Як мало ми можемо поодинці

Так, війна мене вчить радикалізму щодо ворогів, але поміркованості та скромності щодо своїх.

Скромність не означає дрібності. Війна навпаки мусить навчати поєднувати think small і think big. Бачити деталі й бачити горизонти.

Але скромність означає усвідомлення, як мало ми можемо наодинці. І як багато ми можемо разом.

Ось це відчуття "як мало ми можемо поодинці" мене особисто спонукає не до російського синдрому "маленьких людей", які "нічого не вирішують" - а до протилежної думки: ми здатні щось змінити, якщо будемо робити разом. І: ми можемо і маємо робити більше.

Читайте також: Українці — це народ попри

Тому я особисто постійно шукаю того, що нас обʼєднує, а не розʼєднує. Бо це складніше завдання. Бо в наш час відмінності та розколи — на поверхні. Ми розколоті всередині самих себе, як індивіди — що ж уже говорити про групи. Досвіди війни розколюють суспільство катастрофічно. Ми "дивіди", розколоті та розколювані, розтрощені й розтрощувані нескінченно, і це сьогодні природна реальність. Зусилля потрібне, щоб зібрати щось докупи.

Спільність сьогодні — це дія неприродна і надприродна. Тобто людська, культурна, і трішки божественна.

Тому війна вчить, що крайній індивідуалізм програє, якщо він падає в прірву нарцисизму і самовпевненої категоричності. Нас рятує те, що ми не лише індивіди — а й ще здатні будувати спільноти. І те, що в цих спільнотах ми продовжуємо існувати як унікальні індивіди, з усіма нашими особливостями.

Тому ключовий талант нинішніх часів — це, зокрема, і будувати спільноти. Підтримувати спільноти. Зміцнювати спільноти. Воєнні, волонтерські, культурні, логістичні, місцево-територіальні, національні. І розуміти, що спільноти — тендітні та смертні, не менш смертні, ніж індивіди. Тому з ними треба акуратно. Бо інколи пораниш так, що потім кров не зупинити, тому краплі й океан, усе це, знову.

Читайте також: Про силу невидимих

А закінчу історією.

Якось у ТЦК підходить до мене військовий і починає щось радісно розповідати,

- Сірьожа, — каже він. Ти памʼятаєш як...

Я уважно слухаю. Десь на другій хвилині його історії він пильно дивиться на мене, і каже. "Ой, а ти ж не Сірьожа".