/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F278%2F18f4044233e8492aa75d92f1237c4db7.jpg)
Брутальна краса: чи потрібно зберігати архітектурні пам’ятки індустрії? Розповідаємо на прикладі елеватора в Миколаєві
Напевно, у кожному великому місті України є хоча б одне підприємство, збудоване за радянських часів, що стоїть пусткою. Економічна криза 1990-х років залишила багатьох людей без роботи, а тисячі індустріальних споруд почали повільно занепадати. На щастя, за останні десять років в Україні зʼявився тренд на ревіталізацію таких будівель. Індустріальним обʼєктам дають друге життя і перетворюють їх на торговельні, мистецькі чи офісні простори, що стають активними економічними зонами та приваблюють містян. Проте цей тренд досі не такий масштабний, щоб розвʼязати проблему нераціонального використання земель індустрії.
Особливо гостро це питання стоїть для Півдня та Сходу України – регіону, що вже понад століття підтримує статус українського індустріального кластера. Тут зосереджена величезна кількість заводів, енергетичних обʼєктів та агропромислових комплексів. На жаль, багато з них зазнають руйнувань унаслідок російської агресії, тож ми поступово втрачаємо нашу індустріальну спадщину. «Хмарочос» поспілкувався з експертами та дізнався, чим такі обʼєкти цінні, чи варто їх зберігати та як це найкраще зробити.
Індустріалізація Півдня: як регіон став одним з промислових центрів України?
Індустріалізація Півдня України розпочалась ще наприкінці ХІХ століття. У цей період почали зʼявлятись перші заводи та фабрики, які заклали основу для подальшого розвитку України. Проте найбільший індустріальний бум у цьому регіоні розпочався саме у 1920-1930-х роках під час першої радянської «пʼятирічки», що тривала з 1928 по 1932 роки. Цей період дав поштовх будівництву нових заводів, промислових та інфраструктурних обʼєктів, що стали символами радянської індустріалізації. Видатними обʼєктами стали Запоріжсталь, Азовсталь та Дніпровська ГЕС – саме її машинну залу вважають взірцем українського конструктивізму.
Також активно відбувався розвиток суднобудування. Одеський суднобудівний завод, що є одним з найстаріших та найбільших суднобудівних підприємств в Україні, у роки першої пʼятирічки отримав нові корпуси, сучасне обладнання та значно наростив виробництво. Такої ж модернізації у 1920-1930-х роках зазнали й Миколаївський та Херсонський суднобудівні заводи.
Важливим аспектом індустріалізації став розвиток транспортної мережі – зокрема залізничних сполучень. Нові залізничні станції та депо стали невіддільною частиною індустріальної архітектури, а особливо важливими вони стали для зерносховищ. Завдяки новим залізничним сполученням зерно доставляли з сільськогосподарських районів до елеваторів у портових містах. У рамках індустріалізації було поставлено за мету модернізувати аграрний сектор, тому елеватори у цей період почали будували масово.
Миколаївський і херсонський елеватори: чим вони унікальні?
Одним з визначних прикладів української індустріальної архітектури радянських часів є миколаївський портовий елеватор. Його будівництво тривало з 1926 по 1930 рік – елеватор вміщував 41 тонну зерна та став найбільшим у всьому Радянському Союзі. Споруда вражає своєю масштабністю, адже вона складається аж зі 144 колон-силосів (споруд, призначених для зберігання зерна – ред.)
«Будівля миколаївського елеватора не схожа на інші елеватори: вона компактна, динамічна, схожа одночасно і на стародавній храм, і на надсучасну споруду-трансформер. З боку річки елеватор нагадує орган готичного храму», – описує величність будівлі херсонський музейний фахівець та архітектор Сергій Дяченко.
Цікавою є історія, повʼязана з авторством споруди. У проєктній документації авторами елеватора вказані Дмитро Шумський, Степан Кузнєцов та Ілля Мазин, проте, ймовірно ці люди не були її справжніми авторами, вважає Дяченко. Шумський, ймовірно, був фахівцем з фінансування елеваторів, Кузнєцов був головою Херсонсько-Миколаївського виконкому, проте він залишив цю посаду ще до початку будівництва, тож, ймовірно, лише підписував початкові документи.
«В Радянському Союзі не можна довіряти жодній інформації щодо авторства будь-якого архітектурного проєкту», – каже експерт.
Згідно з дослідженням Дяченка, авторство будівлі може належати компанії канадського інженера Джона Меткалфа, яка відома своїми інноваційними технологіями у будівництві зерносховищ та зводила такі споруди по всьому світу. За ще однією версією, автором будівлі міг бути канадський інженер Кларенс Декейтер Хау, який, ймовірно, також був повʼязаний з компанією Меткалфа.
«Коли я передивлявся споруди такого типу в США та Канаді, нічого подібного на Миколаївський елеватор мені знайти не вдалось. Це дійсно унікальна архітектурна споруда», – розповідає Дяченко.
Ще однією видатною індустріальною спорудою Півдня став херсонський елеватор, збудований у 1932 році. Він вміщує 50 тонн зерна та на той час став найбільшим зерносховищем Радянського Союзу – першість він протримав до 1938 року. Херсонський елеватор був унікальний тим, що міг відвантажувати та приймати зерно одночасно з водного, автомобільного та залізничного транспорту. Його, ймовірно, проєктували американські інженери – місцеві мешканці згадували керівника будівництва з прізвищем Кук. Окрім цього, відомо, що у Москві діяла чиказька філія компанії американського архітектора Альберта Кана. Ця компанія спроєктувала близько 500 підприємств по всьому Радянському Союзу і, ймовірно, херсонський елеватор був одним із них. Це єдині дані, які вдалось знайти про авторів, розповідає Сергій.
На жаль, ці елеватори часто викликають у людей асоціації з Голодомором, адже під час цієї трагедії вони продовжували відвантажувати зерно для продажу на Захід. За виручені від продажу агропродукції кошти потім проводилась та сама індустріалізація за американськими технологіями. Вартість підприємств, збудованих під час першої пʼятирічки у 1928-1932 роках, була невиправдано великою і замість покращення добробуту людей, принесла багато горя і смертей.
Чи потрібно зберігати такі будівлі?
Багато індустріальних будівель радянського періоду зараз занепадають – деякі працюють не на повну потужність, а деякі просто стоять пусткою. А елеватори Півдня, наприклад, знаходяться у ще більшій зоні ризику, бо більшість з них збудовані біля води. Через це їх залізобетонна конструкція швидше руйнується, розповідає Сергій Дяченко. Повномасштабна війна лише ускладнила ситуацію – у самій лише Херсонській області станом на листопад 2022 року було зруйновано чи пошкоджено 77 елеваторів. Такі великі конструкції складно переорієнтувати на іншу діяльність, тож потрібно підходити до кожного обʼєкта індивідуально, вважає Дяченко. Потрібно визначити, у якому стані конструкція будівлі та чи є сенс підтримувати її стан. Не всі індустріальні обʼєкти є памʼятками і на це потрібно зважати, додає експерт.
«Не варто зберігати будівлю лише тому, що вона, наприклад, була збудована у часи конструктивізму. У кожного архітектурного стилю – чи то бароко, чи то класицизму – є визначні зразки, а є й досить типові будівлі», – каже Сергій.
З цією тезою погоджується і Павло Кравчук, та додає: потрібно брати до уваги типологію будівлі. Одна справа – електростанція, а інша – металургійний завод. Кожна з цих галузей мала прогрес за останні 90 років, тож важливо враховувати, чи може будівля досі виконувати свою функцію. Якщо ми не матимемо коштів на її утримання, то виробничі потужності будуть з часом руйнуватись – саме тому важливо знайти баланс між утилітарною та історико-архітектурною складовою. Слід зберігати лише визначні зразки індустріального надбання, що мають унікальні архітектурні або інженерні характеристики.
«Звісно, такі унікальні памʼятки як машинну залу Дніпрогес потрібно зберігати. А от, наприклад, гребля Дніпрогес не є архітектурним витвором – це суто інженерний обʼєкт, вигляд якого зумовлений винятково технічними характеристиками», – каже Кравчук.
Проте головним критерієм повинна залишатись думка громади, вважає Павло. Саме громада повинна відповісти, чи потрібна їй та чи інша індустріальна споруда, і чи уособлює вона себе з нею. Наприклад, елеватор у Миколаєві має таку цінність, адже він символізує індустріальну міць українського Півдня. Лише після визначення важливості будівлі для громади слід визначати її життєздатність та доцільність утримання, і тільки в кінці – історичну та архітектурну цінність. Якщо будівля має історичну цінність, проте нікому не потрібна і її утримання економічно не вигідне, сенсу її зберігати немає, вважає Кравчук.
Окрім того, індустріальні споруди потрібно розглядати не як окремий обʼєкт, а як суспільний, історичний та культурний феномен, вважає мистецтвознавиця та кураторка проєкту Soviet mosaics in Ukraine Євгенія Моляр. Важливо говорити не окремий елеватор чи завод, а про мережу таких будівель по всій Україні – яскравим прикладом є водонапірні вежі інженера Володимира Шухова, які можна знайти у багатьох українських містах, розповідає Моляр. Такі обʼєкти є важливими символами епохи – ті ж елеватори колись були важливим новаторством та визначальним досягненням у розвитку промисловості.
«Якщо ми говоримо про елеватор, то цей об’єкт і мережа таких обʼєктів в Україні є важливою частиною світової індустріальної спадщини», – підсумовує Євгенія.
А яке ставлення до такої спадщини?
Оскільки розвиток індустріальної архітектури в Україні повʼязаний з Російською імперією та Радянським Союзом, ставлення до цієї спадщини часто негативне, розповідає Моляр.
За радянських часів було створено міф про радянську індустріалізацію, а пропаганда активно поширювала цей міф і витісняла історію європейської індустріалізації Сходу та Півдня України. Ця міфологізована теорія про радянську індустріалізацію існує й досі. У 2023 році вийшов фільм «ЄвроДонбас» режисера Корній Грицюк, що розвінчує міф про так звану «радянську індустріалізацію» Донбасу та розповідає про бельгійських, німецьких та американських підприємців регіону, розповідає Євгенія. Зважаючи на це, історія індустріальної спадщини важлива не лише з погляду збереження надбання, а й в контексті інформаційної політики, каже експертка.
Натомість в Європі ставлення до індустріальної спадщини краще, адже вона зазвичай не викликає травматичних спогадів. Наприклад, у німецькому Ессені, що знаходиться в одному з індустріальних регіонів Німеччини, промисловий комплекс шахти Цольферайн перетворили на величезний культурний центр. Там зберегли усі устаткування в середині, а в сувенірній крамниці продають частинки вугілля та типові предмети побуту шахтарів, розповідає Моляр. У 2001 році ця шахта стала обʼєктом світової спадщини ЮНЕСКО. Хоч Рурський регіон, у якому розташована ця шахта, схожий на український Донбас, в Європі таку ревіталізацію провести легше, адже індустріальне минуле там не заперечують і воно не має негативного забарвлення, як у нас, вважає Євгенія.
Окрім того, на ставлення до індустріальної спадщини впливає і ставлення до модерністської архітектури загалом. Здебільшого до промислових обʼєктів радянського періоду у нас ставляться як до «сірого одоробла», каже Моляр. Наприклад, у Харкові у 2021 році підірвали закинутий елеватор, що стояв у самісінькому центрі міста. Містяни довгий час критикували його та казали, що будівля псує вигляд міста, а коли його зруйнували, люди почали за ним сумувати. «Харків втратив родзинку», – казали деякі. Хоч обʼєкт і був занедбаним, він репрезентував певний період історії Харкова
«Архітектура конструктивізму особливо цінна, бо в Україні та й у світі конструктивістських об’єктів дуже мало, а значення цієї епохи для розвитку світової архітектури дуже велике», – каже експертка.
Заводи, у які вдихнули нове життя: як ревіталізувати такі будівлі?
Вже понад десяток років в Україні популярна практика перетворення індустріальних будівель на культурні та мистецькі центри, офіси чи фудкорти. Так, у 2010 році в Донецьку виник фонд «Ізоляція» – його створили на базі заводу «Ізоляція», що спеціалізувався на виробництві ізоляційних матеріалів. «Ізоляція» стала великим мистецьким осередком регіону, проте у 2014 році через російську агресію мусила переїхати до Києва. Цей приклад ревіталізації індустріального обʼєкта є вдалим, вважає Євгенія Моляр, адже під час зміни призначення будівлі зберегли її історію і дух.
«Промприлад» в Івано-Франківську та «Артзавод Платформа» у Києві – ще два відомих приклади ревіталізації промислових будівель в Україні. До реновації обидва підприємства припинили або значно зменшили виробничу діяльність, і саме зміна їх призначення дозволила зробити ці простори культурними і творчими осередками, що приваблюють тисячі містян.
Елеватори натомість ревіталізувати складніше через їх специфічну конструкцію. Проте й тут можна знайти шляхи розвʼязання проблеми – на думку Євгенії, доречно було б музеєфікувати один з елеваторів. Ці споруди приваблюють багатьох людей своєю цікавою формою, тож багатьом було б цікаво дізнатись, як вона працює і який вигляд має всередині, каже експертка. Окрім цього, у світі є кілька прикладів успішної ревіталізації елеваторів. Наприклад, у південноафриканському Кейптауні елеватор 1924 року перетворили на фешенебельний готель, одна ніч у якому коштує від 600 доларів. А от в Австралії з елеваторів створили цілий арт-проєкт – The Silo Art Trail. У межах проєкту на десяти зерносховищах Півдня Австралії створили мурали – проєкт став найбільшою галереєю країни просто неба.
«Індустріальна спадщина – це не тільки архітектурна оболонка, а й людський ребус», – цитує архітекторку та урбаністку Анастасію Пономарьову Євгенія. Та додає: важливо зберігати не лише форму, а й зміст та дух індустріальних споруд. Для цього потрібно досліджувати історію обʼєкта, визнавати та приймати її – ці процеси невідʼємно повʼязані з ревіталізацією, каже експертка. Збереження автентичності є одним з найбільших викликів під час ревіталізації індустріальних обʼєктів, адже існує велика спокуса все переробити, осучаснити та використати дешеві матеріали, зазначає Моляр.
Окрім занепадання таких будівель існує й проблема тіньової економіки, додає Павло Кравчук. Зазвичай напівзакинуті індустріальні споруди все одно працюють підпільно і стають сірими економічними зонами – важливо перетворювати такі обʼєкти на виробничі кластери та переводити їх у площину легальної економічної діяльності. Якщо міська влада допоможе з прокладанням комунікацій та побудовою інфраструктури довкола таких обʼєктів, вони стануть активними економічними зонами.
«Коли ми переосмислюємо індустріальну спадщину, яку вже неможливо застосовувати за первинним призначенням, ми сприяємо раціональному економічному використанню території міста», – підсумовує Кравчук.
Цей матеріал створений ГО «Хмарочос» в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
- #Архітектура
Найпопулярніше за тиждень
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті