замість того щоб проводити час із друзями за партою, закохуватись на шкільних дискотеках, відправляти валентинки, вони стежать за рухом ракет, бачать однокласників онлайн та ховаються на перервах. 

KFC Ukraine та благодійний фонд savED обʼєднались, щоб створити безпечні укриття в школах Миколаївщини, Дніпровщини та Харківщини. У планах команди — зібрати понад 10 мільйонів гривень для нового навчального року, щоб у дітей у спогадах про шкільне життя була не лише війна. 

Першу частину коштів KFC Ukraine перерахують одній зі шкіл Миколаєва. 

Напередодні останніх дзвоників ми розпитали Сашу Рудинського та Ольгу Мартиновську про їхнє дорослішання та спогади про шкільні роки в рідних місцях.

Олександр Рудинський

В одному з інтерв’ю ти згадуєш, що Миколаїв — це крута закалка в житті. Чого тебе навчило дитинство в цьому місті?

Дитинство в Миколаєві — це дійсно закалка. Чого воно навчило? Перше і найважливіше — самостійності. Бо з 12 років я вже працював — мені подобалося бути незалежним матеріально від батьків. 

Дитинство навчило відповідати за свої слова, дружити. От у мене дуже багато друзів залишилося з Миколаєва. Зараз у Києві теж маю багато друзів у різних сферах. І я насправді цим пишаюся. Вважаю, що це результат мого виховання в Миколаєві — у дворі, школі, спортивному залі. Я взагалі був такою дитиною, яка постійно мала міняти різні види спорту. Грав у футбол, потім чомусь пішов на один день на волейбол, 8 років займався бальними танцями, далі — ММА. І в мене всюди були гарні взаємини з усіма.

Навіть сьогодні я не знаю жодної людини, на якій би поставив червоний хрест. І це завдяки Миколаєву.

Чим особливе дитинство в Миколаєві? Які деталі притаманні саме цьому місту, що вирізняє його з-поміж інших міст України?

Ми жили постійно біля води. Я щоліта працював задля того, щоб поїхати з друзями на море на відпочинок. У Коблево, наприклад. У Миколаєві є дві річки, які омивають місто: Південний Буг та Інгул. А ще є набережні. 

От коли Богдан Бенюк бачить мене в театрі, то постійно мені кричить «Карабєли!». Бо Миколаїв — це місто суднобудівників. І до речі, у нашому місті є розвідний Інгульський міст. Пам`ятаю, як із дідусем гуляв на іншому березі Миколаєва, коли був підлітком. Я йду — і в якийсь момент бачу, що міст починає повільно рухатися. Це був шок для мене: світ ніби зупинився.

Якими розвагами ти сповнював своє дитинство?

Я єдина дитина в сім`ї. І моя мама постійно хотіла, щоб я був найкращим. У навчанні, в спорті — вона все робила для цього. От сьогодні я мамі дзвонив, попросив нагадати мені щось із дитинства. Про розмови чи речі, які я міг забути.

Вона дуже хотіла, щоб я добре вчився. Як зараз пам`ятаю — виривав із щоденника зауваження, якщо вчителі писали. І мама розповідала мені, що приходила на батьківські збори і їй казали: «Саша — молодець, він постійно в центрі уваги, має гарні оцінки. Але в нього жахлива поведінка».

Через колір волосся мене завжди запам`ятовували. Зараз це, звичайно, мені тільки допомагає, бо люди дивляться якийсь проєкт або виставу, і їм легше мене впізнати. А тоді це працювало навпаки. Якщо робив якісь капості з друзями, то мене завжди помічали, і за всю шкоду отримував першочергово я. Мене навіть вигнали зі школи після 8-го класу. Сказали, щоб на рік перейшов в інший навчальний заклад, а потім повернувся. У мене було багато друзів, старших за мене на рік, і вони мали після дев`ятого класу йти зі школи. Якби я залишився з ними, то ми разом її б знесли. Тому нас вирішили трохи відокремити одне від одного. Я пішов в інший навчальний заклад і мучився там. Раніше все було рідне й звичне — я навчався у творчій школі та вже тоді відчував, що щось кипить всередині. Проте перейшов уже в гімназію. Мені було абсолютно нецікаво там — я мав сидіти за партою і добре вчитися. Це не мій спосіб життя, на жаль.

Учні школи, з якої мене вигнали, збирали підписи, щоб мене залишили. Завучеві та директорові школи принесли листочок, де було дуже багато прізвищ. А мама червоніла.

Я любив чудити насправді. Тому спортзал був для мене найкомфортнішим місцем у школі. Проте я добре вчився — окрім фізкультури, любив ще географію. 

Ще ми тоді багато грали у футбол — закінчувався урок у школі, а ми в туфлях бігли на поле. А потім усі в пилюці приходили на алгебру. І це щонайменше, що ми робили. Я насправді дуже любив соціальні заходи: на центральну вулицю міста приїжджав, мав бути на будь-якому святі. Клуби дуже любив. А от коли переїхав до Києва у 18 років, то жодного разу не був у клубі. Хіба що один раз — мені це абсолютно нецікаво. І я намагаюся клубів уникати, бо якийсь страх з`явився.

Чи пам’ятаєш ти своє перше кохання? Яким ти тоді був і як відбулось перше побачення?

Це було не одне кохання, я не можу так відокремити. Коли я займався бальними танцями, то моєю партнеркою була однокласниця Катя. Ми були закохані дуже сильно з 1-го по 4-й клас. 

Пам`ятаю, був День святого Валентина, і мені тоді подарували цілу пачку валентинок. А я не розумів, як міг комусь подобатись. Я був просто якимось рудим хлопцем. 

От цю дівчинку, Катю, я пам`ятаю. Знаєте, як це відбувається зазвичай? Якщо ти запрошуєш когось на побачення в школі, то обов`язково маєш взяти з собою друга. Щоб на його тлі ти був серйознішим, сміливішим, розумнішим. Або щоб він просто підтримував розмову. 

Ще зі школи ти почав цікавитися театральним мистецтвом. Якою була твоя перша роль?

Водночас із навчанням у школі я протягом 3 років відвідував театральну студію при Миколаївському академічному українському театрі. Ми мали виступити з виставою — це була казка, де я грав жука. Така характерна роль, мені було цікаво — це все ж перший досвід грати на велику публіку. 

Чи спілкуєшся ти зараз зі своїми однокласниками? 

У мене навіть бесіда є з ними. Один із друзів створив нещодавно, і ми зараз спілкуємося. Дехто живе в Миколаєві, дехто за кордоном, бо виїхали працювати ще 2020 року. Найкращого друга звати Андрій — він навчався зі мною з першого класу.

Що було найсмачнішим для тебе у шкільній їдальні чи буфеті? 

Найсмачнішою була булочка-косичка з цукром. Особливо тоді, коли її вкрадеш. Ще в молодших класах давали молоко, я його теж дуже любив. 

Якби ти зараз на мить повернувся в шкільні роки, що б зробив найперше?

Прогуляв би школу. Я жив за одну хвилину від навчального закладу. Мама з татом йшли на роботу о 8-й ранку, а о 8:15 починався перший урок. О 8:07 друзі вже були в мене вдома. Перший урок ми пропускали. 

Але це було дуже ризиковано для мене — мама не мала про це дізнатися. Вона була дуже вимогливою. Мама вкладала в мене все, тож я боявся, що їй зателефонують і скажуть, що я не прийшов на урок. 

Чи знаєш ти, як зараз проходить навчання у школах Миколаєва? Чим воно відрізняється від твоїх шкільних років?

Я можу знати це тільки за чутками. Не хочу навіть вигадувати, що вони роблять під час тривоги — чи всі ходять в укриття, чи ні. Чи грають на вулиці у футбол, чи нема такого. Я давно не був у Миколаєві, десь два з половиною роки. Дуже сильно туди хочу. Сезон театральний закінчиться, і я обов`язково поїду додому.

Ольга Мартиновська

Чим особливе дитинство саме на Миколаївщині? Які деталі притаманні саме цьому регіону, що вирізняє його з-поміж інших регіонів України?

Я з батьками проживала в північній частині Миколаївської області, не біля моря, тому моє дитинство — це постійний пил на вустах.

Це степова зона, вона завжди спекотна з квітня і аж до середини жовтня. Я пригадую вітри, які не стримувалися ніякими лісами, і пил, який досі пам’ятаю на смак. Він летить в очі, а ти біжиш степом чи їдеш на велосипеді.

Я думаю, що в дітей з Миколаївської області, які ближче до моря, все пахне і смакує інакше. Але дитинство в Миколаївській області класне. Ти відчуваєш себе вільним, як вітер.

Чи була в тебе в дитинстві найкраща подруга? Як ви подружились, як проводили час разом?

Мені важко згадати, як я познайомилася з найкращою подружкою дитинства. Ми завжди говорили, що дружимо з пелюшок. Це була моя сусідка через дві хати — і мої батьки, і її мама вчителювали. Наші перші спогади — це відео, де нам по 4-5 років, і ми вже ходили за руку та із сумочками. Вона була модницею завжди, а я розбишакою. На цих відео гарно видно і нашу дружбу, і те, наскільки ми різні. Десь до 20 років ми були найкращими подругами. Я дуже ціную ці спогади та тішуся, що в дитинстві мала таку класну подругу, з якою ми і сварилися, і ділили крадену малину чи аґрус, і навіть вітрянкою хворіли разом. Уже більш дорослими ми закохалися в одного хлопця. Але йому подобалася моя подруга. Я залишилася ні з чим, але нема біди.

Чому я тішуся? Зараз моя донька, яка живе в Києві та навчається в класній школі, не має такої суперової подружки, з якою вона після школи побіжить чи то на самокат, чи в парк. 

Якими розвагами ти сповнювала своє дитинство?

Сьогодні я дивлюсь на свою доньку, і вона може раз у декілька днів сказати, що їй нудно. Мені здається, що ми в дитинстві цього слова навіть не знали й не чули. Як може бути нудно? Нам ніхто не створював цих розваг, не був клоуном чи аніматором. Ми самі щось знаходили — наприклад, полювали за фазанами в комишах. Я завжди була дуже зайнятою. Мені треба було облазити всі дерева, перевірити годівнички, побудувати хатки. Ми грали у квача, палили якісь маленькі вогнища, щоб шматок сала посмажити чи картоплю обвуглену приготувати. Коли був перший врожай полуниці, залізали у двір до сусіда, щоб він не побачив, і крали ягоди. Потім компанією йшли вночі в колгоспний сад по черешні. На велосипедах гоняли по степу, співали якихось пісень, водили хороводи. Часом могла пограти в тетріс. Ми також читали книги, а з найкращою подругою любили шити одяг для ляльок. Грали в «Монополію», а ще збирали листочки, складали їх у книжечку. А вони, якщо були вологі, присихали. Моя мама потім бачила ці книжки та сварила нас.

Зараз твоє життя сповнене кулінарії. А що для тебе було найсмачнішим у шкільній їдальні чи буфеті? 

У мене була справжня шкільна столова. Ми ходили їсти після четвертого уроку. Пам’ятаю, завжди були чергові класи, які накривали всім на стіл. На перше завжди був суп, ріденький, з якоюсь гречкою. А на друге — каша з підливою. Я завжди чемно їла, але в мене нема ностальгії за цим. 

Це вже не шкільна історія, але в нас був магазин у центрі, і ми любили там купувати  безе. Його тоді рідко привозили. 

Час, який проводили з батьками в дитинстві, — як ти його згадуєш?

Зважаючи на те, що мені подобається, ким я стала, то батьки правильно мене виховували. Якщо вже розбиратись із психологом, то можна згадати, що вони мало часу зі мною проводили. Батьки багато працювали (вони були вчителями), займалися чужими дітьми, а після робочого дня ще займалися господарством. Вони були постійно зайняті.

Але згадкою, яку точно не можна стерти з пам`яті, назавжди буде те, що втомлений тато сідав ввечері перед сном і обов`язково читав мені казку. 

Які книжки ти читала в дитинстві? Можливо, тобі запамʼяталися певні літературні герої? 

Вчилася я гарно, була відмінницею, тому читала всю програму української та закордонної літератури. Та й мама була бібліотекаркою, тому залишитися в бібліотеці та щось погортати було моїм задоволенням. Коли я подорослішала, закінчила школу, то мама весь час згадувала, що я перестала читати.

І я вже не пам`ятаю, які це були книжки, бо вони просто йшли одна за одною. Найбільше мені подобалася пізнавальна література. Мабуть, моя основна характеристика з дитинства — це курйозність, вона з дитинства була. Я завжди цікавилася, чому вікна квадратні, а скло прозоре? Чому небо синє, а море чому таке? Я шукала відповіді. Романтичні історії мене не так сильно торкали. Подобалося щось смішне — наприклад, «Кайдашева сім’я», але я все ж більше цікавилася тим, що мене оточує

Як пригадуєш свій останній дзвінок у школі?

У мене навіть є фото з 11-го класу — пам`ятаю, що це було і радісно, і тривожно, і щасливо. Коли була малою, то не розуміла, як світ існуватиме далі без мене, а потім не розуміла, як школа без мене продовжуватиме працювати. На останній дзвінок ми мали два хвостики, банти, спідниці, блузочку — не були строгими, а, навпаки, ніби сумували за дитинством. Я не плакала — курйозність брала верх, і мені було цікаво, як усе далі складеться в житті.

Чи пам’ятаєш ти своє шкільне кохання? Якою ти тоді була і як відбулось перше побачення?

Зараз можна подумати, що перше кохання — це взагалі нічого особливого. Але тоді воно здавалося центром всесвіту. Це був хлопець старший за мене на два роки — у нього закохалася і моя найкраща подруга. Ми з нею щодня ходили разом зі школи, говорили про що завгодно, згадували про нього, проте не зізнавалися одна одній.

Якби ти зараз на мить повернулася в дитинство, що б найперше зробила? 

Я б побігла до музичного класу і заграла на фортепіано. Батьки відправили мене з п`яти років, щоб я навчилася грати. У мене все виходило, проте я була дуже вітряною і якось потім закинула цю справу.

А мій покійний дідусь дуже любив сидіти в саду і слухати, як я на веранді репетирую свої сонати, прелюдії, етюди. Мене це жахливо дратувало, коли він просив заграти ще, бо я хотіла гуляти. Я вже забула, як грати на фортепіано, а тепер дуже жалкую, що тоді полишила це. Зараз я б побігла до своєї вчительки, взяла б її за руку і попросила не відпускати мене.

Чи знаєш ти, як зараз проходить навчання у школах Миколаївської області? Чим воно відрізняється від твоїх шкільних років?

У мене навіть донька трохи навчалася у школі в Миколаївській області. Я приїздила до неї з Києва і цікавилася навчальною програмою. У них багато всього змінилося — зокрема, уроки стали коротшими. 

Ми знаходили собі розваги, конкурси, естафети. А що роблять вони? Дуже часто бігають до бомбосховищ, моніторять, куди летить, що летить, цікавляться не тим, чим мають цікавитись діти в цьому віці. І це дуже-дуже болісно. Прикро — вони обговорюють, куди прилетіло, що прилетіло. Навіть моя донька вже так спокійно ставиться до тривог. Мені це дуже не подобається. Дитинство має бути зовсім іншим — радісним і безтурботним.

Щоразу, купуючи благодійні страви в KFC Ukraine, ви робите свій внесок у будівницво укриттів в школах на прифронтових територіях разом з благодійним фондом savED.