У Карпати за натхненням: як українська інтелігенція відпочивала і творила на Гуцульщині

Карпати завжди манили й манять до себе. Тут таїться якась особлива добра магія. Недаремно первозданна гуцульська краса так приваблювала Івана Франка, Михайла Грушевського, Сергія Параджанова, Володимира Шухевича, Ірину Вільде, Марка Черемшину та чимало інших українських митців, діячів і політиків.

Тут українські інтелектуали не лише відпочивали й набиралися карпатської енергії, але й творили. Гуцульщина була місцем натхнення, пише Репортер. 

«Українські Афіни»

Зокрема Криворівня, яку етнограф Володимир Гнатюк називав «українськими Афінами». Інтелігенцію гуртував місцевий парох Олекса Волянський. Він прагнув перетворити гуцульське село на культурний центр для української еліти початку XX століття.

Донині збереглася старенька церковна резиденція, де часто проводилися інтелектуальні зустрічі. Як розповіла завідувач літературно-меморіального музею Івана Франка Ганна Луцюк, тут на два дні зупинялася й Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою, які подорожували до курортного Буркута. 

Літні вакації Івана Франка

Часто проводив літні вакації у Криворівні й Іван Франко. І вже більше півстоліття у хаті місцевого різьбяра, народного лікаря й фотографа Василя Якіб’юка діє літературно-меморіальний музей Івана Франка. Адже саме тут деякий час жив і творив геніальний поет і прозаїк.

Ініціаторкою створення музею була дружина Гната Хоткевича – Платоніда. За словами Ганни Луцюк, в музеї з речей митця збереглися ліжко, крісло, столик, лавка, годинник, канапа, топірець-бартка, подарований господарем Василем Якіб’юком, і сак для ловлі риби. Оскільки Іван Франко багато писав, у Криворівні мав свій улюблений камінь, на якому можна посидіти й нині. У меморіальній кімнаті Івана Франка відтворили ту обстановку, в якій жив митець: старовинні дерев’яні меблі, різьблені скрині, гуцульська вишивка, його власні твори.

Вдалося поспілкуватися і з відомою мисткинею Криворівні Галиною Кутащук, для якої Василь Якіб’юк – прапрадід. На жаль, інформацією про нього пані Галина мало володіє. Бабуся Марія у півторарічному віці залишилася сиротою. Її батька, а Галини Кутащук прадіда Олексія, в 1944 році розстріляли більшовики.

Мисткиня впевнена, що Василь Якіб’юк був патріотично свідомою людиною, до якого горнулися люди. До прикладу, коли Іван Франко через поліартрит не міг уже власноруч писати, пан Василь охоче робив це замість нього. Від прапрадіда в родині збереглася лише качалка для тіста. Інші ж речі віддали до музею.

Крісло-гойдалка українського історика

«Смакувала» Криворівня, як довідуємося з епістолярних джерел та спогадів, і українському історику, письменнику, політику Михайлові Грушевському. Він навіть придбав у селі власну віллу та облаштував її в гуцульському стилі. Кажуть, йому Криворівня так була до вподоби, що перевіз сюди частину своєї наукової бібліотеки.

Перша Світова війна застала Грушевського саме в Криворівні, але потім він з родиною виїхав до Відня. Бібліотеку, щоденник й садибу загалом знищили московити.

У 2003 році неподалік місця, де стояла будівля, її спорудили знову. Нині тут діє садиба-музей, де експонуються біографічні матеріали, фотографії, відтворений інтер’єр робочого кабінету Михайла Грушевського. Особливим експонатом і справжнім раритетом є крісло-гойдалка українського історика, а також невелика шкатулка. 

З Гуцульським театром – по всій Україні

Чималу частину свого життя досліджував Гуцульщину уродженець Харкова Гнат Хоткевич. Він подорожував гуцульськими селами в пошуках місцевого фольклору. Був частим гостем у Криворівні. Та облюбував собі село Красноїлля, де в будинку читальні Просвіти 1910 року заснував гуцульський театр. З ним Гнат Хоткевич гастролював не лише Галичиною, театр виступав і в Одесі, Миколаєві, Харкові, Києві, навіть за кордоном.

Як писав краєзнавець Петро Арсенич, організатори «гуцульських вечорів» продавали вироби народних умільців, працювали буфети, де відвідувачі мали змогу покуштувати страви місцевої кухні. Гуцульський театр зумів піднести автентичний фольклор до вершин поетичної образності та захопливої видовищності.

Саме Петро Арсенич разом із мешканцем Красноїлля Володимиром Сінітовичем ініціювали створення в колишній читальні Просвіти музею Гуцульського театру Гната Хоткевича. Нині музей носить назву народного, а його директором є син Володимира Сінітовича – пан Роман, який з радою душею продовжує справу батька.

У музеї донині є славнозвісна сцена, де відбувалися цікаві постановки. За словами Романа Сінітовича, з Гнатом Хоткевичем грав у виставах і його прадід. Це було перше покоління артистів театру, деякі речі яких зберігаються в музеї. На сьогодні діє четверте покоління театралів, але через війну чимало учасників театру на фронті. Сам пан Роман також нещодавно повернувся з передової.

Резиденція Ірини Вільде

Так про віллу письменниці в Дорі говорив поет і перекладач Остап Сливинський. Це був своєрідний арт-салон, де гуртувалася галицька й буковинська інтелігенція. А нині – це пустка, яка потребує негайного втручання задля збереження її від повного руйнування.

За спогадами поетеси Тамари Севернюк, на стінах вілли розписувалися актори, співаки, письменники. Тут були автографи Дмитра Павличка, Богдана Ступки, Федіра Стригуна…

Побудувала віллу Ірина Вільде разом із чоловіком Іваном Дроб’язком. Оскільки вона опікувалася молодими літераторами, то влаштовувала тут літературні салони, а також карнавальні маскаради. Але, на жаль, не все було гладко в її сімейному житті. Через зраду чоловіка Ірина Вільде з ним розлучилася, і доля вілли виявилася сумною.

Так склалося, що родичі письменниці, власники першого поверху, проживають у Львові. А другим поверхом володіють мешканці Івано-Франківська. Ґрунтовним ремонтом вілли, виглядає, ніхто займатися не планує. До того ж, навіть не встановлена меморіальна таблиця, що колись тут вирувало бурхливе літературне життя. Самотньо стоїть будинок, і якщо не розпочати реставрацію, то колись ніхто й не згадає про віллу Ірини Вільде.

Найкращі хвилини життя Михайла Голинського

Недаремно Дору колись так облюбували творчі люди. Адже на той час невеличке село було живописним місцем, відомою курортною зоною на всі Карпати, де творилася культура. Воно було осердям гуртування української інтелігенції.

У Дорі навіть є давнє кладовище, де поховано чимало тогочасної еліти, зокрема міністр шляхів, пошти та зв’язку в уряді ЗУНР Іван Мирон.

Дора була місцем внутрішнього спокою і для оперного співака зі світовою славою Михайла Голинського. Його ще називали українським Карузо. Він був родом з невеличкого покутського села, що на Городенківщині. За словами дослідниці Гуцульщини Світлани Флис, можливо, любов до Карпат прищепив йому родич, відомий письменник і адвокат Марко Черемшина.

У Дорі Голинський побудував розкішну двоповерхову садибу, яку назвав «Вілла Мирослава». Мабуть, на честь своєї доньки. Артист дуже любив квіти, тому їх як і сад заклав разом із робітниками-гуцулами.

Вілла мала на першому поверсі вздовж балкона бляшану таблицю, орнаментовану українською вишивкою з написом «Вілла Мирослава». Такої не було у всій долині Прута – по Ворохту, – писав у спогадах про свій будинок Михайло Голинський.

Співак завше з охотою вертався до мальовничої спокійної Дори, любив Карпати всією душею. Як розповідає Світлана Флис, з його ініціативи громада виділила деревину для будівництва монастирської церкви Святого Іллі. Також він допоміг місцевій Просвіті створити в Дорі бібліотеку, офірувавши кількасот книг із власної книгозбірні.

На жаль, «Вілла Мирослава» не дожила до наших днів. Але син співака Богдан Голинський профінансував відкриття в Дорі пам’ятного знака батькові – місці, де минули найкращі хвилини життя Михайла Голинського.

Делятинська вілія Лагодинських

Мандруючи центральною вулицею Делятина, можна помітити цікавий за архітектурою будинок. Це ошатна вілла адвоката, депутата Віденського парламенту, Галицького сейму та визначного діяча ЗУНРу Миколи Лагодинського. А нині – Делятинський краєзнавчий музей.

У віллі або як колись називали «вілії» було близько десяти кімнат і адвокатська канцелярія, яку внучка Оксана Роздольська через зелений колір стін називала «зеленим кабінетом». З розповіді завідувача музею Андрія Мисюка, вілла мала аж п’ять входів, що було дуже функціональним, але рідкістю для тогочасних будівель.

Родина Лагодинських володіла віллою до 1944 року. Дві з чотирьох доньок були відомими культурними діячами Галичини. Ярослава Лагодинська стала письменницею із псевдо Леся Верховинка, а Галина – піаністкою. У Делятині на місцевому кладовищі є великий родинний склеп, де свій останній спочинок віднайшли Микола Лагодинський з дружиною Клавдією, донька Ярослава та їхня тітка.

Після Другої світової війни у віллі Лагодинських мешкав міліціонер, який занедбав будинок. Відтак за сприяння тогочасного селищного секретаря Івана Дяченка будівлю передали школі. З часом місцевий вчитель Тимофій Антонюк у 1961 році заснував тут кімнату-музей Марка Черемшини. У 2012 році кімната-музей завдяки зусиллям Андрія Мисюка перетворилася на краєзнавчий музей при школі. І лише в 2021 році вся вілла Лагодинських отримала статус Делятинського краєзнавчого музею.

Хоч будинок через дешеві ремонти частково і втратив свій первинний вигляд, але при доброму порядкуванню слугуватиме ще роки. Можливо, його оберегом є придорожній хрест.

У Карпати на адвокатську практику

Саме в адвокатській конторі Миколи Лагодинського стажувався як адвокат Іван Семанюк (Марко Черемшина). В цьому розкішному будинку він мешкав кілька років. Коли Лагодинський як депутат відлучався до Віденського парламенту, то Іван Семанюк виконував адвокатські обов’язки.

До слова, єдина внучка Лагодинського Оксана Роздольська передала для музею посвідчення депутата Віденського парламенту свого дідуся. На обкладинці посвідчення був також підпис міністра шляхів, пошти та зв’язку ЗУНРу Івана Мирона, тож Лагодинський міг користуватися ним і на її території.

Після від’їзду Марка Черемшини в адвокатській конторі Лагодинського працював також правник і письменник Михайло Козоріc. Його у 1937 році, як і багато інших українських інтелігентів, розстріляли в урочищі Сандармох. Його прах і досі на чужині.

Юлія МАРЦІНІВ