Спогади Теофілії Лінинської, дружини Карла Звіринського

Сьогодні виповнюється 101 рік з дня народження українського педагога, живописця, графіка та іконописця Карла Звіринського. Його донька поділилася спогадами своєї мами про тата, доповнивши їх невеликим вступом.

Сьогодні 101-річниця від дня Твого народження, Тату… в нас війна… Часто звертаюсь до Твоїх спогадів… Ти теж жив в час війни… Стараюсь вчитись в Тебе… Але хай сьогодні розкаже про Тебе Мама …

Спогади Теофілії  Лінинської,
дружини Карла Звіринського
(уривок)

Третьої ночі у сні Ти прийшов і сказав, вказуючи пальцем на цей зошит: «Пиши!» Тон наказу. «Що писати?» -, але у відповідь Ти повторив: «Пиши!» і показав пальцем на картки.

«Що писати?» – питаю у Твоєї фотографії. Ні слова у відповідь, тільки дуже зосереджений, суворий погляд очей. Сигнал твого ручного годинника… Для мене сигнал. Треба писати! Кому, для чого? Терпіти неможу коли лізуть у душу байдужі очі чужого. Для дітей, для внуків? Добре, для них буду. Щоб знали, хто був їх великий Дідусь. Для Тебе Юрасичку і Адюсю пишу.

До Бога звертаюсь: «Постав, Господи, моїм устам сторожу,
До дверей губ моїх варту…».

Наш Карло

А діти росли, росли і у Звіринських. Але то були зовсім інші діти ніж сільські. Спрацювали, якісь гени таємничі. Коли ще Карло був маленьким і тільки ставав на ноги, тримався стільчика і худесенькі ноги тремтіли, а ручкою щось розмахував і цілий час «говорив» якісь звуки лише, бо ще не вмів вимовляти слова. Говорив і говорив з запалом як оратор. Мама його сміючись казала: «То буде якийсь професор». Усі сміялись, бо це не помістилось би в голові людській в ті часи. Це було рівнозначне полетіти на місяць (тоді). Бідний хлопець з бідної родини, навіть не селянин, бо клаптика землі не було. Що чекало на цього «професора»? Доривочна робота на тартаку, чи в монастирських стайнях?

А «професор» підростав. Батрак чи професор? Доля хихикала в кулак.

***

«Професор» підростав, зачитувався «Світ дитини», прочитав все що було в шкільній бібліотечці.

У 8-9 років до Звіринських сходились всі дорослі «хлопи» і він робив їм «політінформації», дуже фахові, вичерпні. Його слухали з пошаною і довір’ям, говорячи: «Диви, яке мале, а всьо знає».

З монастирської бібліотеки черпав знання географії, світової і української історії. Потім література світова і українська, геть пізніше теологія, філософія.

Читав не хаотично, робив виписки, усистематизовував. Точні науки його не цікавили.

І зараз не можу не дивуватись звідки у нього це. Адже простий сільський хлопець, бідний до краю, не мав нікого, хто керував би ним, спрямовував, радив, допомагав. Хіба що давали йому літературу в монастирі. Але ж він вмів підбирати собі, скласти якусь систему. Я не виходжу зі здивування. Не тільки я. Всі, хто хоча раз зіткнувся з ним не могли пояснити цей феномен.

А він ріс і розвивав, поглиблював свої знання. Не задавав собі питання навіщо, яка мета цього. Не міг навіть мріяти про якусь гімназію, навіть думка така не світила в голові, бо гімназії були платні, а тут навіть взуття не було за що купити і ходив босий. Просто його якби щось штовхало з величезною силою: «знати, все більше і більше знати».

Прекрасно орієнтувався в політиці усіх країн. На все мав  власну думку. В його багатогранних знаннях була якась сильна конструкція, система, надзвичайний порядок, дивувало всіх логічне мислення, ясність думки, на все була своя поличка, де він докладав все новопізнане. Знав на яку поличку все поставити. Але не був впертим, був гнучкий.

Була єдина дорога для такого обдарованого хлопця – монастир. Може і так сталось би, якби світ не став на голову. Але для монастиря йому бракувало, мабуть, сліпого послуху. Може і помиляюсь, бо він був глибоко віруючим. Чому так говорю? Бо він мав на все свою чітку і ясну думку. Був критичним (не злосливим), бачив недоліки і там, з якими тяжко було змиритись сліпо. Та, мабуть, поступив би у монастир, бо там можна було набратись знань все глибших і глибших. А альтернативою було стати конюхом, чи ще кимось у цьому роді, батраком.

Думаю, що підійнявся б дуже високо. Але… і там були різні люди, і Польща гнобила всіх і вся. Неможливо було простому українцеві вибитись в люди. О, таких людей багатство не зіпсувало б, а дуже допомогло. Необхідний був в цьому випадку мудрий, багатий батько чи якийсь родич.

Та що ж…, він видрапувався сам, усіма силами. Геройство. Нарікав на пам’ять. Думаю, дуже перебільшував. Якщо трохи і було в цьому правди, то він геніально вмів її розвивати різними вправами, комбінаціями, виробив систему своєрідну, гнучку, ефективну. Запам’ятовував надовго і глибоко. Запрограмовував пам’ять на десятиліття. Метод його не давав збоїв, його мозок був досконалим комп’ютером. Його зошити з короткими рецензіями, анотаціями дивують і досі. В хаосі війни мабуть втрачені.

Усі брати також дисципліновано це робили. Усі добре вивчили німецьку мову самостійно, користуючись якимось старими підручниками, що їх викидав монастир, а вони підбирали. Щоб дістати ці підручники чи словнички, старший брат [Людвік] поїхав до Крехова чи Жовкви, чистив там взуття монахам, а за це вони давали йому ці підручники. Там трохи жив, виконував цю роботу і привозив додому «трофеї», на які так чекали брати.

Усі троє вчились разом, опитували один одного, допомагали. […] Самостійно вивчили нотну грамоту, грали на гітарі, мандоліні, іншого інструменту не було, самі вивчились. Все по самоучках. Мали добрий слух і добрі голоси. Молодший Йосиф керував пізніше хором. Мав намір поступити в консерваторію.

Все це викликало подив і пошану до них. Але їх сторонились, бо визнавали їх за «панів», а ті «пани» були бідніші від них набагато. Тільки мали дар Божий, жагу до знань, надзвичайну працьовитість. Дуже любили один одного. Про них ще напишу пізніше.

До 9-ти-14-ти років Карло не виявив ніяких здібностей до малярства. Мабуть не було нагоди, ні можливостей. Фарб не бачив. І раптом це прорвалося. Напевно десь побачив у книжках репродукції. Один із монахів пообіцяв пояснити йому дещо з живопису, як змішувати фарби, щоб добитись бажаного кольору, як ґрунтувати [полотно]. Бо він навіть не знав, що треба ґрунтувати. Але забув [монах] за обіцянку. І Карло мав жаль ціле життя до нього.

І підростав той хлопчина, не марнував часу на пусті забави з сільськими дітьми. Притулившись до теплого боку корови, що паслася спокійно і методично скубала траву, він не відривав очей від книжки. Корівка гріла його по-материнськи в холодні дні. В дощові дні, накривши голову і плечі мішком, ховався під ялинку або стару густу липу і дрожачи від холоду читав, читав… Часом палив вогонь і зачаровано дивився і слухав, як потріскують дрова. Грів посинілі ноги і руки. Вечорами при малій нафтовій лампі читав і читав аж до сильної втрати зору. Кароль Май захопив його зовсім. По ньому він прекрасно вивчив географію. Потім Кервуд, Джек Лондон. Піднімався вище і вище. Лепкий само собою. Досконало вивчив історію України. Став великим патріотом свого народу, бо зрозумів, відкрили йому очі на кривду українського народу багато творів. Мазепа був його ідеалом.

І тут враз проривається у нього зацікавлення малярством, графікою. Може це сталось би і раніше, але він не мав можливості зустрітися з цим. Деякі примітивні знання дістає від Старосамбірського маляра провінційного Демковича [Андрія]. Хтось з монахів порадив їхати вчитись до Львова в школу «Sztuk plastycznych» [Школа образотворчого мистецтва]. Про це він пише у своїх спогадах. Перший раз бачить поїзд. Батько відвіз його і залишив самісінького, дав пару злотих і вернувся. То була єдина його допомога. Нікогісінько не знав. Але мав молодість, відвагу і страшну силу волі. Мав лише 4 класи освіти. А знаннями дивував кожного. Та тоді було дуже багато чесних, порядних, розумних людей, які скоро побачили в ньому надзвичайно і всесторонньо обдарованого юнака.

Бідував дуже і дуже. Вічно голодний ходив. За «німців» училище, бурса, де страшно бідував. За хлібні шкірки впорядковував комусь особисту бібліотеку. Коли проходив мимо пекарні, то запах хліба викликав у нього спазми і болі в жолудку. Розповідав різні смішні витівки бурсаків. Матері нічого не говорив про голодування, ніхто цього не знав. Тай що мати могла допомогти йому? Давала трошки масла, перемішаного з сиром, якісь пиріжки. Економила на собі.

Потім німці забрали в робочий табір – так званий «баудинст». Там було справжнє пекло. Непосильна робота (копання ровів і т. д.). Земляні роботи.

Кормили вареною редькою, капустою, буряком. Без каплі масла чи маргарину. Кусок страшного чорного хліба, що не був хлібом, а якимось пліснявим злиплим місивом і «чорна кава». Тобто якась «бурда» без цукру і кави, а якийсь цикорій чи щось. На голих нарах трохи посіченої багатьма людьми соломи і страшні блохи. Німці з нагайками і дубинками карали за найменший не так виконаний рух. Одного разу його мало не вбив німець за якусь дрібницю. Бив по голові. Але йому вдалось втекти. Трохи відійшов на селі дома і знову за навчання. Він так виділявся інтелігентністю, розумом, знаннями, що з ним почали контактувати видатні на той час мистецькому світі люди.

Думаю, що він пише про них в свойому щоденнику.

P.S. Дякую Тобі дорогенька Мамцю, що знаходила в собі сили писати ці спогади крізь сльози…

Опрацювала Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН