Культурні менеджерки Ольга Балашова та Юлія Ігнат про Музей сучасного мистецтва, роботу над виставкою Тіберія Сільваші та важливість вшанування пам’яті під час війни

ELLE Розкажіть про основні напрями професійної практики громадської організації «Музей сучасного мистецтва», співзасновницями якої ви є.

Ольга Балашова Ми заснували її для створення такого закладу. На той момент ми з Юлею ще працювали в Національному художньому музеї та усвідомлювали, що музей сучасного мистецтва потрібен, але ще не розуміли, яким він має бути. Проте було очевидно, що основа будь-якої справи — це вироблення спільних рішень.

Над концепцією ми почали працювати ще у 2017 році разом з робочою групою в НАМУ. Згодом картина трохи трансформувалася, зокрема у нас з’явилась ідея самоорганізованих експертних рад як майданчика для предметної розмови.

Ми шукали таку форму взаємодії, яка б уможливила діалог та узгодження, легітимні для всіх причетних — від культурної спільноти до умовного Міністерства культури. Згодом до нас приєднався юрист і культурний менеджер Гнат Забродський: він допоміг розробити такий формат положення про експертні ради, що давав би їм можливість самостійно розвиватися.

ELLE Як за ці роки змінилось ваше бачення концепції музею? Адже його досі фактично немає, проте водночас він є.

Юлія Гнат Історія про експертні ради, власне, і була точкою входу в переосмислення ідеї музею. У всіх нас є свої думки й погляди, і часом складно домовлятися, тому що кожен хоче реалізувати своє бачення. Саме тому нам було важливо вийти на спільну територію. Знайти такий підхід, що представляв би різні точки зору, але рухав би нас у потрібному напрямку. І звідси виростає наша концепція музею як мережі, що надає громаді простір для виявлення індивідуальності та різноманіття, але у спільному полі.

ELLE Ви хочете створювати саме державний музей сучасного мистецтва. Чому це важливо?

Ю. Г. Держава в даному випадку є гарантом сталості та дотримання цінностей, закладених в ідею музею. Також вона відповідає за інфраструктурні проєкти і за культурну складову теж. Саме тому ми бачимо майбутній музей сучасного мистецтва лише державним.

ELLE Держава — це тільки один актор цього процесу. Як ви будуєте стосунки з іншими причетними: культурною спільнотою, суспільством, бізнес-середовищем?

О. Б. Безумовно, для нас є вкрай важливими стосунки зі спільнотою, митцями, громадою. Концепція, яку ми пропонуємо, принципово нова для нашої держави. Це візіонерська модель музею-мережі. Її частина має державний статус, але загалом це публічна модель, що належить суспільству. Частина музею (наприклад, колекція) за нашим задумом має належати до Державного музейного фонду, частина фінансування — формуватися з державного бюджету. Але в кожному регіоні, в кожному місті чи селищі може з’явитися ланка такої мережі, яка матиме свою автономію. І ця ланка має бути частиною громади, утримуватися громадою. Тобто це така гібридна модель, що наразі для українських реалій є доволі революційною. Держава тут виступає більше партнером, аніж керівним органом.

Також ключовим причетником цього процесу є бізнес, для якого важливий розвиток громад, людського капіталу та країни в цілому. Ми співпрацюємо з компаніями та бізнес-асоціаціями, адже це найактивніша частина суспільства, яка має запит на розвиток. І цей запит часто приводить їх до сучасного мистецтва.

Ю. Г. Коли йдеться про владу, ми натомість часом несвідомо говоримо «держава», хоча насправді реальна влада — ті, кому не все одно. Громада, середовище, спільнота. Всі ці люди або об’єднання є суб’єктами рішень. Їхні осередки мають свої інтереси, запити, майданчики репрезентації. І тут головне — збагнути, яким чином поєднати інтереси й запити всіх учасників. Саме тому важливо від початку зрозуміти, як будуватимуться зв’язки, домовитись про сценарій взаємодії між всіма сторонами процесу.

О. Б. Я думаю, коли навіть за наявності власної позиції ми готові в разі потреби відмовитися від неї, аби почути інші точки зору і знайти щось спільне, — тоді й з’являється новий простір, де все стає можливим. Але це реально лише за умови, якщо ти відкидаєш бажання нав’язати іншим свою думку, тож вступаєш у взаємодію з відчуттям дитячого захвату: зараз відбудеться щось цікаве й цінне! Саме там і починається
найцікавіше.

Отже, повернімося до ідеї музею-мережі. Коли ми тільки починали працювати над нею, у нас була така візія: от є Національний художній музей з однієї сторони Європейської площі, а навпроти нього — Український Дім, який міг би стати Музеєм сучасного мистецтва. І це має бути єдиний великий музей, як у всіх європейських країнах. Але поки ми працювали над музеєм, сталася досить відома в культурному середовищі ситуація, пов’язана зі спадком загиблого херсонського художника Стаса Волязловського. Від початку його матір як спадкоємиця віддала роботи сина самоорганізованому херсонському музею, проте за рік, коли не побачила результатів, змінила своє рішення на користь приватних колекціонерів. Для херсонської мистецької спільноти це стало справжньою трагедією. На цьому прикладі ми зрозуміли, що у нас не може бути одного «великого і красивого» музею сучасного мистецтва, оскільки ми просто втратимо місцеві середовища. Відтак важлива децентралізація. У нас фантастичні культурні спільноти: в Одесі свій ландшафт, у Харкові чи Херсоні — свій. Їхній розвиток треба підтримувати, а не звозити всі найкращі твори до одного центрального закладу. Робити одну велику музейну інституцію потрібно було в ХХ столітті. У ХХІ столітті це вже не має сенсу.

ELLE Як формується колекція майбутнього музею?

О. Б. Ми формуємо колекцію на базі Архіву мистецтва воєнного стану. Він з’явився, коли навесні 2022 року ми зрозуміли, що маємо зберегти сучасне українське мистецтво, створене у цей історичний час. Ми запитували митців про їхні роботи та дізнались, що часто твори, які є важливими висловлюваннями, вже продані. Тож ми усвідомили, що мусимо почати збирати архів, аби зберегти те, що було створене в цей час.

ELLE Чому архів започатковано лише після 24 лютого 2022 року? Адже боротьба триває від 2014-го, і весь цей час митці активно відображали у своїй творчості досвід війни.

О. Б. Це була буквально реакція тіла. Йдеться про особистий досвід, який у нас з’явився після 24 лютого 2022 року. До того дня його мала лише частина суспільства, а після початку повномасштабного вторгнення він поширився на всіх нас. Звісно, тоді ми думали, що воєнний стан не триватиме більше кількох місяців. Лише з часом ми усвідомили, що це може тягнутися роками.

Ми й надалі збираємо архів. Це не окремі знакові роботи, а всі твори обраних нами художників, якими вони діляться в соцмережах. У день, коли буде скасовано воєнний стан, формування архіву завершиться.

Ю. Г. Фактично цей архів ми собі уявляємо як старт колекції музею — ми таким чином напрацьовуємо активи для майбутньої музейної мережі.

О. Б. Якщо говорити про підходи до формування колекції, то свою дослідницьку увагу ми спрямовуємо на період від 1954 року. Адже саме тоді Україна з’являється в тих історичних кордонах, в яких вона здобула незалежність. І саме від цієї точки ми почнемо процес дослідження. Цілком можливо, що колекція зрештою буде складатися з творів повоєнного часу. А може виявитися, що потрібно починати раніше. Проте зараз ми спираємося саме на це бачення при обранні об’єктів.

Окрім довгострокової візії музею-мережі ми робимо ще й тактичні кроки: зокрема, коригуємо свою початкову гіпотезу, щоб наблизити її до реальності. Разом з тим відбувається процес формування інституції в конкретному регіоні. Паралельно ми напрацьовуємо музейні політики на національному рівні.

ELLE Окрім іншого, зараз ви працюєте над ретроспективною виставкою Тіберія Сільваші, яка має бути представлена восени в Українському Домі. У чому полягає ідея проєкту та хто увійшов до кураторської групи?

О. Б. Над експозицією справді працює кураторська команда. Від UMCA є два інституційних куратори: Анна-Марія Кучеренко та я. Ще запрошені Борис Філоненко, Лідія Аполлонова та Ярослав Футимський. Найголовніше — це не буде виставка одного митця, оскільки Тіберій Сільваші послідовно уникає бути в центрі уваги та переконаний, що найважливіше відбувається на периферії. Це виставка про Тіберія та його місце і значення в системі українського мистецтва. В експозиції ще будуть представлені роботи багатьох інших художників, важливих для Сільваші чи на яких він мав неабиякий вплив. Також великим викликом (але водночас і дуже цікавим завданням) для нас є взаємодія з простором Українського Дому.

ELLE Ще одна тема, з якою ГО «Музей сучасного мистецтва» почала працювати від часу повномасштабного вторгнення, — це меморіалізація війни. Якими ви бачите ключові проблеми в цьому полі?

О. Б. Ми займалися цією темою і раніше. З часом з волонтерської роботи це переросло в дещо більше, наш інтерес до меморіалізації став усвідомленішим. Нині це ключова тема нашої практики.

Ще до повномасштабного вторгнення на запит військових ми протягом року працювали над створенням мистецького об’єкта на території військової частини ССО. В команді з нами також були співзасновниці платформи пам’яті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» Оксана Довгополова та Катерина Семенюк. Надалі ж робота з темою меморіалізації «проросла» із необхідності говорити про те, що з нами відбувається. Це дуже особиста, майже тілесна історія. Лише згодом, коли кураторка нашого «Архіву мистецтва воєнного часу» Галина Глеба пішла навчатися на магістерську програму з публічної історії в Київську школу економіки, ми зрозуміли, що наш архів також є меморіальною роботою. Впродовж усього 2022 року в нас були постійні діалоги з Оксаною Довгополовою та Катериною Семенюк, а також нашим другом Володимиром Бородянським. У перші місяці повномасштабного вторгнення ми були в різних містах і країнах: я в Києві, Володя у Львові, Юля в Тернополі, Катя в Німеччині. Але ми часто телефонували один одному, щоб просто поговорити. Звичайно, побачене після деокупації Київщини — в Бучі, Ірпені тощо — нас шокувало. І тоді стало зрозуміло, що з цим треба щось робити.

Ю. Г. Діалоги, про які згадала Оля, відбувалися на тлі того, що ми спостерігали, як з початком тотальної війни утворюються певні ініціативи з боку різних акторів середовища пам’яті: громадського сектору, суспільства, місцевих громад. Великою мірою вони були стихійними, дуже емоційними. Деякі з них підтримує національна влада. Подекуди виникають якісь конфлікти. Часом місцеві громади мали своє бачення, своє розуміння естетики тощо. Ми збагнули, що цей досвід дуже важливий, і почали думати, що з цим усім робити. Очевидно, що окрім запиту на місцях паралельно будуть витворюватись і нові національні політики пам’яті. І на цей процес також можна впливати. Питання в тому, що сьогодні важливо для середовища, які проблеми треба підсвітити? На мій погляд, у фокусі має бути агентність професійної спільноти. Також важливою для нас є інклюзивна модель меморіалізації та увага до її особливої мови, що витворюється просто зараз.

ELLE Чому витворення політик меморіалізації зараз є важливим питанням, коли велика війна ще триває? І як ви бачите шлях залучення до цього експертної спільноти та громадянського суспільства?

О. Б. Ми бачимо певну розсинхронізацію між ключовими учасниками сфери пам’яті. Разом з тим є величезний запит на вшанування пам’яті по всій країні. Але абсолютного консенсусу, як це має відбуватися, поки немає. Відтак нам потрібно випрацювати ці підходи, що потребує залучення сучасних знань і найкращих світових практик. Зробити це надзвичайно важливо, аби ця трагедія не потрапила до суспільної «сліпої зони», як це відбулося з Голодомором, Другою світовою війною або Чорнобилем. Інакше ми приречені на спотворення історії. Пам’ять — це наш спосіб творити майбутнє. Вона потрібна не лише для того, щоб пам’ятати про минуле, а й для нашого кращого майбутнього. Якщо ми не сформуємо пам’ять зараз, його у нас просто не буде.

Текст: Анастасія Платонова

Фото: Ярослав Футимський