Чому важливо любити й уміти показати любов: доводить Валерій Залужний у книжці «Залізний генерал. Уроки людяності»

«Залізний генерал. Уроки людяності» — книжка про ексголовнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, написана його радницею зі стратегічних комунікацій Людмилою Долгоновською.

Авторка розповідає історію становлення воєначальника: зазирає за лаштунки подій повномасштабної війни, ділиться уроками лідерства та описує, що сформувало його особистість. 

Залізний генерал, Герой України, один зі 100 найвпливовіших людей 2022 року за версією Time — яким Валерій Залужний є насправді?

Ми ділимося одним із уроків воєначальника — про важливість любити та цінувати свою сім’ю.

Уривок з книжки «Залізний генерал. Уроки людяності» від Vivat

Урок 5. Любити й вміти показати любов

Початок травня. Якийсь із об’єктів на околицях Києва. Весняний теплий вечір. У внутрішньому дворі купа людей — охорона, помічники, водії. Валерій Федорович раз по раз нахилявся до трави.

Він збирав кульбабки. Неподалік сиділа Олена, його дружина. Він підійшов, нахилився, поцілував і вручив їх їй.

І

Його любов до дружини й вміння її виявляти — це те, що мене вразило до глибини душі. Валерій Федорович не соромиться своїх почуттів, своєї прив’язаності до дружини.

— Лєнусь, пішли зі мною! Лєнусь, поїхали покатаємося! — і сам сідає за кермо.

«Романтиці, — говорить донька Аріна, — його навчила мама. Квіти, подарунки, сюрпризи — усього цього раніше він не знав і не вмів робити, але мама його навчила».

Здавалося б, «залізний генерал», головний військовий країни — малюєш собі стриманого в почуттях, трохи брутального, зосередженого лише на війні. Але ні. Він напрочуд чуттєвий, гармонійний у поєднанні професійного й особистого життя.

Мабуть, саме щасливий шлюб слугує запорукою його внутрішнього спокою й ефективності. Не може нещаслива, не здатна кохати людина бути справедливою й чутливою до інших. Але вкотре повторюся: ніколи не можна плутати доброту, ніжність, чуттєвість зі слабкістю. У перерахованих рисах якраз і криється справжня сила здорової особистості.

Якось після однієї зі шлюбних церемоній в Генштабі ми йшли з генералом удвох через внутрішній дворик до бункера.

— Не розумію, навіщо людям реєструвати шлюб: якщо є почуття, жодні папери не потрібні, і навпаки, якщо почуття втрачено, печатки чи свідоцтво не врятують сім’ю, — поділилася я думками з Валерієм Федоровичем.

Він приязно усміхнувся та сказав:

— Ти так говориш, тому що маєш сина, а не доньку. Шлюб — це велика відповідальність, це обов’язки, які ти береш перед цією людиною.

Хто ж вона — дружина генерала, Олена Степанівна Залужна? Це мудра жінка, досить стримана, деколи категорична. У всіх її діях і словах — ніби бажання вберегти чоловіка від будь-яких загроз. Олена Степанівна неодноразово повторювала слова, які часто каже своєму чоловіку, щоби той не втрачав пильності — «довкола вороги».

Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка генерала. Я вже згадувала на початку книги, що 90% його успіху — її заслуга. Це слова самого Головнокомандувача.

Олена Степанівна теж не соромиться говорити про своє кохання до Валерія Федоровича. Ця пара не приховує почуттів одне до одного.

Їхня любов пройшла найскладніше з випробувань — перевірку цією багаторічною війною. «Я найбільше боявся, що мене поховають невпізнаним. У важкі моменти телефонував дружині й говорив, що на мені вдягнуто, які предмети», — так Валерій Федорович описував свої найважчі моменти на передовій.

Олена Степанівна ділилася зі мною: «Ми довго разом поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валера говорив мені: “Лєна, вони приходять до мене [загиблі], вони говорять зі мною”. Думала, ми цього не переживемо».

Вона приїжджала до нього на фронт. А на роботі та вдома молилася за нього. «Я ставила ікони просто на робочому столі й починала молитися. Усі колеги знали про це й просто не чіпали».

«Вона була з ним завжди, — ділиться брат Артур. — Я був у секторі С, у Часовому Ярі, а брат тоді керував сектором. Якось наш начальник розвідки Сухопутних військ викликав мене саме туди. Я зрадів, бо дуже хотів побачити брата. Ми сіли в машину, довго їхали — аж ось приїжджаємо туди. Ще немає ні начальника розвідки Сухопутних військ, ні керівника сектору.

Дивлюся, іде жінка така, з тазиком. А там село, не пам’ятаю, чи не пів сотні сімей жило й постійні обстріли. Придивився, а це — Лєна! Кажу: “Лєн, ти шо?”.

Каже: “А шо робить, води немає. Ходила в сусідню хату прати”. Я кажу: “Я не знав, що ти тут”. Ми намагалися телефоном менше говорити. Тобто я знав, що він — там. Але щоб вона? Ось така була в нас сімейна зустріч».

Вона сказала тоді Артурові: «Я коли зрозуміла, що він не приїде додому, а підтримка йому треба, просто зібрала речі й поїхала до нього».

Урок, який я взяла для себе, спостерігаючи за стосунками Валерія та Олени Залужних: своєму партнеру варто бути подругою. Розуміти його проблеми й потреби, знати оточення, цікавитися всім, що його турбує, вміти вислухати, випити разом, якщо це потрібно, вина чи чогось міцнішого. Це ненав’язлива здатність буде незримо й зримо присутньою в житті коханої людини. У таких стосунках відчувається щось більше за любов — у них живе соратництво, партнерство, розуміння того, що у величезному світі є принаймні одна людина, яка за будь-яких умов і обставин буде на твоєму боці.

Чого я ще навчилася в цієї дивовижної пари — що точно не треба приховувати свої почуття, бо життя, як щодня доводить війна, надто коротке.

ІІ

У свою сім’ю зі стосунків батьків Аріна хотіла би перенести витримку й терпіння. «Терпіння в ставленні одне до одного. Пройти через багато випробувань, зберігаючи сім’ю в любові. Не втрачати романтики, попри різні обставини — війну, посади, статуси».

Валерій Залужний дуже любить доньок. Він не приховує почуттів і до них. Обіймає, цілує й постійно цікавиться ними. Аріна розповідала, як під час першого знайомства тато та її майбутній чоловік одразу поладнали. Валерій Федорович тоді сказав, що Юра нагадує його в молодості — високий, худий, кучерявий.

Молодша донька Христина мешкає не в Києві, але, розповідає, тато постійно телефонує й каже, що любить її. «Щовечора — обов’язково зідзвон. Це наша непорушна традиція. Я чекаю, коли він закінчить справи, тоді ми говоримо та йдемо спати», — зізнається Христина. Він завжди, за змоги, телефонував їй з фронту, коли вона була ще підлітком. Він ніколи не казав, що діється навколо, але нагадував, що любить.

Коли Христина приїздить до столиці, тато завжди знаходить час для неї. «Увечері ми сідаємо на диван, вмикаємо телевізор, приставку плейстейшн, сидимо й граємо разом, обійнявшись», — розповіла молодша донька.

Щороку на свій день народження Валерій Залужний обов’язково навідує маму. Він завжди дбає, щоб у неї було все необхідне, телефонує, цікавиться її життям. Але майже не розповідає про найріднішу людину. З окремих його слів, з розповідей дружини й доньок складається портрет сильної вольової жінки, яка фактично самотужки виховала двох синів і не дозволяла собі проявляти надмірну ніжність до них. Проте це не заважає Валерію Залужному дарувати любов і турботу. І це ще один великий урок справжньої безумовної любові.